Плюскотiла в темрявi доспiла ярина, i на високiй могилi, як побратими, урочисто застигли два полукiпки. Далеко проскрипiли запiзнiлi пiдводи, i настояна тиша нечутно йшла полями, густа i пахуча.
Опустив ноги з полудрабка, задумавсь. Теплим пилом дихнула дорога, неохоче зiтхнула, зашарудiла пiд колесами. Натомлене тiло просило вiдпочинку, тим-то в уявi ближчало село, домiвка; бачив у подвiр'ї матiр з дiйницею i чулось, що з напiврозчинених дверей от-от вийде ще жiноча постать, сподiвана, рiдна. Навiть угадував, що зап'ята бiлою хусткою, заклопотана чимсь, тiльки рис обличчя нiяк не мiг уловити.
Шумить широкий шлях, i в голубому прорiзi вiт гойднувся тонкий серп мiсяця, пiдпливаючи до мерехтливої зорi. Старi, садженi в два ряди крислатi липи з'єднуються мережаними брамами i повiвають медом, наче повнi теплi дуплянки. Пливуть вони в саме село, натомленi, величнi, братаються з молодими садами i знову прямують просторами повз оселi трудiвникiв, їхнi ниви, пливуть, як саме життя невмируще.
На перехрестi забовванiв пам'ятник котовцям.
Срiбна жмурка загойдалась у повнiй косарськiй криничцi. Трохи притримав налигач, i воли зупинились понад шляхом, розводячи в сторону два осiннi кущi круторогих голiв.
Невелика косарська криниця, а вмiстилися в нiй i придорожнi дерева, i високе, коване небо з серпом мiсяця, хмаринами, i дрiмають в її глибинi осипанi стрiли грiмниць, i самому сонцю не розминутися з нею. I вода тут крiпка, на коренi настояна, – споконвiку хвалить трудiвник.
Мiцними .руками вперся у вогкий дерн i припав шерхлими устами до срiбного леза молодика. Врозтiч кинулись наляканi зорi, заховались пiд берегами, а коли пiдвiвся, знову почали випливати. З глибини виринали темнi обриси будiвель, а його хата, єдина з усiх, бiлiла. I ждав у нiй хтось косаря, виглядав у вiкна, тiльки шибки чорнi – не побачиш нiчого крiзь них.
– Добрий вечiр, Дмитре… Тимофiйовичу.
Аж здригнувся з несподiванки. Одначе вiдчув вагання у дiвочому голосi: видно, не знала, як назвати його…
На дорозi освiтлена блiдозеленавим вечоровим сяйвом, з граблями на плечi стояла Югина.
– Здрастуй, дiвчино. Забарилася ж ти.
– Забарилася, Дмитре Тимофiйовичу. Хотiлося дов'язати ячмiнь – латка ще зосталася, а вже вечiр прихопив, – усмiхнулася лагiдно i так, наче трохи глузувала з себе. Хвилястi кучерi затемняли дiвоче обличчя, робили його блiдiшим i старшим. – В'яжу i страх як боюся – не близький свiт додому iти. Склала полукiпки, а вже й нiч. Духу людського нiде! – Тiнню пробiг переляк по осмiхненому чолi, i хороше стало на душi парубка. Крадькома оглядав вiд голови до нiг, в думцi пестив рукою важку дiвочу косу, заглядав у великi довгастi очi, i здавалося, що так само колись ввечерi у жнива вiн стояв з нею в широкому полi.
– Боязко стало?
– Ще й як. Дорогами бiгти далеко. Дай, – думаю, – полями. Дременула навпростець та й ногу стернею пробила. Недарма кажуть: хто пражкує, той дома не ночує; от i шкандибаю теперечки.
– Бiдолаха, дуже пробила? – щиро пожалував.
– Загоїться! – I, спинаючись лiвою ногою на пальцi, пiшла поруч з Дмитром до волiв.
– Сiдай на воза, – зручнiше поправив снiп.
– Не хочу.
– Я тобi «не хочу». Зараз же вилазь!
– Еге, зараз же вилазь, а як побачить хто, що тодi люди скажуть?
– Нiби що?
– Наче не знаєте. Попаду якомусь насмiшниковi на зуби, то й будуть люди цвiкати: «Дмитро Югину на посаг повiз». Знаю я їх, – подивилась правдивими очима.
– Так я йому за це ребра полiчу, – вiдповiв строго.
– Ну, добре, тiльки селом їхати не буду.
– Про мене.
Югина поклала граблi на вiз i руками вхопилась за полудрабок i люшню. Приємно було майже непомiтним помахом рук пiдсадити дiвчину, чуючи крiзь сорочку легкий повiв тепла. Югина, опираючись руками у восковий луб полудрабка, сiла на гузир снопа.
«Щоб колос не вимолочувався. Хазяйська дочка», – усмiхнувся, йдучи бiля воза.
Ступав по вузькiй мiсячнiй дорозi, а вiз то впливав у сяйво, то поринав у мереживо, виплетене тiнями розлогих дерев. Темiнь i свiтло перекочувались по дiвочому обличчю, примхливо мiнили його. Хотiлося сiсти поруч, отак, щоб плечем приторкнутись плеча, почути на щоцi дотик м'яких кучерiв.
«Де там – сполохається…»
Отак пiд'їдуть додому, вiдкриє навстiж ворота i вiз покотиться по росистiй муравi, i затемнiють позаду двi колiї, осипавши роси.
«Ану, злазь, господине, та вечерю готуй. Еге, та ти вже й заснула на возi…»
Оглянувся. Вiз, пiдминаючи колесами верхiв'я дерев, покотився з пiскуватого горбка на морiг, i дiвчина, злегка похитуючись, всмiхалась чисто, лагiдно, так, як умiє всмiхатися тiльки незiгнута турботами юнiсть.
– А тепер не страшно?
– Чого б це було страшно з таким, як ви? «З яким це таким, як я?» – хотiлося запитати. Однак промовчав, тiльки руку поклав бiля люшнi, поруч з дiвочою.
I добре було йти по мiсячнiй дорiжцi, бачити в просвiтках дерев золоте добiрне волоття проса i серп, загублений жницею на голубому полi… Чув, як стихав, влягався неспокiй i розвiвався тяжкий сердечний щем.
– Що зараз тато роблять?
– В лiсництво пiшля вiдробляти.
I цi простi слова вистукували йому срiбними дзвiночками.
– Це правда, що соз в куркулiв вiдбере горбок?
– Правда, – допитливо глянула на хлопця.
– Дуже добре, – ворухнула усмiшка устами. – Худобу скоро отримаєте?
– Надiйсь, скоро… Вам не перепало вiд Данька?.. За те, що нам жито привезли?
– Оскаженiв був… шулiкою напав.
– А ви що? – i подих затаїла.
– Так змiряв його очима вздовж i впоперек, що вiн губи прикусив i вiдступився назад.
– О, ви можете! – свально вихопилося в дiвчини: пригадала, що говорили на селi про парубка.
Але Дмитро не зрозумiв iнтонацiї i похмурнiв: осуджує.
– I чим же закiнчилося, Дмитре Тимофiйовичу? – не вгледiла перемiни.
– Даньковi я просто вiдрiзав: заробив худобу на якусь годину, то вже моє дiло, кому я снопи привiз. Не бiйтесь – вашим пiдголоскам не привезу.
– Невже так сказали? – приязно подивилась на строге, гордовите обличчя.
– Думаєш, хвалюсь перед тобою?
– Ой, нi! – замахала руками.
– Розсердився тодi я, брязнув ворiтьми й додому. Так Данько лисом закрутився, перепрошувати почав: в нього столярської роботи багато, от i потрiбнi мої руки. Перепрошує, а в самого злiсть усерединi клубками ворушиться…
Ось i село вiйнуло двома крилами, засинiли хати; у темних вiкнах мигтiли скалки срiбла. Дiвчина пiдвелась з воза i раптом злякано гойднулась – видно, ноги затерпли. Незчуюсь Дмитро, як пiдхопив її обома руками, бережно поставив на землю.
За коротку хвилину, коли перед очима пропливло зблiдле вiд переляку i несподiванки її обличчя, хутчiй вiдчув, нiж побачив, наскiльки дiвчина краща, чим йому здавалося ранiш. I найбiльше подобалися глибокi правдивi очi, не затiненi двома виразами, як буває в нещирих людей, чи якi за одною думкою приховують кiлька iнших.
«Такi очi не пiдманять. Словом схоче затаїтися, а вони викажуть правду», – ожили теплi почуття, як у брата до сестри пiсля довгої розлуки.
– Ледве з воза не злетiла – ноги пересидiла. Iч, як голками коле. – Ще переляк не зiйшов з дiвочого обличчя, а вже в голосi тремтiла насмiшка з себе. – Спасибi, Дмитре Тимофiйовичу, що пiдвезли
