доходячи до них, спустив простоволосу дiвчину на землю; вона похитнулась, обперлася спиною об дерево. Пантелiй пiдтримав її.
Дмитро скаменiв, дивлячись широко розплющеними очима на смертельно блiде обличчя, покрите напiвзасохлою кров'ю.
Свiжа рана почорнiла i скривавила обличчя дiвчини вiд вуха до перенiсся. А замiсть ока горiла роз'ятрена яма.
– Звiдки ти, дiвчино?
– З Лисогiрки, – опустилась i сiла бiля дерева на землю.
Краплина сукровицi скотилась iз ока i зiрчастим кружечком розiйшлася на нiздрюватiм снiгу.
– Неси її, Пантелiю, до фельдшера.
– Нi, – подивилась єдиним округлим i глибоко запалим оком на командира. – Я розкажу вам…
– Не треба, дiвчино. Потiм розкажеш.
– Тiльки зараз! – Тихим, але на диво твердим голосом
почала розповiдати:
– Вчора з гебiта приїхав прочiсувати село начальник СД iз своїм загоном… Що вони робили! Що вони тiльки робили! – закрила обличчя червоними руками. – Цiлий день роздягнуту протримали на дощi i холодi… Косами закрила вуха, щоб не застудити… А увечерi почали нас убивати… Зав'яжуть позаду руки вузлом, до шиї прив'яжуть брусок толу, пiдпалять бiкфордiв шнур, – i на шматки розлiтається людина, Плачемо, трусимось ми, а нiмцi й начальник смiються. Сам сатана таким смiхом, певно, не смiявся… Над нами, дiвчатами i жiнками, змилостивились: не розривали, а повели розстрiлювати в яр. Обступили нас охоронцi, iдуть з лiхтарями, останню путь освiтлюють. Пiдiйшли ми до яру, а вiн iще стогне. Глянула я: земля мокра вiд кровi. Посковзнулась, i в цей час ударили пострiли. Ще пам'ятаю, впала в калюжу кровi, схопилась за око. Бiля мене так страшно закричала дитина: «Мамо! Мамочка!» Вилiзла на спину матерi, шукала обличчя i не знаходила, бо чийсь труп прикрив його… Як воно, бiдне, жити хотiло. Дали по нiй чергу – i осiла дитина… Знепритомнiла я… Земля була дуже холодною – от i прийшла до пам'ятi. Кругом вже нiкого. Нi брязкоту зброї, нi стогону, нi плачу… Тiльки щось знизу пiд трупами ворушилось та поверх матерi, як жива, сидiла дитина. Вибралась я з яру, вся в чужiй i в своїй кровi. А як добралась до вас, вже добре й не знаю… Сьогоднi мають «прочищати» Костянтинiвку. Коли можете – врятуйте людей… – i похилилась обличчям у снiг… Пантелiй Жолудь понiс її до табору. – Товаришу командире! – прибiг з застави скуластий темноокий Олекса Слюсар. – Якогось пiдозрiлого молочаря перепинили. Каже, до нас приїхав, а до молока навiть не пiдпускає. Чи то скупiсть, чи пiдступ? Коли з одного боку подумати – може хитрує дядько, а коли передумати – може дядько фашистiв обхитрив i вдарив до нас з кiньми, возом та безалкогольними напоями.
– А ти як думаєш?
– Я? Думаю, дядько правильний, але страшенно скупий, – i хитрюще обличчя Слюсаря береться такою далекою усмiшкою, наче вiн крiзь лiс бачить молочаря.
Пiшли на заставу. Ще не доходячи до березняка, Дмитро почув завзяту пересварку.
– Обманути нас, старий, дiдько, захотiв? Ми тебе провчимо, що повiк заречешся обманювати.
– Обережнiше менi! Ой, просипали! Я не подивлюся, що ви вояки – зараз на вас увесь пужак поламаю, – лементував розлютований голос.
– Ми тебе поламаємо… Молочарем прикинувся.
– Лиха година прикинула. Ой, обережнiше менi… Це ж народне добро.
Бiля воза поралися партизани, вони глибоко засовували руки в бiдони, i кожного разу крiзь огрубiлi пальцi стiкало зерно. А на возi, охаючи i лаючись, метушився низкорослий чоловiк, люто поблискуючи упертими карими очима.
– Дмитре Тимофiйовичу! – раптом вiн пiзнав Горицвiта, зiскочив з драбиняка i, якось по-дитячому схлипнувши, кинувся до нього. – Дмитре Тимофiйовичу… дорогий…
– Даниле Петровичу! – мiцно обняв Горицвiт Навроцького.
Партизани, нiяковiючи, застигли бiля воза з повними жменями зерна.
– Дмитре Тимофiйовичу… Приїхав до вас. Прийми. Не згадуй колишнього. Приймеш? – жалiсно дивиться у вiчi командира.
– Прийму.
– От i спасибi тобi! – Мiцно потис руку i зразу ж владно крикнув на партизанiв: – Зсипайте менi зерно в тi самi бiлони, звiдки взяли. Це таке зерно, хлопцi, що потiм по пучцi будете просити у дiда на розвiд… Куди, куди намiрився – це ж не таращанське! – А Дмитровi пояснив: – Шiсть рокiв бився над ним. I добився – не вилягає й грибка не боїться.
– Хоч одним оком можна поглянуть на нього? – з приязною насмiшкою промовив Дмитро, згадавши давню зустрiч iз Навроцьким.
Але старий не зрозумiв iронiї:
– Дивись хоч обома, – розщедрився i зiтхнув.
Над притихлою рiкою сiяє мiсяць i горять Стожари. Тихо подзвонюють на водi першi крижанi голки, шарудять i зiтхають, торкаючись берегiв, що бiлiють першим снiгом, майстерно насiченим дрiбною i примхливою рiзьбою. Здавалось, що й вся земля була вкрита дивовижними хвилястими, синiшими в глибинi, вигибами з найкрихiтнiших перлин.
Мовчить, неначе вимерло, село над Бугом. Не обiзветься пiснею радiо з майдану, не промчаться легкi крильчастi сани, не розсиплять по вулицi веселого смiху дiвчата.
Тiльки на перехрестi, неначе сич, стовбичить дозорець та грають в пiдкидного дурня вартовi громадського господарства. Зрiдка загорлає нiмець iз каральної групи.
Або заскрипить посеред майдану шибениця, здригнеться на шворцi простоволосий чоловiк, i з схиленої набiк голови упаде легенька грудочка снiгу.
Лише коло лiсу ворушаться тiнi; там сильнiше горять – палахкотять снiги, бо перемiщується темiнь i сяйво, iскристе, живе. Часом гра свiтла i затiнку наполохає пильного служаку, прикладе вiн гвинтiвку до плеча, а потiм знов опустить, затупає задерев'янiлими ногами.
I раптом пострiли. Прямо в полiцiї, де ночує сам помiчник смертi – начальник СД.
I вiрний служака, пригинаючись, тiкає подалi вiд стрiлянини, вскакує в чиюсь клуню i залазить на засторонок. О, вiн прекрасно розумiє, що означають цi рiзнобiйнi пострiли з автоматiв, мисливських рушниць, обрiзiв.
Потiм вулицю розбивають несамовитi крики i з щiлини видно, як «сам» в однiй бiлизнi зi зв'язаними назад руками бiжить вулицею. Щось у нього метляється на шиї, перехитуючись вузькою цiвкою вогнику.
Вибух! I чорнi шматки м'яса розлiтаються по бiлому снiгу.
Полiцай з жахом вiдскакує вiд щiлини…
Як реготав оцей вигадливий начальник СД зi своїми зелено-мундирними посiпаками ще сьогоднi вдень, коли бруски толу на шматки розривали людей.
А вночi нiхто не реготав, тiльки Дмитро, шаленiючи, процiдив:
– Нехай свiй винахiд на собi спробує… Це для здоров'я не пошкодить! – так глянув на ката, що той i проситися забув.
– Не варто з ним возитися. Розстрiляти! – сказав Тур.
– Нi, комiсаре, що заготував, хай те й споживає. Катюзi по заслузi! – наказав вивести фашиста на вулицю. – I хай люди подивляться, яким стане цей виродок перед ними…
Партизанськi заслони, виставленi навколо села, привели ще кiлькох фашистiв.
– На майдан їх, – коротко сказав Дмитро.
А потiм селом ударила партизанська пiсня. Скiльки сили i величi, скiльки людяної любовi вкладено було в слова:
Нас по iменi Сталiн не знає,
Та про кожного з нас пам'ята.
Вiдчиняються дверi, скриплять ворота. I смiючись, i плачучи, вибiгають напiвроздягненi жiнки, лiнi чоловiки, босонога дiтвора, щоб хоч одним оком побачити Сталiнових хлопцiв.
Iз затiнку виступає постать:
– Товаришi партизани, приймiть до себе.
