На третiй день, пiсля обладнання партизанських землянок, що були зруйнованi ворогом, до Дмитра почали пiдходити похмурi воїни.
– Товаришу командире! Полiцiя матiр мою вiддала в лапи гестапо. Дозвольте провчити гадiв, – звернувся нахмурено-зосереджений Кирило Дуденко, що вже побував у своєму селi.
– Не можна зараз, товаришу Дуденко.
– Чому?
– Важливiшi є дiла, – пiшов з партизаном в глибiнь лiсу. – Знаю, що тяжко, дуже тяжко тобi… Ну, розгромимо полiцiю. Помстишся ти. А тимчасом по залiзницях безкарно проходитимуть поїзди iз свiжими фашистськими дивiзiями, танками. Один ешелон пустити пiд укiс – це вартнiше розгрому усiх полiцейських кущiв у нашому районi. Стерпи свої муки для бiльшого дiла.
– Коли ж не стерплюється, товаришу командире?
– Не стерплюється? Думаєш, у тебе одного лихо. Чи є тепер хоч один чоловiк, щоб не мав рани, як не на тiлi, так на душi?
– I свої рани найболючiшi, товаришу командире,
– Свої?.. Це я чув, коли одноосiбником був. Не партизанську ти мiрку взяв, Кирило. Це куца мiрка. Пiд неї навряд хто з нас пiдiйде… Чим, думаєш, дрiбна людина вiдрiзняється вiд справжньої?
– Дрiбна людина зараз не в лiсах душу студить, а теплої печi шукає. Дрiбна людина, товаришу командире, коли життя веселе, перша буде кричати ура, перша буде чарку пiдiймати, жерти хлiб, вона ж першою i напаскудить, наригає в чистiй хатi. А вдарить грiм – заниє, мов комар на болотi. Бо вона думає, що її паршива шкура дорожча всього життя, разом взятого. Вона цiни своїй шкурi не складе! – зло i схвильовано вiдкушував кожне слово. – Я колись читав у книжцi про одного римлянина. Вогнем його пекли, спекли руку, а вiн нi слова не промовив… Не подумайте, що вихваляюсь, товаришу командире: коли б прийшлося, увiйшов би в огонь, згорiв би полум'ям ясним за свою Батькiвщину, за оцю землю, що виростила мене i помiж людьми людиною зробила… Я буду мучитись, горiти – i смiятимуся з ворогiв, а черваком, рабом не стану. Ви бачили, коли рятували мене перед шибеницею, що я чогось вартий. До вiйни я ще не знав своєї сили, а тепер почув, що така вона у мене – аж тiло розриває… Пустiть, товаришу командире!
– Що ж, iди, Кирило. Я хотiв тебе послати на станцiю. Хотiв, щоб на твоєму рахунку десятки фрицiв було; вони ось зараз, коли ми про життя говоримо, везуть по шпалах смерть тим людям, без яких i ми б не жили. Що ж, пропустимо зайвi ешелони до нашого серця. Немало вже пропустили. А завтра новi матерi залишаться без дiтей, новi удови заголосять. Бо нам свої рани найбiльше болять. Нам своя сорочка найближча до тiла… А потiм хтось iз тих, у кого своє найбiльше болить, попадеться гiтлерiвцю в лапи i своїх друзiв викаже, бо шкура в нього тендiтна дуже, до неї за всi роки радянської влади нiхто пальцем не приторкнувся… Iди, Кирило…
I зупинився партизан, охопивши рукою гаряче чоло.
– Я на шосе, на залiзницю пiду, товаришу командире… Ох, i буду ж рвати гадiв! Так буду рвати, щоб аж у Берлiнi їхнiй стогiн обзивався.
– От за це спасибi! Це слово не одноосiбника, а народного месника, – i зупинився Дмитро, обняв Дуденка В того червоним сяйвом блиснули поширенi наболiлi очi, i вiн, кусаючи губи, швидко побiг до своїх пiдривникiв.
А до Дмитра вдруге пiдiйшов Микола Остапець, гарячковитий i до безрозсудностi смiливий в боях воїн. У нього полiцiя всю сiм'ю спровадила в гестапо.
– Я поки загiн розпускати не збираюсь, – коротко вiдрiзав йому Дмитро.
Цього ж дня Тур, пiсля розмови з потерпiлими, скликав усiх партизанiв на збори. Спираючись на зброю, посiдали воїни бiля вогнища, суворо слухаючи неквапнi слова свого комiсара.
Дмитро iз Созiновим саме у цей час захопились планом нападу на пересувну танкоремонтну майстерню. I незчулися обоє, як синiй вечiр заглянув у землянку, як прийшов iз розвiдки Симон Гоглiдзе i нечутно засвiтив свiтло, змайстроване iз гiльзи 45 –мiлiметрового снаряду, як заскрипiли пiдводи до далекої посадочної площадки.
Пiдходячи до партизанiв, Дмитро почув гарячковитий голос Остапця:
– Що ж тепер, виходить, менi робити? I в своїх захисникiв нема захисту? – обвiв очима партизанiв, шукаючи в них спiвчуття. – Тодi я сам пiду бити чортiв! Сам пiду, товаришу комiсаре!
– Да, не мiшало б провчити, – обiзвався хтось позаду. – Така наука правильно заганяє щурiв у нори. I мозки у них розрiджуються, не такими охочими стають до кровi.
Микола заговорив голоснiше:
– Товаришу комiсаре, ми гранатами отi поганськi душi на такi деталi розчехвостимо, що їх навiть Геббельс в iнформацiї не позбирає докупи.
– Товаришу Остапець, треба перше подумати, про що говорити. А ти завжди так, i в бою – спочатку робиш, а потiм думаєш, – рiвним голосом промовив Тур.
– Я вже подумав! Не маленький! – ще бiльше загарячився той, рухаючись всiм тiлом i вiдчуваючи нiме спiвчуття частини партизанiв його смаглявi щоки, глибоко пiдсiченi двома зморшками, тепер посiрiли, ще бiльше загострився кирпатий нiс, а очi перекочували двi смужки злого свiтла.
– Нi, не подумав, як i в бою за залiзничний мiст. I тодi твоя гарячкуватiсть ледве не зiрвала операцiї.
– То дiло давнє було i кiнчилося як по-писаному.
I тодi голос Тура прозвучав рiзко i владно:
– Ти хочеш робити, що тобi захочеться? Тобi своє дорожче народного? Для тебе партизанська дисциплiна – не закон? Добре! Iди i бiльше не повертайся в загiн. Нам анархiстiв не потрiбно. Iди!.. Вважаю, – вiдрубуючи кожне слово, стишив голос, – що Микола Остапець вибув iз нашого загону. Сьогоднi ж це проведемо по наказу…
– Як вибув? Хiба ж я хотiв вибути? Я хотiв недолюдкiв бити, а не вибути, – зразу ж охолов i аж обм'як з переляку Остапець.
– Ох, i перелякався ж! – нане хвиля перекотилася над всiма партизанами.
– А ти думаєш! Що чоловiк без загону вартий? Все 'дно, що сухий штурпак у зимовому полi.
Просись, Миколо, в комiсара, зараз же просись, – пошепки порадив Жолудь.
– Товаришу комiсаре, не виключайте. За що ж? I куди менi дiтись? Без загону я пропащий чоловiк Знову закипiло все на серцi, i шумовиння в голову вдарило.
Всi притихли, уважно слiдкуючи за обличчям Тура. I той, розумiючи думки партизанiв, одповiв:
– Гаразд, товаришу Остапець. Ще раз прощаємо… А до полiцiї в твоєму селi дiйде черга. Там кущова нарада має бути. Тодi й проявиш себе.
– Добре, товаришу комiсаре. Постараюсь! – з готовнiстю вiдповiв партизан i осмiхнувся так, як полегшено всмiхаються люди пiсля великого переляку, коли минає небезпека.
– Оце вiрно, – обiзвалося кiлька голосiв.
– Ще б, – хотiв, щоб наш комiсар невiрно на життя дивився. Ти ще не знаєш його, – гордовито пояснив Жолудь молодому партизану Янчику Димницькому, якого швидко всi в загонi любовно прозвали Янчиком-Подолянчиком.
У вiльнi години Пантелiй Жолудь, стрiчаючися з безвусим, тендiтним зовнi партизаном, завжди пiдморгував йому i джмелем гудiв над вухом: «Янчику-Подолянчику, поплинь, поплинь по Дунайчику».
– I попливемо! Гей, як попливемо! I по Вiслi, i по Дунаю, i по iнших широких рiках, – задиркувато i впевнено вiдповiдав бiлолиций Янчик. – Пантелiю, чого так гудеш?
– Моторку заводжу – i на Вiслу, i на Дунай.
– Заведемо, брати-слов'яни!
II
З нев'їжджених дорiг поверталися заснiженi i постарiлi зв'язкiвцi. I лише в партизанському лiсi молодшали їхнi обличчя, вирiвнювалися плечi, а хода ставала пружною, легкою. Одначе, навiть стоючи перед командиром, вони iнодi забувалися, i клаптi нещодавно зiграних ролей мимохiть доповнювали картину
