– А ти хто будеш?
– Iз таборiв утiк.
– Зброя є?
– Нема.
– У нас без тебе є кому сало їсти, – вiдповiдає Пантелiй Жолудь. I Дмитро усмiхається, почувши тi слова, якими колись зустрiчали партизанiв.
– Дiстану. Приймiть.
– Тодi приймемо. Як прiзвище?
– Мель Василь.
– Так от, Василю. Таких, як ти, скоро приїде ловити Остап Душогубець 13, щоб iз вас формувати вiйсько, – пiдiйшов Дмитро.
– Утечу.
– Нi, не тiкай. Добровiльно пiди на призовний пункт. Узнай, скiльки в районi жандармерiї, полiцаїв, де вогневi точки. А тодi утiкай до нас. Зброю ж захвати з собою.
– Добре. Захвачу. Кулеметник я.
I Дмитро в супроводi Жолудя поспiшає за партизанами, що спускаються до Бугу. Вода тихо колише зоряний посiв.
Коли вже вигрiблись до лiсу, позаду них, на тiм березi, обiзвався рiзкий гортанний голос:
– Товаришi партизани! Перевозу давай!
Але в цей час з пагорбiв застрочили автомати, i чорна постать кинулась у воду.
Кирило Дуденко, що останнiй виходив на берег, вскочив у човен i сильно гребнув обома веслами. За кормою простяглась наполохана мiсячна дорiжка, застрибали, видовжуючись, гнiзда зiрок, i хвиля незадоволено, перелякано захлюпотiла, розсипаючись шипучим мереживом на пiску.
На серединi рiки Дуденко схопив за руку чорноголового, горбоносого чолов'ягу. Вiн мiцно затиснув зубами парабелум так, що кров сочилась iз перекривленого рота i червоною пiною текла на мокру сталь.
«Це справжнiй чоловiк», – подумав, коли задерев'янiле тiло стукнулось на днi човна.
Завеслував до берега. Навкруги зачмокали кулi, пiднiмаючи над водою то мирнi синюватi сполохи, то iскристi пунктири дуг. Але вiрилось, як в бiльшостi вiрять мiцнi натури, що нiчого лихого не трапиться й на цей раз. Бiля самого берега куля вдарила в обшивку, i вода, ввiрчуючись вузьким буравчиком, полилася в човен.
– Вискакуй, хлопче. Чи вже задубiв? – Човен сильно врiзався носом у шершавий берег.
Заточуючись, увесь стiкаючи темними i прозорими струмками, плавець, трудно попрямував за партизанським поетом. Втома й крижана купiль сп'янили чоловiка, пекучим павутинням заснували широко вiдкритi очi. Ще раз похитнувся i мiцно втиснув ноги в крихкий пiсок. Задубiлою, наче перепеченою рукою потягнувся до пазухи; пальцi незграбно й уперто заворушилися бiля серця. Не скоро витягнув невеличку, в цератовiй оправi книжечку.
– Партквиток? – нахилився Дмитро до невiдомого.
– Партквиток. Скiльки пережито з ним, – пройшло занепокоєння, коли побачив, що вода не пройшла крiзь церату. – Крiзь вогонь i свинець прямували…
Червона книжечка, мов зоря, лежала на руцi, що вже бралася льодком. Та, видно, плавець зараз не чув, як бiля його нiг виграють струмки, як прозора накип стягує тiло. Завзята, молодеча гордiсть грала на його темному, натхненному обличчi. I Дмитро зараз з новою мiццю, майже фiзично, вiдчув, якою силою наснажує партiя своїх синiв. I знову ворухнулись затаєнi пристраснi надiї:
«Поговорити б з Туром про це. Так ще ранувато… В дiлах треба вище пiднятися».
Пантелiй Жолудь з повагою подав невiдомому незмiнну баклагу з перваком, i той, перехиляючи голову, висушив її до дна.
– Ого! Це якраз напарник менi! – здивувався Пантелiй. – Як тебе звати?
– Симон Гоглiдзе, – цокаючи зубами, вiдповiв i почав скидати з себе чорну вiд води одежу.
– Ти часом не в спиртотрестi працював?
– Нi, – незрозумiле подивився на Пантелiя. – Iнженером був. А у вiйну розвiдником штабної батареї.
– А талант у тебе пити горiлку пiдходящий. Це вiд природи! – Накинув свою шинель на плечi напiвроздягнутого розвiдника. – В мої чоботи взуйся, – пританцьовуючи на однiй нозi, наспiх почав роззуватися.
– А ти ж як?
– Перешнурую онучi i так дiйду до нашого дому. Це недалеко – кiлометрiв з десять, так що не журися.
– Спасибi, – щиро подякував Гоглiдзе.
«Хлопець, видать, путящий», – вирiшив Дмитро.
Повернувшись до Городища, зразу ж зайшов до фельдшера Рунова. В просторiй, оббитiй перкалем землянцi лежала I дiвчина з Лисогiрки. Снотворне заспокоїло її, пом'якшило на обличчi риси болю, тiльки рудi плями на свiжому бинтовi говорили про страшне калiцтво.
– Як здоров'я її? – тихо запитав, присiвши на березовий обземок.
– Житиме дiвчина, – хмуро вiдповiв Рунов. – Тiльки назавжди скалiчили людолови таку красу. – Поправив гнiт у приплющенiй гiльзi; яснiше освiтилася землянка, загойдалися тiнi i знову заховалися по закутках.
Тiльки тепер Дмитро побачив: безкровне обличчя дiвчини було такого дивовижного рисунка, що вiд нього не можна було вiдвести погляду. Чомусь аж очi заплющив.
Посидiли, помовчали, кожен думаючи про своє.
I неждано нiжний рум'янець, як легка тiнь, сколихнувся на щоках пораненої. Ледь помiтна усмiшка ворухнула її перепеченими округлими устами, i в землянку мелодiйно упало незвичне тут слово:
– Мамо…
Потiм, якось враз, неначе сонний голос розбудив пам'ять, обличчя дiвчини почало мiнитись, морщитись, мов брижi на водi. З страшним криком: «Мамочко, вас же убили! Навiки убили!» – вона зiрвалася з лiжка, напiвроздягнута й страшна в своєму вiдчаї, калiцтвi й красi. Одночасно з живого ока бризнули сльози, а з рани – кров, густа i повiльна.
Дмитро якось незграбно схопився з обземка i, сутулячись, вибiг надвiр.
«Ще зовсiм дитина… Ще зовсiм дитина. I таке горе…» – як обухом била одноманiтна тяжка думка.
Не роздягаючись, мовчки лiг у командирськiй землянцi i не скоро, не скоро охопив його болючий сон.
Тур, перевiривши й Созiновим патрулiв, пiзно повернувся до себе i довго не лягав спати: готувався до виступу на вiдкритих партзборах. Над ним угорi тривожились вiтри i дерева; льодовим накипом потрiскували гiлки i обтрушували на землю прозорий дзвiн.
I раптом Тур почув схлипування. Сам собi не вiрячи, пройшовся по землянцi, пiдiйшов до широко й незручно розкинутого Горицвiта, застиг на мiсцi.
Гордовите обличчя Дмитра зараз було викривлене внутрiшнiм болем. Комiсар аж вiдсахнувся: важкi повiки Дмитра трiпотiли, пiддавалися вгору i розбухали, аж поки на вiях не застигли сльози. «I хто б мiг подумати?.. Що так пiдкосило його? Цей тiльки у снi може заплакати».
Тур, чомусь поточившись, ступив крок уперед, потрусив Дмитра за плече. Той зразу ж прокинувся, пiдвiвся, хапаючися рукою за зброю, другою механiчно протер очi i, не вiдчуваючи вологостi на долонi, полегшено промовив до Тура:
– Що, Саво, нове дiло чекає?
– Та… хотiв порадитися з тобою.
– От i добре, що збудив. Такий, Саво, сон тяжкий приснився… Все дiти з пам'ятi не виходять…
– Свої?
– Та нi. Людськi… I свої теж За них, Туре, так повиннi фашистський корiнь чавити, щоб нiде гадючої ворсинки i на розплiд не залишилося… Ти даремне дорiкнув менi за той тол на шиї в начальника СД. Пiди до
