переживань i любовi до того, що найдорожче в нашому життi. Iван Тимофiйович спочатку давав невеликi доручення Олександру Петровичу; той виконував їх ретельно, неквапно i дiловито. Це була дiловитiсть i впевненiсть господаря землi. Вiн не згинався в окупацiї, як гусеницю з дерев, зривав оголошення i урядового радника, i генерального комiсара Волинi та Подiлля, i самого райхскомiсара для України. Замiсть чорних об'яв, начинених великими лiтерами 14 i вироками, вiн прилiплював невеличкi листiвки-ластiвки, i вони спiвали по всьому селi таких пiсень, вiд яких прояснювалися люди i синiли фашисти та полiцаї.
Але одного разу мiцний, устояний спокiй Олександра Петровича прорвався. Пiзнього вечора, розкуйовджений, страшний, прибiг до Бондаря.
– Iване, усiх будiвникiв на шляху перестрiляли… Усiх до одного. Накидали в машини трупiв, мов дров, i пустили пiд лiд. Ополонка, наче рана, почервонiла.
– За що ж їх? – поблiд Бондар.
З рiзних уривчастих вiдомостей вiн знав, що вздовж Великого шляху фашисти протягували вiд Берлiна до Вiнницi прямий броньований кабель. Цi вiдомостi вже входили в план його дальшої роботи.
– Щоб не видали таємницi, не розповiли, де нерв Гiтлера плазує, – задихався од горя Олександр Петрович. – Iване, порiжемо його на шматки, як гадюку рiжуть?
– Порiжемо, Олександре.
Пiсля цих слiв чоловiк почав трохи заспокоюватися, голос його налився жагою:
– Iване, не тримай ти мене пiсля цього на пiвдiлi – душа не витримає. Сам зiрвуся, а тодi…
– Дурниць наробиш i себе загубиш, – строго обрiзав Бондар. – Прибережи свої нерви надалi. Нам ще не один день боротися з ворогами.
– На всю силу хочу битися з ними. Моя сивина в тяжкому дiлi iнодi, дивись, бiльше поможе, анiж сама молодiсть… Труджусь я тепер, Iване, не на весь розгiн, через це бушує, непокоїться серце, – воно даром не звикло битися. Чуєш, Iване?..
Тяжче завдання порадувало Олександра Петровича, але де ж вiн?
Iван Тимофiйович знову накульгує до хати, щоб спровадити жiнку до сусiдiв.
– Марiйко, ти б пiшла до Дарки – там уже посиденьки з усього кутка сходяться.
– Обiйдуться без мене, – завагалася дружина.
– Кажуть, щось про наших парашутистiв чувати.
– Про парашутистiв? Тодi побiжу, – швидко запнулася хусткою, надiла кожушанку i вийшла надвiр.
З морозним повiтрям вдихнула тривогу нiмого зимового вечора; оглянулася навколо i попiдтинню, зiщулившись, майже побiгла до вдови. З бiчної вулички, похитуючись, виходить Олександр Петрович Пiдiпригора; шапка його збита набакир, пiджак розстебнутий, а лiва рука недбало метляє футляром вiд патефонних пластинок.
«Натягнувся, мов чiп. А перше не водилося цього за ним», – обережно обходить Олександра Петровича.
Вони розходяться в протилежнi сторони. Марiйка задоволена, що її не помiтив пiдпилий чоловiк, а Олександр Петрович хитро усмiхається в обмерзлi вуса: знову його прийняли за п'яного.
– Олександре, це ти? – стоїть бiля хвiртки напiвроздягнений Бондар. В теменi просвiчується його сивина, надiєю горять непостарiлi очi.
– Я, Iване.
– Ну, як? – тремтить голос од хвилювання.
– З удачею, з удачею.
Оглядаючись, iдуть до хати, сiнешнi дверi запирають на засув.
– Де ж, Олександре?
– Зi мною.
– Як з тобою? – недовiрливо обдивляється чоловiка.
– Правду кажу.
Олександр Петрович скидає широку, як гнiздо лелеки, шапку, урочисто кладе на стiл футляр i обережно виймає з нього… радiоприймач. Двоє лiтнiх людей, застигши, не можуть вiдвести поглядiв вiд потемнiлої скриньки, вони кожною клiтиною вiдчувають хвилююче биття сердець.
– Спасибi заводським товаришам, – нарештi опам'ятовується Iван Тимофiйович. – А упаковка яка! – стукає щиглом по футляру вiд патефонних пластинок i смiється.
– I саме головне – з рiзних шматочкiв складали.
– Товариша Данила бачив?
– Розмовляв iз ним. Вiн же, виходить, у нас колись у райкомi працював. Правда, Iване?
– Правда.
– Сьогоднi Москву почуємо?
– Нi. Тiльки завтра.
– Завтра? – щиро запечалився чоловiк.
– Сьогоднi твоя п'ятiрка жде тебе.
– Iване, а може? Я змотаюсь, щоб почекала п'ятiрка… Ну, хоч би одне слово, пiвслова почути.
Жаль стає чоловiка, але Iван Тимофiйович розрубає все одним ударом:
– Олександре, тебе чекають люди. А про радiоприймач запам'ятай: вiн у нас довго не побуде.
– Як? – насторожується чоловiк, i непiдроблений переляк застигає на його зморшкуватому обличчi.
– Вiддамо партизанам. Вiн їм бiльше потрiбний. I лише тепер Олександр Петрович чує велику втому тяжкої, небезпечної дороги.
– Що ж, коли треба, то треба, – одерев'янiло виходить iз хати, несучи у серцi жаль та розмивчасту радiсть.
Тiльки темрява заховала чоловiка, як до Iвана Тимофiйовича почала сходитися його п'ятiрка: Югина, Марта, Василь Карпець i Мирон Пiдiпригора. Почуття обережностi та жалю продиктували Бондаревi не вводити в одну п'ятiрку обох братiв.
Цi днi Iван Тимофiйович ходив мов iменинник, голос його повеселiшав, у хатi ожив розгонистий смiх. Марiйка спочатку подумала, що чоловiк потайки вiд неї потроху випиває, перевiрила свої пляшки i задумалася.
«Не горiлка веселить чоловiка. Значить, щось хороше робиться у свiтi», – i собi повеселiшала.
Вiд сусiдiв вона почула, що Москва не взята нiмцями. Стрiмголов, захекана, влетiла до хати.
– Iване, фашисти загрузли пiд Москвою! Навiки загрузли! – граючи очима, сповiстила хвилюючу новину.
– Справдi? Звiдки ти це взнала? – хотiв здивуватися i розсмiявся.
– Усе село гомонить. Геть чисто все! Ти б пiшов на люди – сам послухав би.
– Та доведеться пiти. Коли всi гомонять, щось воно таки є, – погодився i знову розсмiявся.
Марiйка пильно поглянула на чоловiка, а коли той вийшов з хати, замислилася над тим самим i почала швидко нишпорити по хатi.
Зимовий день, розсiваючи тiнi, пiшов слiдом за сонцем. На подвiр'ї лунко загупала сокира, – Iван рубав дрова, а в хатi бiля печi поралась Марiйка. У великих казанах для худоби закипала вода, почорнiла у ринцi картопля, на припiчку у макiтрi попискувало гречане тiсто. Усе було таким буденним i звичним, а от тривога не вiдходила вiд жiнки.
Раптом глянула Марiйка у вiкно i обiмлiла: вулицею чорними тiнями бiгли полiцаї. Вони увiрвалися в двiр, клубком накинулися на Iвана. Скрикнула жiнка, вiдхилилася вiд вiкна. Коли простоволосого Iвана Тимофiйовича увели до хати, вона, закам'янiвши, стояла в рамцi одвiрка.
– Чого дорогу заступила? Розкарячилась на дверях! – штовхнув її кулаком полiцай.
Уся хата загуркотiла, загримiла, загупала, i понiвечене добро полетiло з кутка в куток. Ось з-пiд лiжка полiцай викидає патефон.
– А де пластинки?
– А ти їх де положив? – злiсно i твердо говорить Iван Тимофiйович.
– Ось вони! – вiдповiдає другий i з силою кидає на землю стос пластинок; нiжнi, потрiсканi шматки
