Але «хлопцi» – молодi й лiтнi селяни та парубки – по-дiловому на льоту перехопили Заятчука, так само мовчки по-дiловому з розгону перекинули його через плiт в город i, не оглядаючись, пiшли назад до сiльради.
Через хвилину на городi затрiщала сердита жiноча скоромовка:
– Бач, обжерся i чужi городи прийшов толочити, щоб тобi пусто було. Ану забирайся звiдцiля, бо я тобi усю бороду вискубу, так вискубу, що й жiнка не пiзнає…
Пересмiюючися, селяни оглянулися назад. На городi, як п'яний, похитувався забруднений Заятчук, а на нього квочкою наскакувала розлютована господиня.
Дмитро, йдучи поруч з Мироном Петровичем, уперто думав одну думу: «Коли Заятчук закопав зерно в городищi, значить i його рiдня десь поблизу вибрала схованки. Треба буде мотнутися з Варивоном у лiси… Куди, чортовi дукачi, позашивалися…»
На ганку сiльради селян зустрiв здивований виконавець Кость Пiвторацький, невеличкий, жовтолиций чоловiк з голубими вицвiлими очима i слiпучими, як дзеркало, зубами.
– От тобi й двадцять: iще на сходi не наговорилися!? Мироне Петровичу, чи не в главнi оратори мiтите? Руками уже по-ораторськи розмахуєте. От не знаю, чи витримає вас трибуна?
– А хай тобi голова за трибуну не болить. Вона тiльки пустомолотних не терпить, – спокiйно вiдповiв Мирон Петрович, виймаючи з рота пожмаковану люльку. – Товариш Савченко в сiльрадi?
– Нема.
– А Мiрошниченко?
– Теж нема. Один я на господарствi залишився.
– Ну, тебе ми бачимо. Де ж товариш Савченко i Мiрошниченко?
– На поле iз созiвцями пiшли.
– Iз созiвцями?
– Ая! Земля прямо як червоне яблучко котиться созiвцям. Ото куркулi переполох закачають.
– Яке урочище?
– Горбок.
– Знають, куди пiти. То найкраща земля, – обернувшись, дiловито повiдомив Мирон Петрович, так, начеб односельцi й не знали цього. – Пiшли й ми туди!
Селяни сколихнулися, їхнi тiнi велетенським клубком покотилися по рiзьблених тiнях дерев.
Кость Пiвторацький розгублено кинувся за селянами, але, оглянувшись назад, зупинився у ваганнi; потiм метнувся бiгцем до сiльради, поспiхом замкнув її i самотньою завзятою горошинкою покотився до тiсного гурту.
Зразу ж за сизою вигнутою дугою левади, як хлiбина, пiдносився горбок.
Невеличкий гурток созiвцiв, мовчазний од хвилювання, якось обережно пiднявся з левади на поле, i Павло Михайлович Савченко, теж хвилюючись, бачив, як навколо мiнилися людськi переживання.
Напруженi густi думи скибами влягалися на обвiтрених чолах. Здивовання, внутрiшнє прояснення i тiнi сумнiву перемежовувалися на стриманих, потрiсканих, зморшкуватих, мов кора, обличчях. Випрямлялися важкi затвердiлi плечi, i люди ставали вищими.
Мiрошниченко ухопив цю деталь, i на устах його затремтiла хороша усмiшка: як добре, коли земля не згинає, а пiдносить людей. Про це вiн шепнув Iвану Тимофiйовичу, i той, свiтлiючи, кивнув головою, а потiм теж пошепки сказав:
– Двадцятий рiк пригадую. Перший розподiл.
– Тепер дiла в нас ширше пiдуть…
– Вiрно, – з пiвслова зрозумiв його Iван Тимофiйович i чогось праву руку приклав до серця; по пальцях, як струм, перебiг пульсуючий перестук.
– Переживаєш, Iване Тимофiйовичу? – торкнувся плечем його плеча Павло Михайлович.
Високий, по-юнацькому стрункий i увесь обсипаний сивиною, вiн здавався i найстарiшим i наймолодшим помiж людьми. Тiльки чуб i промiнцi зморщок навколо очей старили його. Мiрошниченковi не раз навiть здавалося, що з роками молодшає їхнiй секретар, особливо коли виступає на зборах, пленумах, нарадах. I слова у Савченка завжди були молодi, напористi i мiцнi, як веснянi води.
– Переживаю, Павле Михайловичу. Ще до сьогоднiшнього дня навiть подумати не мiг про горбок. Ну, гадав, землю десь дадуть на царинi, щоб менше мороки було… Як ви самi про горбок згадали?
Савченко засмiявся:
– Така вже у нас в районi нехороша звичка виробилася: коли затверджуємо соз, то збираємося разом на нараду – голова райземвiддiлу, голова райвиконкому, старший агроном… Значить, не помилилися?
– От аби тiльки нам увесь горбок перехватити, бо сусiдство з куркульнею – нiж у спину. Посiви витравлять, витолочать… – обiзвався Степан Кушнiр.
– Це у ваших руках. Попрацюйте з народом, з комiтетом незаможних селян. До соцiалiзму життя не вузенькими струмочками дзюрчить, а широкими рiками протiкає… Це нам усiм товариш Сталiн сказав: «Головне полягає в тому, щоб будувати соцiалiзм разом з селянством, неодмiнно разом з селянством i неодмiнно пiд керiвництвом робiтничого класу…» А горбок – це вашi першi кроки. Хвилюючi, незабутнi, як для матерi першi кроки дитини: за ними починається справжнiй рiст угору…
Позаду залишився холодок долини, i зараз плесо доспiлої червоної гречки рiвномiрно, як людина у снi, дихало теплом i спокоєм. Пiднялися ще вище.
– Ось ваша земля, товаришi! – ясним поглядом окинув селян Савченко. – Берiть її. Змiнюйте. Оновлюйте. %
I созiвцi, мовчазнi, споважнiлi, так тепер оглядали поле, наче вперше побачили його; воно уже ставало їхнiм хлiбом i плоттю; на ньому вже не стогнали заробiтчанськими косами окоренiлi злиднi, а розкривався iнший, iще непiзнаний, але надiйний свiт. Iще й тривога ворушилася на днi душi, а очi добрiли, ставали вологими од пiдсвiдомих сподiвань i надiй.
«Такими вологими, добрими стають очi в селян, коли вони на захмелiлiй нивi пiднiмають на руки, мов дитину, перший снiп», – в душi усмiхнувся Савченко, слiдкуючи i за селянами i за надвечiрнiм полем.
Свiт сонця уже блякнув на росах, i вони, скидаючись мальками, бралися надвечiрньою задумою – синiли, мов розбризканi ягоди голубницi. I земля синiла, напинаючи над собою веселi паруси рухливого неба. Дивним квiтом розцвiтав вiнок небосхилу, i в прозорому повiтрi колисковою пiснею гойдався вiдгомiн рiки.
– Землемiра б нам тепер, – пiдiйшов до Павла Михайловича Бондар.
– А може трохи зачекаємо? – допитливо заiскрилися звуженi в сяйвi зморщок очi.
– Чому? – здивувався i насторожився Бондар.
– Не терпиться?
– Не терпиться, Павле Михайловичу, так, наче в строку останнi днi дотягуєш. По цiй землi я тiльки наймитом, поденщиком ходив, а це зразу в господарi виходжу. З людьми. Та ще в якi господарi! Тому i тримається мiй терпець на останнiй павутинцi.
– Почекай, Iване Тимофiйовичу, ще кiлька днiв, поки реманент i конi отримаєте.
– Ну, це само собою… – жвавiше промовив Бондар, rt
– А тимчасом, – звернувся Павло Михайлович до созiвцiв, – про свої резерви подумайте. Скореняйтесь мiцнiше. Хай кожен спочатку хоч одного селянина, найближчого товариша, перетягне на свiй бiк. Треба на макiвку горбка – все поле брати для созу.
– Постараємося, Павле Михайловичу, – першим обiзвався Мiрошниченко. – Сусiдничати з куркулями не будемо. В болота їх спустимо.
– Е, не кажiть менi, i болота для них, значить, шкода. В Майданi Соболiвському, знаю, комунари з плавнiв такий урожай гребуть, – завзято виступив наперед Варивон.
– Звiдки ж ти знаєш? – ледве стримуючись од смiху, запитав Iван Тимофiйович.
– Як звiдки? – спочатку хотiв обуритись Варивон, але вчасно спохватився. – Багато людей про це говорять.
– А треба, щоб усi говорили, знали; щоб нове, як з води, пiднiмалося перед людськими очима, – уважно подивився Павло Михайлович на Варивона.
– I я так увесь час думав… Усiм парубкам i сусiдам порозказував, – перехвалив себе Варивон, а Iван Тимофiйович, чмихнувши, одвернувся вiд нього.
