калiчку.
– Коли ще маєш пробити ногу – наперед скажи, я небезпремiнно виїду в поле, – усмiхнувся.
– Авжеж, було б за ким… На добранiч! Хай все добре сниться вам.
– Все добре i ти.
– Таке ви скажете.
Похилила голову i простягнула назустрiч парубковi руку, майнула кучерями i пiшла самотньою вулицею. Тiнь вiд валка граблiв вiдбилась на дiвочiй блузцi, коливалась, наче зубцями розчiсувала коси.
I довго на своїй руцi Дмитро чув дотик несмiливих пучок i хвилююче тепло.
…Данько непривiтно зустрiв Дмитра.
– Чого б це я так пiзно валандався? Ти скоро менi худобу на однi кiсточки засушиш.
– Тодi їхнi мощi в Києво-Печерську лавру здасте. Читали: на судовому процесi призналися отцi, що мощi святих з кiсток худоби майструвались?
Данько аж пiдскочив на мiсцi, наче хто його швайкою кольнув:
– Брехня! Ще менi одне слово скажи – i трясцю, а не воли получиш!
– Мене трясця не бере. Скiльки коло Бугу в долинках не ночував, i хоч би раз трiпонуло. – Вийшов на вулицю легкою пружною ходою. Байдуже було, що позаду лаявся розлютований Данько, а його жiнка теж щось образливе кинула навздогiн. Пiсля зустрiчi з Югиною все здавалось незрiвняно хорошим, i на душi був такий спокiй, як в тi хвилини, коли з радiстю закiнчуєш любу роботу.
Мати ждала його, дiждатись не могла.
– Та й припiзнився ж ти, Дмитре.
– Припiзнився? А я й не помiтив, – усмiхнувся, тiльки так, що здригнулась складка бiля уст на правiй щоцi, навiть нижню губу пiдiбрав тугiше до верхньої, щоб не помiтила стриманого хвилювання. Та хiба ж заховаєшся вiд всевидючого ока, утаїш що? Вже коли вiн увiходив у двiр i подивився на неї, – вiдчула, що легше стало на його серцi, i скупа радiсть, перемежована з невсипущою турботою, заколихалась у грудях.
– Ходи, сину, вечеряти.
Дмитро пiшов до хати, а вона, освiтлена мiсячним сяйвом, стояла посеред подвiр'я, невисока, пругка, з незiгнутим станом. З-пiд кички пробивалося два пасма волосся i тiнями облягало високе чоло, заскороджене боронами рокiв. Крiзь посноване тонке кросно зморщок ще тихо проглядала прив'ядаюча краса, як в осiннiй день крiзь сiтку павутиння проглядає в затiнку калинове гроно.
XXIII
Вогонь погасав, i чорнi челюстi печi, неначе розкрита паща, свiтилися червоними зубами жарин. Часом синiй зубцюватий гребiнь полум'я, пробиваючись знизу, проскочить по сизо-гарячому вугiллi, i тодi на стiнах розгойдувались три тiнi. Югина проворно бiгала по хатi, рихтуючи на стiл миски i вечерю. На покутi сидiв Iван, бiля нього Марiйка, натомлена денною працею i рада, що, нарештi, чоловiк привiз у клуню ярину.
– Оце в мене вже й серце стало на мiсце – нi дощ не намочить полукiпки, нi худоба не розмервить.
– В тебе воно, серце, таке: п'ятдесят один раз стає на мiсце i стiльки ж зiскакує, – студить юшку в ложцi Iван; i витягнутi трубкою губи ворушать цурпалками коротких вусiв.
Та Марiйка сьогоднi розм'якла, як вiск, i навiть гадки не має пiдштрикнути словом чоловiка. Аякже, врожай лежить в засторонку, на галявi просо (сьогоднi надвечiр ходили дивитись), хоч i рiдке, однак без головнi i волотки має великi. До того ж завтра недiля, можна встати пiзнiше, бо, казав же ж той, є за ким вiдпочити: викохала дочку проворну, роботящу.
– Сiдай вечеряти, – лагiдно освiтила зором всю постать своєї одиначки.
Югина примощується бiля матерi.
– Це б коли худоба, щоб озимину пiсля жнив кинута в землю. Бач, на ранньому в цьому роцi вродило, а на пiзньому – голою косою тнуть. Всяка билинка, наче чоловiк, тепло любить, – обережно несе з полумиска ложку Марiйка.
– Хе. Навiть баба може дiло сказати, – прислухається Iван.
– Може, неправду кажу?
– Хто ж каже? От нашi з созу мають скоро дiстати худобу, реманент.
– То що з того?
– Як що? I ми в пору засiєм.
– Таки не виписався? Обманув мене. Скiльки тобi казала!.. – здiймає голос.
– I не випишуся. Ти менi цi теревенi не торочи. От настренчили куркульськi пiдголоски… Досить щоднини кланятись в ноги за свою кривавицю: зореш поле – вiдробляй, привезеш яку там копу – вiдробляй. З лiсу ломаку притягнеш – вiдробляй, – увесь вiк вiдробiтки з'їли. З старцiв хочеться вибитись. Не кривись, Марiйко, бо не пособиться.
– Дiди нашi жили – созу не знали, батьки нашi жили – созу не знали, i ми без нього проживемо! – як завчене вичитує Марiйка i вже почина постукувати держаком ложки по столi.
– Ми й без панської землi в комiрному жили, та не схотiли ж так вiкувати.
– Земля – одне дiло, а соз – iнше дiло. На трясця вiн менi здався. Бач, як люди визвiрились на тебе. Нiхто худоби не дає.
– Хiба то люди? То куркульня.
– Куркульня – не куркульня, а виписуйся.
– Нагадай козi смерть. Тобi непотрiбний соз, так Югинi потрiбний. I її згноїти на чужiй роботi хочеш? Пустиш на заробiтки, як сама колись чманiла? Коли ми i середину, i жили пообривали на чужому, так хай хоч дiти не обривають. Хватить вiчними наймитами бути.
Знає Iван, чим вразити жiнку, i Марiйка осiкається, з зiтханням поглядаючи на дочку.
– Дивися ж, якщо не теє, то виписуйся скорiше.
– Iще що скажеш?
– Ви не бiйтесь, мамо, спiльний обробiток землi – тiльки полегкiсть для нас. Це на комсомольських зборах доповiдач з областi казав! – обзивається Югина i червонiє, що так невмiло, непереконливо сказала. Нiяково поглянула на батька, а той, пiдбадьорюючи її, кивнув головою. – В Iвчанцi добре працюють гуртом люди. Дуже добре. Не нахваляться своїм життям.
– Розумна не на свої роки стала. Вийдеш замiж, тодi хоч в комунiю записуйся. – Сердито йде у другу хату.
– Хе! Значить, разом будемо, дочко, матiр лякати, –усмiхається Iван Тимофiйович. – Тiльки не з дуже лякливих вона в нас. Драгун та й годi. А про Iвчанку ти вiрно сказала, По-новому люди почали жити. Дружньо. Агроном помагає. Куди нашим врожаям до їхнiх.
Потягнувся до свiжої газети. Загрубiлi пальцi обережно, з приємнiстю розгорнули пахучий папiр, уже покритий ворсинками пилу. Газета для Iвана Тимофiйовича була завжди ясним святом. Вона не тiльки єднала його з усiм свiтом, а пiднiмала над буденними турботами; не говорила, – виспiвувала найдорожчi слова, розкривала тi дороги, до яких тягнувся всiєю душею. В його очах не збiднювалися навiть прочитанi газети – до них вiдносився любовно i обережно ховав кудись подалi вiд цупких Марiйчиних рук.
– Чого Софiя до тебе прибiгала? – ворухнулась запiзяiла догадка, коли побачив молодiжну сторiнку.
– В райком з нею пiдемо.
– В райком?
– Комсомольскi квитки нам вручатимуть, – вiдповiла з гордiстю i хвилюванням.
– В добру путь, Югино. – Пiдвiвся з-за столу, кремезний i урочистий. – Достойною будь, дочко. Щоб не тiльки батьки гордилися тобою. – Нахилився над дiвчиною, поцiлував у голову мiцними, перепеченими устами.
– Спасибi, тату, – вдячним i сяючим зором поглянула на нього i мiцно притиснула до грудей важку
