Мати ж Степана, хвороблива жiнка, з страдними i свiтлими, як жмурки на рiчцi, очима, тихо догоряла в убогiй вдовинiй хатi. I як не старався меткий Степан, але нiчого не мiг їй добути. Зрештою його осiнила одна ризикована думка.
Данько щовесни пiдсипав багато гусок. Старий любив лiтнiми ранками виходити на Буг i, погладжуючи розкiшну бороду, дивитись, як табуни його гусей гомiнкими бiлими островами пливли по рiчцi. Восени вiн вiдгодовував птицю кашею та волоськими горiхами i тiльки перед рiздвяними святами, коли пiдiймалась цiна, возив у мiсто на продаж.
Степан, щоб хоч як-небудь пособити матерi, надумавсь гусинi крашанки пiдмiнити крашанками чорногузiв. Так i зробив. Нiхто цього в хазяйствi не помiтив.
I яке ж було здивовання Данька, коли раз, сидячи перед пiдсипаними решетами i радiсно прислухаючись до потрiскування та писку ожилої шкарлупи, вiн побачив, що, замiсть нiжної жовтої кульки гусеняти, над гускою високо пiдвелося дзьобасте чорногузеня. Викидаючи ногу, воно, мокре i худюще, дибнуло перед занепокоєною гускою i невпевнено замарширувало по хатi.
Розлютований Данько швидко зрозумiв, чия це витiвка. З ломакою кинувся шукати наймита, але нiде не знайшов його: Степан подався на заробiтки у друге село.
Потiм, у революцiю, коли Степан прийшов вiдрiзати землю в Данька, той мало не пiд ноги кинувся йому:
– Степане, невже в тебе пiдiйметься рука на моє добро? Я ж твою матiр од смертi крашанками врятував…
Закривав збори Свирид Яковлевич. Говорячи про нове життя, вiн, сам того не помiчаючи, розхвилювався, i голос його щирим вiдгуко'м забринiв у селянських серцях, особливо в серцях молодi.
– В чому наше майбутнє, товаришi? Тiльки в колективi. Це єдино вiрний шлях, накреслений великими нашими вчителями – Ленiним i Сталiним. Хай кожен з вас назавжди запам'ятає цi слова Володимира Iллiча: «Якщо ми будемо сидiти по-старому в дрiбних господарствах, хоча i вiльними громадянами на вiльнiй землi, нам все одно загрожує неминуча загибель…» А ми ж не тi кволi дiти, що загибати хочуть. Ми ростемо так, що аж кiсточки похрускують. Ростемо на злiсть ворогам. От вiзьму я комсомолку Софiю Кушнiр. Запитайте її, чи захоче вона увесь свiй вiк, усе своє здоров'я Варчуковi продати, як продала дитинство i першi лiта молодостi?.. Менi один бiй з петлюрiвцями згадується… Ранньої зими нам треба було форсувати Буг, щоб несподiвано напасти на ворогiв. Рiчка тiльки-тiльки кригою взялася – ще молода вона, гнеться, неначе папiр. Не те що пройти – проповзти не можна. От ми i змовились: хто завалиться – хай мовчки тоне, бо все одно не зможемо врятувати. Вночi поповзли до того берега. I от, з бiллю в грудях, чуєш – то там, то тут лiд трiсне, забулькотить вода… I хоч би тобi слово вирвалось. Мовчки йшли на дно нашi брати. Ну, пiсля того ми вiд петлюрiвцiв i мокрого мiсця не залишили… Так невже найкращi сини батькiвщини загибали для того, щоб тепер їхнi дiти у куркулiв своє життя занапастили? Не для цього, товаришi. А для того, щоб над Бугом, щоб усюди наше щастя ходило. Щоб усюди новi будiвлi в молодих садах закрасувалися, щоб вечори нашi електрикою переливалися, щоб дiти нашi в унiверситетах училися, ставали вченими i командирами, щоб ось такий парубiйко, як Варивон Очерет, не для куркулiв, а для себе вирощував золотий хлiб, державою керував. А до нашого щастя тiльки колективна праця приведе.
Пiсля зборiв молодь сипнула на майдан; десь, наче з землi, вродилися музики, i скрипка першою, розгонисте i весело, покликала юнiсть у танець. Подививсь Мiрошниченко на молодiсть кучеряву i зiтхнув: згадав своїх дiтей, посiчених бандитами.
«Вже i моя Оленка була б такою, як Югина».
Пiдiйшов до Бондаря:
– Iване, чи не пройтись би нам в Iвчанку? Варто подивитись, як їхнiй соз працює. Це пригодиться в роботi.
– А чого ж, пiдемо.
Мiрошниченко ще раз оглянув задуманим поглядом майдан, по-батькiвському примруживсь до Софiї Кушнiр, що легко пропливала в танцi, i пiшов поруч з Бондарем.
Просмолений човен стрiлою перетнув луку Бугу i прямо врiзавсь у вогку дорогу. З шелюги саме виїхала пiдвода, навантажена обкорованим червонолозом.
– Чоловiче добрий, – привiтався Бондар з вiзником. – Де живе голова вашого созу?
Вiзник, лiтнiй чоловiк, видно, схильний до уважного аналiзу i роздуму, спочатку пильно оглянув зустрiчних, потiм поправив в'язку червонолозу, по-хазяйськи замотав вiжки на люшню i собi запитав:
– Голова? А якого вам голову треба?
– Товариства спiльного обробiтку землi.
– Товариства-то товариства, але якого? Тепер їх у нас аж троє.
– Аж троє? – здивувався Бондар.
– А що ж, арифметика проста: три сози i троє голiв. На кожен соз голова призначається. Оце я цими днями з району привiз статут свого созу. Затвердили. Уже й коней отримали. Добрячi конi. Так до якого ви голови хочете заїхати?
– А хто ж у вас тепер?
– Петро Савченко, Василь Iщук i Данило Самойлюк.
– Данило Самойлюк? – зрадiв Мiрошниченко. – Партизан?
– Аякже, партизан, – зразу ж перемiнився голос у вiзника.
– От ми до нього й пiдемо.
– Д-да, – непевно протягнув вiзник i демонстративно повернувся спиною до Бондаря та Мiрошниченка. Тi переглянулись, мовчки пiшли за возом.
– Не ходiть ви до того Самойлюка, – нарештi обiзвався чоловiк. – Вiн такого натворив, такого наробив нам… Навiть
у сiмейство моє залiз.
– Що ж вiн мiг зробити? – занепокоївся Мiрошниченко. Вiн здав Самойлюка як доброго партизана, бiльшовика.
– Що мiг зробити? З-пiд самого нашого носа трактора собi поцупив.
– Собi?
– Звiсно, не нам, а своєму созовi. Менi ж з того дiла одна досада. Син мiй, Микола, на тракториста вивчився. От я тепер в одному созi, а син, виходить, у другому. Я йому кажу:
«Сину, переходь у наш соз, бо що то за робота одному сiмейству в двох органiзацiях бути». А син каже менi: «Як же я, тату, перейду, коли у вас навiть трактора нема. А я ж тепер технiчна iнтелiгенцiя. Переходьте ви до нас». А як менi переходити, коли наш соз на одному краю села, а Самойлюка – на другому. Це за одними походеньками нiчого не зробиш. Тiльки чоботи переведеш. Так для чого ж було Самойлюку небезпремiнно собi трактора потягнути i розлад у сiмейство вносити? Що вона, машина, завадила б нам, та ще й коли тракторист у нас…
– А де ж вiн живе? – засмiявся Мiрошниченко.
– Микола мiй? – чоловiк добре знав, що питають про Самойлюка, але хотiв як-небудь збити людей з пуття, – Це недалечке. Тiльки дома його не застанете. Все вiн з машинами та з машинами: то оре, то молотить, то кiно пускає, то iще щось вигадує…
– Нi, де живе Самойлюк?
– Самойлюк? – знизав плечима. – Спочатку це треба пiти Вишневою вулицею, потiм пройти бiля голови нашого созу, далi звернути до рiвчака, перейти мiсток… – так почав пояснювати, що Бондар i Мiрошниченко зрозумiли: прийдеться їм тiльки в селi розпитати дорогу до голови, який порушив родинну рiвновагу вiзника.
XXVI
Югина прочинила дверi ванькирчика, щоб повiсити ще теплу хустку, i застигла бiля високого кадуба: за стiною глухо бубонiв батько, розмовляючи з матiр'ю.
– Ге-ге-ге! Щось часто… воду… – почула насмiшкуватий голос.
