Догадка пiдказала, що мова йде про Грицька i, чуючи, як червонiє, вона тихо побiгла до невеликого прорiзу мiж двома деревинами. Посеред вулицi прямо до її хати йшов Григорiй.
– Хороший… бiдний… Коли б… – докотилося материне зiтхання.
«То хiба що, як бiдний? Чи то в нас багатство те залежалося?» – вiдказала в думцi, не спускаючи очей з парубка. Невисокий, мiцний, красивою, неквапливою ходою iшов мiж двома колiями, трошечки погойдуючи округлими плечима.
З-пiд шапки чорним крилом упав на смагляве чоло хвилястий чуб, бiла сорочка була вбрана в синє галiфе.
– Падку мiй, а одежа так i лежить неприбрана на скринi! – Кинулась в хату наводити порядок. I хоч всюди було прибрано, чисто – заглянула в кожен куток, iще раз тирса вiника захвилювалася i сiрою журавкою витягнулась бiля припiчка. На подвiр'ї загупали кроки, кучерява хмарина шапки пропливла попiдвiконням, i лячно забилося серце у дiвчини, наче взимку спiймана пташина, затиснута в задубiлих руках. Що робити їй? Незручно ж вставитись у дверi, а почни книжку читати, догадається, що бачила його, i подумає: хвалиться… А чиїсь задубiлi руки дрiбно i швидко трясуться i пташеня тривожиться i тремтить, нiяк не можучи вирватись з полону. Ось уже вiн у сiнях, Югина застигає серед хати, з острахом дивлячись на дверi, що от-от розчиняться. Та Грицько пiшов у другу половину, до батькiв, i дiвчина полегшено зiтхає. Iще глухiше бубонять стiни, нескiнченно довго пливе час.
Густiли далекi простори за вiкном. Витягувались полохливi тiнi. I незчулась, як у хату ввiйшли батьки з Григорiєм. Мати зразу метнулась у ванькир за стравою, батько принiс вишняк. Гриць непомiтно поставив бiля полумиска пляшку i пiд столом потер руку, чуючи на нiй липкий дотик пальцiв Федори. У сiнях, вiдчиняючи дверi, тремтливими персами торкнулась його плеча, наче окропом ошпарила: «Приходь же, Грицю».
Сама на шию кидається. Одначе славна. I непримiтне оглядає Югину. Дiвчина не дивиться на нього. Але чує на собi погляд i рукою вiдводить хвилястi пасма за вухо, паленiє.
«Чого ж ти червонiєш? Нiчого поганого не хочу зробити тобi, сама бачиш, що подобаєшся менi», – вимовляє погляд парубка, i навiть в цю хвилину вiн не знає, чи любить дiвчину. Одначе радiсно бачити її голубий погляд, розрум'янений вид, нiяково похилену голову. I здається, що вся вона вiє яблуневим повiвом, як антонiвка в серпнi.
Ось дiвчина несмiливо поглянула на парубка, а очi наче самi промовляють: «Я й сама не знаю, що зi мною робиться. Не дивися ж так, бо мати за кожним порухом слiдкують, вiд них нi з чим не заховаєшся».
«Добре, добре», – розумiє її i, усмiхаючись, починає розмовляти з Iваном Тимофiйовичем, не забуваючи й господиню, що таку смачну страву приготувала.
– На цей раз i не вгадав – Югина готувала, – пiдбирає губи Марiйка.
– То вона навiть i борщ умiє зварити? – смiється Гриць i поглядає на дiвчину.
– Ще й який, аби приправа, – пiдхвалює Марiйка.
– Мамо! – благає дочка. Враз двi iскорки здмухнули в поглядi несмiливий вираз, i вона, вже лукаво примружуючись, додає: – Не слухайте, у нас пiч така, що сама пече i варить, тiльки скорiш горнятка вставляй.
– От аби менi така пiч, цiлий день не вiдходив би вiд неї!
– Цiлий день в печi варив би, цiлу нiч на печi спав би i був би господарем на всю губу, – ворушить Iван цурпалками рудих вусiв, i розгонистий смiх розсипається по хатi.
– Хоч би ти, старий, посоромився таке верзти, – розважливо, стискаючи губи, похитує головою Марiйка. А глибоко засiла думка довбає своє: «Гарний, гарний, нiчого долю гнiвити, тiльки бiдний, аж синiй. Коли б за багатшого зятя видати втiху невсипущу», – i зупиняє заволоженi очi на посмiлiлому обличчi Югини, пригадує своє дiвування, сльози в економiї Колчака. «Та коли вже судилося, щоб поєдналися їхнi серця – нехай буде так… небагато ж поля того, худоби бiс має…»
Вони обоє залишаються в сутiнках. Гриць довго не може знайти шапки, потiм жмакає її в руках, знову кладе на лавi i рiшуче наближається до Югини, кладе руку на її плече. Хвилюючись, пригорнув до себе, охоплюючи другою рукою пружний стан. Не пручалась, тiльки не дивилась на нього – стояла наче в глибокiй задумi, мовчазна й покiрна. Не знав, що сказати i зопалу промовив, що першим спало на думку:
– Югино, поцiлую тебе на прощання.
– Для чого?.. – затуманено глянула на нього i знову похилила голову.
I цi слова, зовсiм несподiванi, збентежили парубка. Коли б вона сказала «не треба», «не хочу», вiдхилила його руки – це все було б так, як i годиться робити в таких випадках. А це – на тобi – «для чого?» Мовчанка, наче непроханий подорожнiй пройшов по хатi, лягла бiля них; до болю напружував пам'ять, щоб якось осторонити несподiвану тишу. I раптом чує, що якийсь перестук стугонить у його руцi, просучується в долонi i котиться до передплiччя. «Так це ж серце Югини», – раптово догадується Григорiй, i таке незнайоме, добре почуття напливає на нього (це ж вперше в життi тремтить дiвоче серце в його руцi), що, i сам не пам'ятаючи, як воно сталось, легко вплiв руку в довгу косу, нахилився над здивованим обличчям i пересохлими устами, якось навскiс, незграбно торкнувся нижньої губи i вигибу на пiдборiддi молодої Бондарiвни. Дiвчина висковзнула з його обiймiв, i вiн з розведеними руками на мить застиг посеред хати. Заскрипiли в сiнях дверi, Григорiй одягнув шапку i несмiливо пiдiйшов до Югини.
– На добранiч!
– Всього доброго вам, – промовила тихо i тоскно.
– Югино, можна буде в ту недiлю прийти? – захвилювався i знову скинув шапку.
– Приходьте, – ледве ворухнула губами i подала тиху руку.
XXVII
Полуднували на ходу. Старий Варчук поспiшав скосити перестиглий овес i пiдганяв Карпа, Варивона та Грицька, з побоюванням поглядаючи на сонце – чи впораються до вечора?
– Натиснiть, натиснiть, хлопцi, – загаялися. А тепер не косовиця – одна мука, – хмуриться на косарiв i злiсно, аж бренчить коса, в другий раз збиває вузеньку нескошену смужку. Карпо, махаючи грабками, перекривляє батька: люто витрiщує очi й вiдстовбурчує губи, але зразу ж прибирає покiрного виразу, коли батько зупиняється посеред покосу.
Молодий Варчук лише вчора повернувся з примусової роботи – попався на злiсному здираннi лика – i тепер не дуже спiшив махати грабками: хай наймити стараються, з них вiн очей не спустить.
«Сварився» перестояний овес – вдариш косою i тiльки пiднiмеш грабки, а з землi, обрушуючись, пiдскочить пiдкошений з двох бокiв загривок i насмiшкувато «свариться» на косаря – достеменно як людина пальцем. Такий овес косити загайно: не втиснеш грабки в глибину, бо тiльки зерно обiб'єш i гриву зробиш. От i стружи його по вершечку та лови на косу по кiлька стеблин, що раз по раз припадають до стернi, як горобцi в поросi, i, пiдводячись, насмiшкувато похитують сивими кучерявими дзвониками. Надвечiр, бачачи, що не скосити всього, Сафрон люто плюнув на покiс, перекинув грабки на плече i буркнув наймитам:
– Ви ж iще з росою покосiть, не лiнуйтесь тiльки! – та й пiшов, сутулячись, по межi, високий, цибатий, за ним покiрним псом брела тiнь i здавалось, що кiнець коси ось-ось уп'ється в її потворно вузькi плечi.
– Або ти, сину, коси, а я пiду додому, або я пiду додому, а ти, сину, коси, – проводжає Карпо батька хитрими сiрими очима. Варивон пирхає, i старий Варчук, видко догадуючись, що говорять про нього, погрозливо повертається до косарiв. Та вже три коси водночас шаржахають, i водночас три човники скидають на покоси бiлi паруси, а на обличчi Карпа така хазяйська ретельнiсть i так старанно рухається циркуль його вигнутих нiг, що Сафрон завагався: чи не почувся йому парубочий смiх. Коли постать батька спустилась в долину, Карпо кинув грабки, трусонув пухнатим вогником чуба i пробасив:
– Закуримо, щоб тещина рiдня почманiла, – i вже звичним голосом, наче остерiгаючись, додав: – Ох, не так сказав, їй-право, забув, що й серед нас є такi, що тещу придбали.
– Це хто такий, значить? – дивується Варивон.
– Як хто? – аж присiдає Карпо i з перебiльшеним здивованням б'є себе долонями по колiнах.
Грицько лежить на покосi i недовiрливо мружиться на Карпа.
