XXI
Цi днi пропливали неначе в непроглядному туманi. Глухий неспокiй Дмитро хотiв заглушити працею, недосипав ночей i на довгастому брунатному чолi поруч вляглися упертiсть i тiнi, ще бiльше притьмарюючи блиск чорних очей.
Був мовчазний i часто недочував материної мови. Над перенiссям двома дорiдними колосами сходилися темнорусi, з iскорками золота брови, а нижче їхнього стику залягла коротка глибока зморшка.
Робота горiла в ширококостих руках. Аж перелякалась Докiя, коли вiн, трохи сутулячись, пустив човном розмашистi грабки у виспiлий овес. Ручку зайняв широку – на пiвтора покосу – i пiшов напролом, за кожним помахом пiдбираючи пахуче пiвколо срiбного стебла.
Трiщав овес пiд косою, наче хто його запалив знизу, перехилявся на зубчасту колиску i, вiдкинутий, слався рiвно розстеленим сувоєм. Зупиниться Дмитро, вiйне легким крилом мантачки, витягуючи з коси далеко в поле срiбний перелив, i знову нависає тiнню над сполоханими дзвониками. Двiчi пройшов довгi гони, не спираючись на кiсся.
– Та хiба ж так можна робити, сину? – пiдiйшла з перевеслом до нього.
– Про що ви говорите? – не розумiючи, пiдвiв брови вгору, а коса затрiпотiла в стеблi, мов блискавиця помiж хмарами.
– Перервешся. I скотина вiдпочинок повинна мати.
– Он ви про що! Не перервуся – ви мене двожильним родили, – понуро усмiхнувся, i знову затрiщало поле, i покотилися на землю останнi сльози з низьких цурпалкiв ще живого стебла.
Безмiрна далечiнь лежить перед косарем, оповита рожевим туманом, що наближається до нього, наляканий сонцем.
Осторонь, наче з вiкiв, випливає зелений Великий шлях, шумить розлогими липами, що чули на своєму вiку пiснi Кармалюка i Котовського, Щорса i Боженка; далеко помiж садiв з долини випливає невелике село i вклоняється тобi велика дорога. Десь за вибалком обзивається коса косi, як серце серцю, i знову стихає на високiй прозорiй нотi.
З мокрого лоба вiдкинув довгий чуб, долонею провiв понад бровами, i знову голубi очi засяяли в кипучому затiнку колосся. Одним помахом пiдрiзав двi волошки, i вони злякано затремтiли на холодному покосi.
Що його тепер гризло? Вiн i сам не мiг дiбрати. Чогось невловимого було жаль, чи то пройдених рокiв, чи тої любовi, що тiльки серце роз'ятрила, вгорнула попелом, з-пiд якого i жару не видно. А може, знову прийшло те напiвзабуте дороге чуття?.. Дурницi! Не мiг вiн зразу покохати Югину: бачив кращих за неї, красивiшi дiвчата заглядали йому в очi i не знаходили того щедрого блищика, що краще за всяке слово промовляє. Пiсля першого кохання, коли однi наослiп вiддаються любовним хвилям i закручуються в гарячому чи теплому, щирому чи пiдробленому круговоротi, мало вiдрiзняючи животворнi струменi вiд каламутi, а iншi тугiше замикаються в собi, неначе скойка, – вiн став суворим, вимогливим до себе й iнших.
«Дiвчина повинна бути чиста, як у веснянiй водi скупана, щоб нiякої тiнi не лягло мiж мною i нею, бо тiнь ту не винесеш з серця, не присиплеш пiском. Не посаг, а честь красить молоду».
Не мало вiдшумiло, утекло до моря води од тих незабутнiх днiв. Щоденна робота вiд ранку до вечора – завзята, як перший грiм, або гаряча, важка, мов спраглi жнива, робота до болю в усьому тiлi – втихомирювала його, давала розраду. I, наче зерно в засiку, лежали в серцi Дмитра невисiянi чуття. I ось тепер невiдома тривога заповзала в сховок. Хотiв заглушити її знову-таки працею.
Не для багатства так ревно робив Дмитро. Вiн любив поле, як син любить матiр, вiн, здавалось, навiть вiдчував, як проростає зерно в землi; ходив дивитися за кiлька верстов на першi сходи, радiючи i вболiваючи над своєю невсипущою працею. Колос завжди веселив чи печалив руку, а зеленi хвилi – серце. I нерiдко тепер в суворому селянському колi робiт вiн знаходив щось нове, розказане газетами, як умiв, розширяв те коло – чи привезеним з Вiнницi новим зерном, чи прочитаною агрономiчною книгою. А зимою з любов'ю майстрував такi скринi, столи, що аж смiялося дерево, оживаючи в мiцних, умiлих руках.
Смачно шархає коса, i краплинка поту злiтає з брови. Знов засвiтилися блакитнi очi i згасли в покосi.
– Добре косиш, господарю. – Бiля межi стоїть Гриць, схрестивши руки на держаку габель.
Мiж ним i Дмитром тече смуга непрокошеного вiвса.
– Доброго здоров'я, парубче, – спирається на кiсся. – Куди поспiшаєш?
– Та Варчуковi йду працювати: молотаркою починає ярину молотити.
– Найняв тебе?
– Треба ж яку копiйчину пiдробити. Проклятуща хата останнi жили висотує. Куди не кинь – тiльки однi руки.
– Оженитись думаєш?
– Не без того. Баба нездужає, а, звiсно, без господинi яке наше дiло. Так що з жiнкою краще – хай пособляє. Бажалося б якось iз злиднiв вибитися i не хочеться взимку в наймитське ярмо влазити. Страх, як не хочеться.
«З Югиною одружиться, – ловить себе, що заздрить Григорiю. – Ну й хай – погуляємо на весiллi. Важко хлопцю спинатись на ноги, кров'ю кожен грiш обкипить». – I вiн чомусь бачить, як до нової Грицькової хати придани везуть молоду Бондарiвну.
– Що ж, приходь до мене, помiркуємо з матiр'ю – можливо, допоможемо якою копiйчиною, – поволi витискає з себе, не дивлячись на Григорiя.
Дмитровi не варто було б говорити про грошi: вiн весь час вбирається купити коня. Але наперекiр своїм намiрам, наперекiр пiдсвiдомiй настороженостi, що породжується супроти Григорiя, твердо вирiшує допомогти йому.
– Спасибi на доброму словi.
– Приходь завтра увечерi, бо сьогоднi поночi з поля приїду. – Прямує до матерi понад кучерявою рiчкою, що лягла мiж ним i Грицьком.
Докiя умiло й обережно, сповивши перевеслом тугий снiп, випростала гнучкий незiгнутий стан, подивилась на сина.
– Може, поснiдаємо? Час уже.
– Можна. Мамо, Григорiй просив, щоб йому трохи грошей позичили.
– З радою душею, коли б наш Карий на загинув… Хай Григорiй багатiших пошукає.
– Я пообiцяв йому.
– Ще чого бракувало! Сам казав, що коня пiсля жнив купуватимемо. Хватить на Данька спину гнути.
– Пiзнiше, мамо, купимо. Зимою. Тодi й конi повиннi дешевшими бути.
– Дивись сам. Ще з озиминою припiзнишся.
– Не припiзнюсь. Данько сказав, що коли менi тiльки треба буде волiв – зразу ж дасть. Не одна ж пара в нього. Оце два днi будуть воли в мене. Дуже хоче для своєї старшої дочки добру мебель мати. Як я накреслив, яку маю зробити йому, то аж пiдскочив чортiв хапун. Пiддобрюється тепер. Навiть не лаявся, коли раз побачив, що бiльше копи на хуру врублив.
– То до пори, до часу. Нема краще, як свою худобину мати. Не варто було б зараз Григорiєвi позичати. Шкода хлопця, та коли вiн тi грошi вiддасть…
XXII
Зайшло сонце, зiтхнули, ожили хмари i червоною рiчкою попливли вище далекого лiсу, нижче вечiрньої зiрки.
