За звичкою Дмитро навiдався до коней. Десь за пiвнiч перевалило, бо Стожари уже сяяли на заходi. I лiс, i фiолетовi тiнi, i зоряна нiч – все було урочисто прекрасним, зрозумiлим i близьким-близьким. Недалеко вiд штабної землянки – почув пiдземний гул. Розправляючи охолодi плечi, повiльною ходою попрямував на приглушений звук.
– До наших першодрукарiв у гостi? – усмiшкою зустрiв його той самий чорноокий воїн, який ще кiлька годин тому намiрявся гвинтiвкою.
В пiдземнiй друкарнi бiля двох ручних станкiв працювали лiтнi партизани. Саме друкували наказ Верховного Головнокомандуючого про перемогу пiд Сталiнградом i вiдозву до поневоленого народу.
Бiля секретаря партбюро Гiрника тiсним колом сидiли молодi партизани-зв'язкiвцi. Радiстю i завзяттям горiли їхнi очi. Воїни жадiбно ловили кожне слово старого бiльшовика про торжество сталiнської стратегiї.
– А тепер, товаришi, несiть сталiнське слово перемоги нашому народу, – пiдвiвся з куцого обземка Гiрник;
Партизани тихо i урочисто почали з його рук брати невеличкi пачки листiвок.
Короткий мiцний потиск руки, останнi слова поради i прощання – i вже розходяться воїни скрипучими снiгами на всi чотири сторони свiту. Уже свiтанком околишнi села знатимуть сталiнський наказ i святкуватимуть перемогу зi всiєю країною.
Попрощавшись з Гiрником, який почав працювати над текстом нової листiвки, Дмитро попрямував до штабної землянки.
Iван Васильович, наморщивши лоба, сидiв над заваленим паперами столом.
– Дмитре, ти партизувався? – несподiвано запитав йою Кошовий.
– Партизувався, Iване Васильовичу, – i ясно подивився у вiчi командиру. – То пам'ятний день у моєму життi. День першої перемоги нашого загону, значної перемоги.
– I твоєї перемоги, – промовив значуще Iван Васильович. – Це добре, Дмитре. Ти знаєш, що сказав товариш Сталiн вiдомому ватажковi партизанського руху Сидору Артемовичу Ковпаку? Командир партизанського загону в тилу ворога є представником партiї i радянської влади. Розумiєш, до чого зобов'язує нас така довiра?
– Розумiю… I тут товариш Сталiн не забув про нас, – тихо i схвильовано вiдповiв Дмитро.
– Ворога справно б'єш, Дмитре? Не засиджуєшся в дiвках?
– За це не сумнiвайтесь, Iване Васильовичу, працюю по совiстi. Може не все воно виходить, як хочеться, ну, та це друге питання… I ще чому навчав товариш Сталiн?
– Головне – мiцнiше тримати зв'язок з народом, пiдтримувати його дух i черпати звiдти новi сили. Вороги не тiльки мучать його, а й отруюють свiдомiсть. Сам знаєш про всякi провокацiйнi чутки. Тепер нам так треба повести роботу, щоб все населення знало про нашi успiхи i йшло з нами бити ворогiв. Ми поки що, як сказав товариш Сталiн, другий фронт.
– А справжнiй другий фронт хитрує, наче баришник? – хмуро запитав Дмитро.
– Тут гiрше, анiж хитрощi.
– Коли б нам радiоприймач?
– Самi виннi, що досi не дiстали. Ну, спати пора. «На добранiч та всiм на нiч» – це, здається, твоя любима пiсня.
– На добранiч.
Але Дмитро навiть на мить не заплющив очей цiєї ночi.
Сколихнулися давнi лiта молодостi, поєдналися з широкою течiєю нинiшнiх подiй, i добре стало на серцi Горицвiта, бо i зустрiч з Кошовим, i останнi радiснi подiї, i ця нiчна розмова у землянцi були передвiсниками людського i його особистого щастя, як небесний льодоплав є передвiсником справжнього льодоходу i весни.
Через три днi, попрощавшись iз Кошовим, Дмитро з п'ятьма партизанами рушив до свого загону. В основному штаб з'єднання вирiшив перебратися до Городища, в значно бiльшi лiси, але на всякий випадок послав своїх посланцiв, щоб iще краще ознайомитися з новою територiєю, на мiсцi розпланувати розташування загонiв.
X
Пiсля величної Сталiнградської епопеї, вiдгуки якої весiннiм громом сколихнули всю окуповану територiю, посилився приплив до партизанських загонiв. По всiй Українi зростала i змiцнювалась вiра в близьке звiльнення од неволi. Вiстки, одна надiйнiша вiд другої, наповнювали радiстю серця i пiдiймали народ на боротьбу.
Одночасно перед очима населення i партизанiв пропливала картина деморалiзацiї i розкладу розбитих iталiйських та мадьярських частин; обiдранi, голоднi, вони отарами заповняли придорожнi села i сунули безладним мiсивом.
Партизани нападали на них; коли можна було – без бою обеззброювали i зникали в лiсах. Розвiдники загону «За Батькiвщину» пiд керiвництвом Симона Гоглiдзе невпинно слiдкували за великою групою мадьярiв, а коли та розповзлася на двi частини, приблизно по шiстсот солдатiв у кожнiй, зразу ж повiдомили штаб загону. Негайно на радi штабу було накреслено план операцiї.
Вогневики з двох бокiв мали гарматами затиснути шлях на виходах з села; кулеметники залягли на головних перехрестях, а основнi сили загону i половина взводу штабної охорони повиннi були провести блискавичне обеззброювання. Був даний наказ не зачiпати мадьярiв, якщо тi не будуть чинити опору.
Саме проспiвали першi пiвнi, коли Дмитро пiд'їхав до гармашiв Пiдвисоцького, що прямо на шлях викотили гармати.
Помiж деревами низько пливли великi передвесiннi хмари. Пiд копитами Орла хрустiв молодий льодок, що затягнув невеликi калюжки, якi вдень iнодi так несподiвано добре запахнуть – не прiсним снiгом, а напiврозмороженою землею.
Невеликi партизанськi групи, всього по чотири-п'ять чоловiка, легко, мов тiнi, з'являлись i зникали у темрявi, припадаючи до вiкон i дверей, ждучи умовного знаку.
– Товаришу командир, щастя на нашому боцi! – пiд'їхав Симон Гоглiдзе. – Цi вояки повиставляли варту, а вона вся позашивалася спати.
– Баба з воза – колесам легше, – вiдповiв, притримуючи коня.
– Чує моя душа, що iз гармати не вистрелиш сьогоднi. До того тепер мадьяр учений пiшов! – з удаваною зажурою похитав головою Пiдвисоцький.
– Навчили пiд Сталiнградом коржi з маком їсти. До кiнця вiку не забудуть.
Один за одним пролунали два пострiли, дивовижно нагадуючи стрiльбу з мисливських рушниць, i ракети навскiсними зеленуватими вогнями пiдвелися до низького хмарного неба. I зразу ж почулися дзвiн скла, гупання в дзерi i лункi голоси.
Пантелiй Жолудь першим увiрвався в простору хату i громовим голосом гукнув:
– Руки вгору! Давай «пушка»!
При колихливому свiтлi каганця заворушилися обiдранi i бруднi мадьяри. Сидячи, з широко розкритими вiд несподiванки i страху очима, пiдiймали руки вгору, дехто забився пiд лави i пiл, але нiхто не доторкнувся до зброї, що лежала на скринi, висiла на стiнах. Партизани зразу ж озброїлись легкими карабiнами, буковi ложа яких сяяли i переливались блiдими плямами свiтла.
Бачачи, що в них не стрiляють i не збираються нiкуди вести, мадьяри ожили, на перекошених жахом обличчях почали перемiщуватись запобiгливi усмiшки.
– Рус хорош! Рус хорош! – устаючи з долiвки, швидко заговорив чорний мадьяр.
– Самi знаємо, – резонно вiдповiв Пантелiй. – Чого ж ви, коли рус хорош, полiзли воювати з нами?
– Рус хорош! Рус хорош! Фашист капут! Мi бесюнтеттюк о горцвот 15, –
твердив одне й те саме.
Захопивши зброю, партизани побiгли до другої хати. Недалеко пролунав одинокий пострiл.
