– То вiрно, – обiзвався Григорiй. – Робиш якомусь до сьомого поту, а вiн тiльки назнущається з твоєї нивки. Подере її, аж серце у тебе кров'ю обiллється, мов за живою людиною. Та що й казати: злиднi калiчать i тебе, i землю твою.
Святковий настрiй потьмарився. Потрiсканi руки уже не тягнулися до чарки чи ложки, i Югина з юнацькою догадливiстю по обличчях батька i гостей зрозумiла, що всi вони подумали i побачили одно.
Убогi, зачерствiлi нивки, мов скиби наймитського хлiба, простягнулися до них. пхня велика любов i велика печаль, як сон i дiйснiсть, коливалися в очах. Вуха, неначе музику, ловили одвiчнi шерехи поля, тi, що з колиски починаються для селянської дитини; iскристi, вибiленi стебла, розтрушуючи тiнi, до самого кореня обмивалися сонцем; золотистi дзвоники остистої пшеницi дзвонили усiма своїми сердечками. А тверезi думки, як клин у серце, вбивали неприкрашену, непiсенну суворiсть, що мокрою заробiтчанською свиткою наскрiзь простуджує перероблене тiло, голодним переднiвком висушує очi…
– Iване Тимофiйовичу, ви щось про дрiбнi надiї почали; набiк, значить, вiдкинули їх, – першим порушив мовчанку Варивон. – А про ширшi я за наймитським хлiбом ще не чув. Так що воно, значить, про нашi латочки чувати?
– Кинемо їх куркулям у пики. Хай давляться ними. А нам держава кращу землю надiлить, в одному мiсцi…
– Iване Тимофiйовичу, i це правда? – пiдвiвся з-за столу, надiйно дивлячись на лiтнього спокiйного чоловiка.
– Правда.
– А хто вам сказав?
– Партiя! Секретар райпарткому – наш Савченко.
– Тодi правда! – повеселiшав Варивон. – А то цей представник, Крамовий, значить, такого був менi туману напустив… «Колективiзацiя повинна йти обережно, ступнево, закономiрно», – перекривив i всмiхнувся.
– Чули ми його, – зневажливо махнув рукою Iван Тимофiйович. – I тобi всякi казочки торочив, що треба почати не з созу, а з договiрної групи?
– Точнiсiнько так. Чого вiн так труситься?
– З троцькiстами крутився. Того й труситься на куркульському задковi.
Розчервонiлий Григорiй, що уважно прислухався до розмови, несподiвано свiжим тенором випустив задьористу частушку; вона, пританцьовуючи, завзято закружляла по хатi:
– Не в брову, а в око! – хитнув головою Бондар. – Тiльки їм в'язи скрутяться.
– Iване Тимофiйовичу, значить, нам найкращу землю? I в однiй руцi? – невгавав Варивон.
– Аякже. Хiба ми не найкращi? В своєї влади ми не пасинки, а сини.
– Слова вашi, Iване Тимофiйовичу, як хмiль мiцнi: кожну клiточку пробирають. А дукачам, значить, нашi латки прилатаються?
– Еге. Хай похазяйнують на розрiзнених шматках…
– Менi i їх шкода куркулям вiддати. Болото б їм, як чортам, опредiлити б.
– А болота не жаль? – лукаво запитав Iван Тимофiйович.
– Болота?.. Нi, не жаль, – подумавши, розщедрився пiдпилий Варивон.
– Да. Свирид Яковлевич говорив, що в Майданi Соболiвському комунари осушили заливнi плавнi i тепер такий урожай збирають…
– Е, тодi дукачам i болота не дамо. Мульку їм у бiк! – затанцював кулак Варивона по скатертинi, i жалiбним передзвоном обiзвався стiл.
– Олександр Македонський був сильним чоловiком, але навiщо стiл трощити? – Григорiй поклав свою руку на Варивонову.
– Олександр Македонський? Завойовник? Знаю, знаю… Тiльки вiн не з нашого села… I у Варчука не наймитував. Усi засмiялися.
– А ти, Григорiю, як далi думаєш жити? – нахилився Бондар до Шевчика. – В соз скоро вступатимеш?
– Ще бiля хати треба помучитись…
Увiйшла Марiйка i розмова про соз затихла.
– Ви собi як хочете, а я в садок вiдпочивати, – сказав пiсля обiду Iван Тимофiйович i обважнiлою ходою подався з хати.
Непомiтно вислизнула i тiтка Марiйка. «Хай собi погомонять трохи». Проте через кiлька хвилин то за тим, то за iншим заглядала до хати. Варивон тiльки вiкна пильнував, щоб не заважати розмовi.
I як не пiдходив Грицько до дiвчини, вона вiдповiдала коротко: еге, да, нi, авжеж – i схиляла низько голову. Цим ще бiльше до вподоби припала. «Несмiлива. Тiльки до неї треба ходити», – твердо вирiшив парубок.
– Ех, i тетеря ж ти! – напався за ворiтьми Варивон. – Хiба ж так з дiвчатами говорять? Штурпак – штурпаком. Ти б їй якусь пiсеньку проспiвав, кумедiю розказав, з вiршиком, значить, пiдсипався, сеє-теє на вухо шепнув, щоб якась кумерцiя була. А то плiв-плiв про Химинi кури. Один смiх i грiх. Язик у тебе, значить, телячий.
– Ну, ну, ти не дуже там патякай, – примирливо вiдмахнувся Гриць, як вiд надокучливого гедзя. Самому було смiшно, що не вдалося переговорити до ладу. Та попереду днiв та днiв.
XIX
От i його обiйстя.
В останнiх променях вечiрнього сонця, мов бабуся, дрiмає стара-престара хата, хтозна-коли збудована. Навiть вирубанi роки на сволоку давно сточив ненаситний шашель, а порiг в темнотi, коли його забуде змастити глиною баба Орина, починає свiтитися димчасто-золотою трухлявиною. Кiлька вишень, наче внучата, обсiли її, затулили маленькi вiконця, спинаючись на низькi наболiлi плечi. I на вiтрах i без вiтрiв поскрипують кiсточки – на вiдпочинок просяться.
Багато своїми пiдслiпуватими вiконцями бачила хата, вже й дивитись надокучило. Тим-то бiля плоту i лежать обтесанi деревини, ждуть свого часу i майстрiв. Чимало Грицько наорався чужого поля, немало гибнув у хурманцi, кульчився на холодi в лiсництвi, щоб заробити де копiйчину, де деревину на нову хату. А стару тимчасом пiдпирає слупами зсередини, пiдпiрками знадвору.
Червоними натомленими очима тихо стрiчає вона Грицька, i шкода стає її, як живої людини. Вiн сiдає на обтесану пiдвалину i гладить рукою клеймований стовбур. Цей дуб вiн облюбував торiк у Варчука. Добре накосився на помiрках, поки Карпо привiз деревину в його двiр. А цю березу з он тою вiльхою заробив у лiсництвi на прополцi посадки. З цiєї ж липи славнi двi крокви вийде. Ге ж?
«Еге ж», – згоджується стара хата i заплющує червонi очi. Пахучий голубий сон огортає її i тiльки на гребенi тихо колишуться кiлька житнiх колоскiв.
З низьких дверей виходить баба Орина. Темiнь вiє з її очей, рота, проте в роботi вона ще чiпка – цiлий день буде полоти на городi й не охне.
– Так де ти бурлакував? – сiдає на деревину i чорнозеленими вiд зiлля руками спирається на кленову дiйницю. В дiйницi лежить цiлушка хлiба з втиснутою пучкою солi.
– Усе село обходив.
– Усе село обходив? Чую, чую, що натягнувся, неначе чiп. Це ви мастаки чужих собак дражнити. Ти
