– Приготувалися, Дмитре Тимофiйовичу. Свято яке! – заграли веселi очi Созiнова, i на пiдборiддi заворушилась глибока, по-дитячому привабна ямка.
– Дмитре Тимофiйовичу, – виступив наперед Тур, – сьогоднiшня перемога, хоч i невелика вона, а дуже дорога для нас усiх. Це перша ластiвка наших перемог над ворогом…
– Да, перша ластiвка, – примружившись, не помiтив, що перебив урочисту мову Тура. – А вона найдорожча. Цi танки, Туре, що їх пiдiрвали сьогоднi, дорожчi, нiж десять майбутнiх. Велике дiло перемогти в першому бою. Тут партизан переступає межу вiд звичайного воїна до героя. От узяти Свириденка – нiчого не мiг сказати про нього до бою. Сумирний, якийсь несмiливий хлопець. Гвинтiвку не в боротьбi дiстав, а з могили солдатської викопав… Нарочито поставив його бiля себе. Стежу зрiдка за ним – чи не пiшла душа хлопця в чоботи. Вдарили пострiли. Свириденко пiджак iз себе, шапку з себе i прямо – в фашистську гущавину. А коли фрици кинулись тiкати, навiть чоботи скинув – швидко доганяв ворога. Зустрiчаю ввечерi – iде мiй воїн у верзунах, невеличкий, ну як пастушок, i аж похитується вiд радостi.
– Свириденко, де чоботи?
– Нема, товаришу командире. Шукав, шукав – i не знайшов. А фрицiвських на свої ноги не хочу надiвати.
– I це «на свої ноги» так було сказано, що менi зразу стало ясно: такi ноги до Берлiна i не охнуть… Велике дiло перший бiй. Дякую вам, товаришi.
Тур значуще переглянувся iз Созiновим, пiдiйшов ближче до Горицвiта.
– I в цей день хай здiйсниться мрiя нашого командира… Дмитро вражено зупинився посеред хати: те, про що стiльки думалося, зараз незабутнiм хвилюванням переповнило його.
– Спасибi. Спасибi, хлопцi! – навiть розгубився i командирiв назвав хлопцями. – Це справжнє свято для мене. Словом, Новий рiк…
– Ось, Дмитре Тимофiйовичу, нашi рекомендацiї. Будьте достойним сином комунiстичної партiї.
I не два листки, а своє велике щастя бере Дмитро з рук своїх друзiв. Радiсна, хороша хвиля проривається всiм його тiлом. Вiн мiцно перехоплює невеликого пiдiбраного комiсара, нахиляється над ним. I в цей час погляд Дмитра в блискавичному коловоротi картин охоплює все життя i всю свою землю, починаючи з сьогоднiшнього поля бою i до стiн Москви, яку вiн бачив тiльки в кiнокартинах, але вiдчуває її всiм серцем.
Частина друга
I
Пiзньої осенi по першому снiжку повертались партизани у рiднi лiси. I хоча втома валила з нiг воїнiв, проте кожен проясненим зором оглядав перелiски i лiси, поля i галявини, пригадуючи все, усе своє життя.
Iз самотнього дуба, що гордовито, розмашисте вийшов погуляти з лiсiв у поле та так i залишився на пагорбi, скотився невеличкий, чубатий Кирило Дуденко. Вiн проворно побiг дорогою, що темнiла свiжими слiдами.
– Товаришi партизани! Внизу наш Буг! Iще не замерз!..
Цi, здавалося б, простi слова щасливою усмiшкою одзиваються на суворих обличчях воїнiв, i всi швидше спускаються до широкої тужавої рiки; вона свинцевим плесом впевнено врiзається в рiденьке полиняле небо.
Горицвiт зупиняється перед обважнiлою жовтозеленою хвилею, що лащиться йому до нiг, пiдмиваючи тонкi окрайцi хвилястого льоду. Понад берегом скрипливо проїжджає обоз; дзвiнко цокнулися рогами воли; позаду заiржав кiнь, i хтось простудженим голосом захоплено промовив:
– Навiть худоба пiзнає свiй край. Диви, як мiй Воронець повеселiшав. Розумний кiнь.
Дмитро iде понад рiкою, спiвучою, сповненою сумовитим шерехом i шепотом; з-пiд його нiг димлять завитки промерзлого пiску. Нiби ткач основу, нитку за ниткою поволi перебирає в думках командир своє партизанське життя, що почалося отут, в крутому здибленому Побужжi i розлогому безмiр'ї Забужжя. А в цю основу iще вплiталися тихо i тривожно думки про родину; перед очима ставали рiднi обриси i зникали, як доплив за поворотом…
Давно в минуле канули i сумнiви i муки, що не раз обсипали його холодним краплистим потом: чи вистачить умiння командувати загоном… Ось у цих краях вiн вперше, розгромивши фашистiв, вповнi почув свою силу. А як боявся тодi: а що коли програє бiй? Правда, через деякий час пiд тиском фашистських частин довелося покинути Городище. Але це не був безладний вiдступ чи втеча. Пiдпiльний обком i райком разом з командуванням загону розробили план рейду в захiднi областi України. Так загiн «За Батькiвщину» став рейдуючим, не даючи спокою ворогам своїми несподiваними наскоками i диверсiями.
В жорстоких боях ширшали помисли, дiї i здiбностi командира. Нелегко було повертати, змiнювати свої звички, нахили, вдачу. Але повертав i змiнював, iз здивованням помiчаючи, що глибше починає розумiти людей. Ненависть до ворога, кривавi сiчi, походи не очерствили, а, навпаки, зробили серце чуткiшим, люблячим i ширшим. Першi досягнення породили смiливiшi плани. Бо розумiв, що сила успiху не тiльки в тому, що вiн окриляє, утiшає зробленим, а й в тому, що перекидає, закономiрно i мiцно, мости в прийдешнє. I коли цi живi мости мiж двома берегами – минулим i майбутнiм, сьогоднi i завтра – сходяться так щiльно, як улiтку зоря iз зорею, тим ширше i розум, i серце, i руки вiдчують, збагнуть i знайдуть своє мiсце в неповторному сплетiннi подiй. Навiть бистра вода закисає у тихих берегах. I це було зрозумiло командуванню загону «За Батькiвщину», що жив єдиною сiм'єю, нападав то обережно, але рiшуче, то дерзко, навально, в самих несподiваних мiсцях. Вiд простiшої операцiї переходили до складнiшої; вiд голосування – до виконання наказу; вiд випадкових ударiв – до планових…
Як iз старими побратимами, привiтався Дмитро з дубами-близнюками на Городищi; уклонився праховi Стражнiкова i ще кiлькох партизанiв, що знайшли вiчний супокiй бiля притихлого лiсового озерця.
I вже рiзноманiтнi турботи полонили загiн. Тiсний час прискорено закружляв новими дiлами. Зразу ж на партiйних зборах обмiркували найважливiшi питання бойової та агiтацiйної роботи, затвердили вiдозву до населення…
I вже тiнями розсiвалися в лiсах розвiдники, молодцювате виїжджали на закосичених конях пiдривники, трохи зверхньо прощаючися з рядовими партизанами; обважнiлi, перепоясанi стрiчками, кулеметники, прiючи, вибирали найвигiднiшi мiсця для засiдок, а переодягнутi в буденний селянський одяг зв'язкiвцi та пiдпiльнi агiтатори попрямували до мiста, до сiл налагоджувати зв'язок з народом, iз бiльшовицьким пiдпiллям.
В таборi забряжчали лопати, заахкали сокири i захекано обiзвалися пили. I на свiжому мiсцi партизанське життя входило в свої права навально, з розгону, наче бiй. Тiльки пiзнього вечора трохи стихло в таборi.
Партизани, сидячи бiля багаття, уважно слухали полiтiнформацiю Тура. Слово, оживаючи, уже ставало пiснею, ставало воїном-переможцем, переливалося безсмертним сяйвом кремлiвських знамен i зiрок, наближало той день, в iм'я якого твердi руки пiднесли автомати чи гранату.
Прислухаючись до голосу комiсара, застигли на лiсових пагорбах вартовi, не помiчаючи, як на їхнiх багнетах перегойдуються жмурки вогню. А серцем чули вартовi, як повз них сюди, в лiси, велично йде їхня Батькiвщина.
Партизанське життя, не спиняючися нi на хвилинку, входило в свої права. Цiєї ночi командир i комiсар не лягали спати: обходили Городище, перевiряли пости, дiлилися новими планами. Незадовго до свiтанку вийшли на припорошене узлiсся, яке тепер широко розкущувалося гiнкою памолоддю в неораних, забур'янених полях.
Далеко-далеко в настоянiй тишi прогуркотiв вибух, даючи знак, що господарi уже хазяйнують на шосе.
