нiчого не вродило. Я думаю, зараз варто подивитися по засiках оцих нещасних сирiт.
– Давно пора.
– Вже ходили.
– Доки обдиратимете нас? – знову видiлився голос Сiчкаря.
– От i почнемо, товаришi, iз самого найбiднiшого, який в насмiшку нам пудика тиче. Як роздобрився! З Iвана Сiчкаря почнемо.
– Ну й починайте, – процiдив крiзь зуби Сiчкар, i дрiбнi жовтi зiницi злiсно видiлилися на сiрих бiлках. – Уже весь лiс розкопали.
– Iще раз копнемо.
– Про мене. Як не їла душа часнику, то й тхнути не буде.
– А вiд тебе не часником, а дiдьком болотяним тхне… Прямо iз зборiв до лiсу потягнувся великий гурт людей, i в ньому нiяк не мiг заховатися натоптаний жиром Сiчкар.
– Дурно – пусто нарiзались, – скаржився малоспроможному середняковi Олександровi Пiдiпригорi. – От життя пiшло, щоб воно пропадом у безвiсть пiшло. От нарiзались, так нарiзались…
– Еге ж, еге ж, – погоджувався Олександр Петрович, думаючи найбiльше про одне: як би не згадав Сiчкар про задавнений борг.
Просторе над ставком куркульське подвiр'я ще здалека загримiло ланцюгами, обiзвалося виттям: собаки Сiчкаря бiльше скидалися на вовкiв. Господар довго вовтузився бiля хитро видуманих защiбок, i люди потекли у двiр. Над ставом густо повисли голоси.
Свирид Яковлевич впевнено пiдiйшов до великої клунi, наказав розiбрати засторонок. I не встиг виконавець сокирою вiдхилити верхню дубову дошку, як з промiжку подвiйної стiни золотим потоком бризнула пшениця.
– Бач, догадався чортiв дукач!
– Хто б i подумав про подвiйнi стiни!
– От тобi й нарiзались! – вирвалось у Олександра Пiдiпригори, i вiн злими очима поглянув на пополотнiлого Сiчкаря. – Навiть за свiй борг забувся чоловiк.
Свирид Яковлевич оглянувся навколо i голосно промовив до Бондаря:
– Доведеться тобi тепер до Денисенка пiти.
– А чого ж, давно пора.
I Денисенко, що зиркував округлими очима за кожним кроком активу, проворно, не на свої лiта, пiдбiг до Мiрошниченка. Шерхливими устами тихо прошепотiв:
– Свириде Яковлевичу, сам завезу. Я б давно здав, тiльки ж худоба в роботi. Осипається ж ярина. Горить!
Мiрошниченко подумав:
– Гаразд… Тiльки зараз i везiть.
– В одну минуту. Лише синка гукну, – i, труснувши брудним колесом волосся, вiн обернувся, для чогось провiв рукою по червоних клiтчастих складках шиї i вибiг iз подвiр'я Сiчкаря.
– Налякався, – пiдморгнув Бондар. – Подумав, що i його схованку викриють.
– Треба прослiдкувати за ним. – I голоснiше додав. – А тепер, Iване Тимофiйовичу, рушай до Пилипенка. Забирай зерно.
Обернувшись, вiн побачив, як до нього з опаскою ступив засушений, богомiльного вигляду чоловiк. Це був Пилипенко. Над його кружечком обстриженою головою, немов привiшенi промiнням, крутились два гедзи.
XVIII
Варивон хитрувато примружився, пiдморгнув однiєю рудою кудлатою бровою, i Григорiй в думцi вже кається, що звернувся до нього.
– Н-да! – слинить цигарку. – Сестричка моя двоюрiдна, значить, з якого боку не подивись, нiчого собi дiвчина. Таку i на печi старости знайдуть.
Як вiн довго тягне слово. I хитра усмiшка виводить Гриця iз себе.
– Знаю без тебе, – обриває рiзко.
– А ти чого найоршився? – дивується Варивон. Вiн бачить, як почервонiв Гриць, i розреготався: – Та ти, видно, дiвчат ще не пригортав! Га-га-га! Нiчого… Ця болiзнь з лiтами пройде.
– Я йому про срiбло, а вiн про черепки! – скипає Гриць. Вiн сердиться на себе, що краска заливає йому обличчя, i збирається вже йти. Варивон обриває смiх i пiдходить ближче до парубка.
– Ну, годi, коли не хочеш – не буду… Чого ж, познайомити з сiм'єю Югини можу. Тiльки, знаєш, суха ложка в ротi дере, – багатозначно б'є щиглом по пiдборiддi. – Так що треба тiєї штуки дiстати, що з червоною голiвкою i зеленкуватим фартушком.
– В кооперацiю пiдем?
– Для чого в кооперацiю? Парубки побачать – в компанiю наб'ються, чарку твою вип'ють i з дiвчиною, значить, поговорити не дадуть. Знаю я їх. Зайдемо до Куцої Федори – в неї все, значить, дiстанеш, – i знову хоче розсмiятись. Та вчасно кудлатими бровами гасить вогники в янтарних очах.
– Як до Федори, так i до Федори, – погоджується Гриць, i обоє городом прямують до невеликої вдовиної хати. Назустрiч їм встає з призьби висока молодиця, з пелени сиплеться рябе соняшникове лушпиння.
– Добрий день, соколики! – розтягуються в усмiшцi повнi губи.
– Чи є теє, що, здається, не ллється, здається, не п'ється, здається, нема дна i у чарцi, значить, нема? – скоромовкою тарабанить Варивон.
– Для когось нема, а для таких орлiв пошукаю, – ще бiльше розтягує усмiшку Федора. I зовсiм по- дiвочому грає очима. На жовтуватому, трохи прив'ялому обличчi видiляються невеликi яблука рум'яних щiк.
«Гарна», – i Гриць густо червонiє, ловлячи на собi лукавий усмiх молодицi. У темному ванькирi подала пляшки i гаряче своїми мiцними пальцями обпалила руку.
– Приходьте iще, коли треба, – заглянула в очi.
– Зайду! – Гриць не знає, куди дiти погляд, i виходить з хати.
– Пронозлива баба, та на виду нiчого собi – сам чорт, значить, ложку меду вложив, – ховає пляшку в кишеню Варивон. – А горiлки на своєму вiку перепила – у хату не вмiстилася б.
Сонце щойно спустилося з полудня.
Розпарена теплiнь вiє соняшником, коноплею i яблуками. Пройди вздовж села – будуть скрiзь мiнятись пахощi: на Вигнанцi повiє медункою, рум'янком. На Зарiчцi закадить гiркою зелено-рожевою кашкою водяний перець, повiє золотистий дев'ятисил; на Бабi, коло лiсу, обiзветься розiмлiла матiрка i добiрна ромашка, на шляху – духмяний чебрець, тiльки нiде не вiдмiниться теплий яблуневий дух. Здається, уся небесна блакитна баня настояна терпким саблуком, червонобокою каролькою, бiлим розкiшним наливом, темночервоною циганкою. Ранiше викохувалися вони в садах помiщикiв, посесорiв, дукачiв, на несходимих економiях, фiльварках, хуторах. Прийшла революцiя, повикидала хрещатi кiпцi з панських земель, надiлила поля строковим наймитам, споконвiчним злидарям, що вiк копарили на пiснiй мандебурцi; посадила щепи неподалiк вiд вишнякiв, i то там, то тут побiгли мiж муравою протоптанi стежки, з двох бокiв озоренi яблуками. Восени i навеснi по ярмарках дотиснутись трудно було до садженцiв вiнницького плодового питомника.
– Чого задумався? – пiдштовхнув лiктем Варивон. – Он уже хата Бондарiв.
Високий дощаний паркан огороджував подвiр'я вiд вулицi. Праворуч вiд хати, над невеликим садком била журавлем поклони криниця, лiворуч красувався город. Навпроти хати, затиснута двома шовковицями, стояла нова клуня. Невеликий двiр у Бондарiв – все, що можна було скопати, пiшло пiд город. Пiд вiкнами лiвої хати красується невеликий барвистий квiтник. Скрiзь чисто, соломинки не знайдеш – зразу видно, що дiвоча рука порядкує.
У причиненому причiлковому вiкнi швидко майнула тернова хустка на головi Югини i зникла в глибинi
