втискалася крильми дiбров, надвечiр'я кресало золотi сполохи. Вони розцвiтали дивовижними квiтниками, притрушували лiси, i тi обзивалися мелодiйним малиновим дзвоном. Невидимi працьовитi ковалi поспiшали iз сонячних злиткiв викувати розсип зiрок, загартувати хлiбину мiсяця i прогнути той шлях, що несхибно з зенiту проллється на пiвдень.
– Дiвчата, дiвчата, подивiться, як славно навкруги! – зупинилась Югина, наче вперше побачила в усiй красi велику землю. Дiвчинi навiть здалося, що усе привiлля: i вигини долин, i просвiченi лiси, i гора, на якiй вони стояли, погойдуючись, пливуть у далечiнь. I це було зрозумiлим вiдкриттям: пiсля сьогоднiшнього дня свiт збiльшувався, кращав.
– Так i в наших дiбровах славно, тiльки над ними ближче спускається небо, – тихо промовила невисока задумана Василина, дочка полiсовщика. Вона, як i Югина, захоплено дивилася на щедроти надвечiр'я, сповнена хвилюванням, почуттям нової вiдповiдальностi i силою правди, що розкривалася в нових словах її новими товаришами.
– Дiвчата, ви чим любуєтеся? Кого перед очима бачите? – пiдбiгла непосида Софiя Кушнiр. Тонкими смуглявими руками вона охопила плечi подруг i, пiдiбравши ноги, почала розгойдуватися вперед i назад. – О, якi ви вреднi: женишкiв побачили i мовчать!
Гострим поглядом вона перша вгледiла, що в долинi польовою дорогою йшло кiлька хлопцiв з лопатами i сокирами. Позаду них, з-за горбка, пiднявся трактор, i на його буркотiння тихим дрижанням обзивалася гора.
– Дiвчата, це ж, здається, комсомольцi з Комсомольського, – догадалася Софiя. – Бiжiмо до них.
– Ти що, маленька? – зупинила її серйозним поглядом Василина.
– То-то й є, що не маленька, – одчайдушне випалила Софiя. пї невеличке смугляве обличчя, оповите нiжним одсвiтом, аж мiнилося веселими задиркуватими тiнями. Вона любила несподiваним словом налякати спокiйну, занадто соромливу «мамину мазуху», хоча мати Василини давно спочивала на крихiтному лiсовому кладовищi.
– Софiє, хоч би ти посоромилась…
– Почекай трошки, познайомлю тебе з трактористом, а коли вiн почне зiтхати бiля свого кохання i про всякi зiрочки говорити, тодi вже засоромлюся, мов пiонiя.
– Безстидниця.
– Ой, Василино, коли будеш такою тихою водою, – всяка вiдiб'є твого милого, а про тракториста й не говори…
– Софiє, ну прямо не знаю… Як тобi не совiсно? – за-рожевiлася Василина й безпомiчно заклiпала довгими чорними вiями.
– Василинко, не сердься. Це ж я люблячи тебе, – пригорнула дiвчину. – Ну що ж iз того, коли ми познайомимося з хлопцями? Це ж перший комсомольський колектив у районi. Про нього у газетах писали, про нього сьогоднi в райкомi згадували. На голому мiсцi чудеса зробили. Орли! Невже не цiкаво?.. От бачиш, цiкаво. А як вiддамо тебе за тракториста – ще цiкавiше буде.
– Та покинь ти лепетати, – вступилася Югина. Промита крем'яниста мозаїка дороги попливла в м'якi тони блакитносизої долини. Збiльшувалися постатi хлопцiв. Ось вони, обвiтренi, налитi незатвердiлою силою, легкi в ходi, порiвнялися з дiвчатами.
– Добрий вечiр, красунi! – поздоровкався високий смуглявий юнак у голубiй безрукавцi. На його руках тремтiли й набухали рухливi м'язи.
– Добрий вечiр, або що? – задиркувато обiзвалася Софiя.
– Ти, дiвчино, гостра нiвроку.
– А ви притупились? Це пiсля роботи буває. Хлопцi засмiялися. Василина обурено смикнула Софiю за блузку.
– Люблю таких, – блиснув яструбиним поглядом смуглявий, пiдiйшов ближче до Софiї.
– Спасибi за любов. Вона у вас рання, як жайворонок. Глядiть, не сполохайте або оскому не набийте. Шкода буде, – з удаваною зажуренiстю вклонилася Софiя. – Ви не з Комсомольського?
– З Комсомольського, з Комсомольського, – зразу розцвiли обличчя хлопцiв. – А ви звiдки?
– Не скажемо, щоб стежки не протоптали.
– Тодi ми трактором приїдемо.
– То друге дiло.
– Про вас i сьогоднi в райкомi згадували. Хвалили, – обiзвалася Югина, з подивом i захопленням слiдкуючи за хлопцями, бiля яких уже стояла горда слава. «Славнi, i простi, простi… наче брати».
– Ви з райкому? Комсомолки? Друзi нашi! – зрадiли хлопцi й почали знайомитись.
– Марко Лебедев. З Поволжя.
– Давно у нас живете?
– З двадцять першого року. Пiд час голоду привезли сюди.
– Левко Орленко. В минулому наймит, тепер голова комсомольського колективу, – подав руку Софiї смуглявий юнак.
– Софiя Кушнiр, наймичка в минулому й тепер.
– Зате в майбутньому не будеш.
– Вже заглянули в мою судьбу?
– Заглянув, Софiє, – твердо промовив Орленко. – Згадаєш моє слово через пару рокiв.
– Згадаю, – зiтхнула дiвчина. – 3 роботи йдете?
– З роботи. Болото в порядок приводимо. Хочемо, щоб не вовчою ягодою, а садами шумiло воно, полуницею червонiло… То комсомольський квиток у руцi?
– Комсомольський. Сьогоднi отримали, – вiдповiла з хвилюванням.
– Так загубити можна.
– Не загублю. А ви де свiй носите?
– Бiля серця.
– I ми покладемо бiля серця, – вiдповiла Софiя за всiх дiвчат.
Пiд'їхав трактор. Софiя, тягнучи за руку Василину, кинулася до нього. Закурений чубатий тракторист скочив на землю i наче прирiс до неї.
– Ох, i машина! – захоплено вирвалося в Софiї. – До неї можна приторкнутися?
– Можна, – великодушно промовив тракторист, так, начеб вiн щонайменше дарував усi багатства дiвчинi.
– Тепла, як людина, – уже кругом оглядувала машину. – Василино, порухай… Вона прямо умирає за трактором, – пояснила хлопцевi.
– Софiє…
– Справдi? – зацiкавився тракторист. Василина горiла рум'янцем, вже не можучи й слова промовити.
– Справдi, справдi! – вiдповiла за неї Софiя. – От поговорiть iз нею. Вона вже знає, що таке радiатор ї з чим його їдять. – Метнулася до Югини, красномовно показуючи їй поглядом на оторопiлу Василику й тракториста.
– Дiвчата, вам не боязко iти додому?
– Анi чуть. А вам не страшно в лiсi жити?
– Звикли.
– Вовки не нападають?
– Буває. Коли чотириногi, а коли й двоногi.
– Як живеться вам?
– Добре, дiвчино. Краще за всiх.
– I завжди так було?
– Спочатку тяжко доводилося, коли в лiсах не було нi кола, нi двора. На землi спали, небом вкривалися, вогнем од вовкiв огороджувалися… Держава нас на мiцних долонях пiдняла. Приходьте в колектив, подивитесь, що зроблено нашими руками.
– Спасибi, прийдемо.
– Привiт Самiйлу Полiщуковi. Ми зробимо рейд до вас, – перевiримо, як працюєте.
– Прилiтайте.
