З долини табуном курiпок випорхнуло кiлька жiночих постатей.
– Дiвчата спiшать до нас! – пiдвiвся навшпиньки Варивон.
– Та нi. Нашi баби! – здивовано промовив Степан Кушнiр. – Тiльки твоєї, Iване Тимофiйовичу, нема.
– То й добре: менше репету буде, – занепокоєно дивиться вниз Iван Тимофiйович. – Видно, пiдстроїли усякi елементи. Гляди, ще така баталiя почнеться!
– Менi здається, жiнки миролюбно настроєнi. Не йдуть, а пливуть, – весело покосився Мiрошниченко на Бондаря.
– Знаємо цих плаваючих лебедiв, – заперечливо захитав головою i стишив голос. – Як осоромлять нас перед товаришем Савченком… Ну нiде вiд них не укриєшся. Свириде Яковлевичу, перепинимо їх? Може, трохи полум'я зiб'ємо.
– Не варто, – пильно стежив за жiнками Свирид Яковлевич. – Полум'я у них, здається, ясне.
– Чи не жарко нам стане вiд нього?
Жiнки пiдiйшли до межi, нiяково зупинилися, привiтались i освiтили чоловiкiв поглядами, переповненими сподiвань. Цю мить надовго запам'ятав Iван Тимофiйович, в душi дякуючи i з захопленням стежачи за невеликим гуртком. «Це пiдмога наша».
Зразу ж голови, запнутi кольоровими хустками, зачаровано, наче соняшники, почали повертатися до сонця, вбираючи очима сподiвану землю.
– Як дiвчата, грають очима, – нахилився Варивон до Бондаря.
– Зараз вони заграють, – пообiцяв Iван Тимофiйович, але сам ледве не смiявся.
Струнка чорноока Ольга Вiкторiвна, дружина Кушнiра, перша напалася на чоловiка:
– Нiчого сказати, теж менi активiсти – iдуть землю вибирати, а жiнкам хоч би слово… – владно i насмiшкувато дивиться на Степана.
– Каюсь, каюся, жiнко, – розвiв руками Кушнiр.
– Бачу, як ти каєшся. Безсовiсний!
– Авжеж, безсовiснi.
– Де це видано, де це чувано, щоб вiд жiнок…
– Хитруни!
– Я дома своєму нахитрую!
– Почалися дебати, – всмiхаючись, махнув рукою Iван Тимофiйович, i жаль ворухнувся, що дома його чекає не добрий усмiх, а гризня.
– Та ми збирались вам сказати…
– Збиралися. Як свекор пелюшки прати.
– Так їх, так їх, – посмiхаючись, кидає Павло Михайлович. – Хай не забувають своїх дружин.
I якось зразу смiх переплiвся з жартами та вдавано не-вдоволеним бурмотiнням жiнок. Великi слова про землю переснувалися з iншими, значущими, надiйними, i незабаром чоловiки та їхнi дружини, як у молодостi, поруч почали спускатися крутою стежкою до Бугу. Важкi, напрацьованi руки надiйно притримували жiнок, i тi молодiли, бралися тихим надвечiрнiм рум'янцем.
Сонце саме черкнулося рухливого плеса i велично вiдбилося на кожнiй хвилi. Тепер уже десятки сонць котилися через усю рiку до самого берега, де бiля нового дубка стояли селяни з жiнками.
На великому човнi помiстилися усi созiвцi, ловлячи кожне слово Павла Михайловича.
Вiн сидiв на провi 5, обличчям до людей, задуманий i сивий, як
голуб… Здається, зовсiм недавно на засланнi, в далекому Сибiру, отак
спочивав на дерев'яних суднах, весь у смолi i в гнилому пуховi порубаних,
розтрiпаних мотузкiв, якими конопатив щойно вирубанi, звiльненi з льоду
кораблi… Навiть прибережнi дерева, здалося, загудiли напруженими
парусами.
Велике життя, мов два рукави однiєї рiчки, єднало минуле з сьогоднiшнiм i пробивалося вперед. I немолодий, посiчений зморшками чоловiк хвилювався, як в молодостi, хвилюються… Це не якась чергова промова легковажного оратора, зовнi блискуча чи легковiсна, з роєм полови над миршавим струмочком думок. Це слово, що має прорости в людському серцi, стати на озброєннi в непримиреннiй боротьбi, закрасуватися в крапнистiй творчiй роботi. Вагу слова Савченко знав: вiн мав щастя слухати Ленiна в сiмнадцятому роцi; вiн бачив Ленiна таким, яким його викарбувала у вiках сама iсторiя.
Як зачарованi, слухали Савченка селяни. Недовiрливий скептицизм, чiпка, устояна обережнiсть, вироблена нелегким життям, розтоплювались, i навiть м'якшали крутi бiлки очей.
…Убогi, скривдженi, задичавленi нивки, до пiвсмертi зашморгнутi жирними гусеницями меж, розлягалися, розчавлювали межi, пiднiмалися вгору i, кружляючи, вливалися потоками в широкi, могутнi лани. Як обстрiпанi хмари, зникали чорнi, прогнилi плями бiдняцьких халуп, а за ними брудними старцями вiдходили в безвiсть нестатки, злиднi i голод. Стрiмкi крила нового села пiднiмалися в легке небо, видiлялися рельєфно i так близько, як тiльки буває в прозору осiнню годину. Саме щастя раннiми ранками виходило з людьми на поля, спiвало колосом, обсновувало далечiнь димками тракторiв.
I зараз усе привiлля, неначе весiльнi гостi, пiдiйшло до селян: з круч спустилися золотi зернистi ниви, до самого узголов'я нахилилося зоряне небо, до човна наблизились добрi спiвучi лiси, i густа рiка бiля самого берега стрiляла рибою, кружляла гомiнкими островами птицi.
Жiнки якось непомiтно тiснiше пiдбивалися до чоловiкiв, не зводячи проясненого погляду з Савченка, вiрячи й не вiрячи, що таке можуть зробити їхнi, до м'яса потрiсканi руки.
– Павле Михайловичу, i це не казка? – зiтханням вирвалося з грудей Ольги Вiкторiвни.
– Це наш прийдешнiй день. Вiн кращий вiд казки.
– Чи дiждемось його?
– Як уже не робили ми, а тiльки з хлiба на воду перебивалися. Кожна зернина тiєю кров'ю набрякла.
– Невже прийде таке життя? – знову радiсним, здивованим зiтханням вирвалося в дружини Кушнiра.
– Прийде, Ольго Вiкторiвно. Так партiя бiльшовикiв хоче. Вона завжди з нами.
– То спасибi їй, – низько поклонилась схвильована жiнка i з докором промовила до чоловiка: – I ти хотiв таке слово затаїти вiд нас! Як тобi не стидно! Якими ти очима тепер на мене подивишся?
– Помилився, помилився, стара. I сам не думав, що так слово може пройняти.
– Не думав. Тобi ж сказано: це слово партiї…
– В цей час з кручi почав спускатися великий гурт селян. Попереду йшов Мирон Петрович Пiдiпригора.
– Хто вони? – запитав Павло Михайлович.
– Бiдняки.
– Середняки.
– Правильнi люди.
– Значить, це вашi люди, сила ваша. Не одривайте своє життя вiд неї. На свiй бiк перетягуйте її.
А сила з шумом i гомоном завзято котилася блискавицею стежки, i вже незабаром невистачало навколо човнiв, щоб вмiстити її…
Увечерi, коли синi потоки туманiв понатiкали в усi долини, на охололий горбок пiднявся Сафрон Варчук. Неначе вовк-сiроманець, самотньо, вбираючи голову в плечi, пiдiйшов до гречки. Нагнувся до землi, помереженої свiжими глибокими слiдами; з ненавистю обвiв очима усi чотири сторони свiту I застиг у роздумi, обличчям до села. Воно, як розсiяним зерном, переливалося, мерехтiло вогниками, нерозгаданими i тривожними.
Недалеко мелодiйно перегукнулися курiпки, i Сафрон з несподiванки здригнувся, похолов. I тiльки страх сповз, як недалеко зашелестiли чиїсь кроки.
– Кого там лиха година носить?! – гукнув i сам здивувався: не було в голосi тiєї сили, що була ще до сьогоднiшнього дня.
Ступнув крок уперед i послизнувся на зарошенiй межi. Коли вже земля вислизала з-пiд нiг, побачив якусь темну постать. Прожогом пiдвiвся, затрусився. В цей час з-за хмари просковзнув мiсяць, i недалеко вiд Сафрона затремтiла холодна згорблена тiнь одинокої грушi-дички…
