– Чого ж ти, невинна душа, лежиш i мовчиш, мов i не до тебе чарка п'ється? Надибав собi вже тещу? – впивається Карпо холодними очима в Грицька. Той, натомлений, не хоче задиратися з уїдливим багатирем i примирливо вiдповiдає:
– Надибав.
– Аз Югинкою вже зорював?.. Вона, здається… – багатозначно пiдморгує, i рожевi пухкi щоки починають легко коливатися.
Обурення пересмикує Григорiя, набухає всерединi, але вiн уперто мовчить, тiльки швидше на зубах перетирає солодку стеблинку вiвса. Насуплюється i Варивон. Позлословити i вiн умiє й любить. Але ж на таку дiвчину, як Югина, бридко наводити тiнь, хоча б вона й не доводилась рiднею. Одначе Карпо не помiчає настороженої тишi, продовжує скалити зуби:
– Медову дiвчину вибрав.
– Помовч! – застережливо кидає Гриць, i очi його недобре туманiють.
– Станочок…
– Зацiпило б тобi! – пiдводиться з землi Григорiй.
– Литки у неї… – смакує Карпо i радiє, що вивiв iз терпцю такого спокiйного парубка.
– Замовчи, слинтяю, коли хочеш, щоб не задзвонили завтра по тобi! – роз'ярено ступає вперед Грицько. – Коли купив руки, то вже думаєш, що в серце можна плювати! – i насувається зi стиснутими кулаками на Карпа. Той вiдскакує в овес, налякано i здивовано переводить погляд то на Грицька, то на Варивона.
– Чого ти? Наче жартiв не знаєш.
– Пiшов ти, значить, пiд три чорти зi своїми жартами. Скажеш, як совiстi хватить, батьковi, щоб скинули по десять копiйок з нас, бо до самої ночi не косили. А то ще збiднiєте. Ходiмо, Грицю, – бере грабки Варивон i обережно переступає через покоси, щоб не обмолотити ногами колосся. Його велике обличчя аж пашить од обурення.
– Та що ви, хлопцi? Вернiться! – розгублено i здивовано говорить Карпо. Григорiй тiльки губи закусує, а Варивон вiдповiдає за обох:
– Привик з кожного, як i батенько, варити воду, лазити чужу душу, ти в свою полiзь… То-то й є, що обмажешся нiй, як свиня в калюжi.
– Злиднi проклятi! – тихо сичить Карпо i люто запускає грабки в овес. Та чуткий Варивон спiймав слова i гукає вже другого поля:
– Мовчи, гнидо, бо тiльки свiту твого, що чуже поїдом їсти. Увiрветься бас! Увiрветься.
Карпо замовкає. Перехиляючись всiм тiлом, люто шархає грабками. Вiн знає, що тепер у нього хватить терпцю косити до самого вечора – в хвилини злостi завжди прибувала вперта сила i вiдлiтала втома, як легкий димок.
«Бач, якi тендiтнi стали. Голяки з голякiв, а комизяться, мов щось путяще».
I хоча всiляко заспокоює себе, але неприємне чуття розвiтлено ворушиться всерединi, а з нього виколисується тривога. Iч, якi тонкошкурi поставали, велике цабе їхня Югинка. Всi вони одним миром мазанi. Хiба кiлька рокiв назад з ним так би посмiли поденщики говорити? Не гне їх копiйка тепер у дугу, не гне, бо дешевше дiстати її: чи у мiстi, чи в радгоспi, чи в Шляхобудi – всюди знайдуть собi притулок. Пропастi на вас нема. А батьковi скажу, щоб вищитали. Про совiсть, сукин син, заговорив. Роби по совiстi – очi вилiзуть; тiльки й говорить про неї, хто за душею нi алтина не має, а в самого в калитцi забряжчало б – iншої заспiвав би… Добре було б вiдбити Югину, а потiм пiти до iншої дiвчини. Криво починає посмiхатися, бачачи в думках, як вiн уже насолив Грицьковi. Ти ще потягаєшся зi мною…
…Тепле, м'яке надвечiр'я, далека дiвоча пiсня i думки, що сьогоднi увечерi вiн, Григорiй, пiде до дiвчини, присiвали образу, заколисували обурення. Варивон пiшов у село фiльварком, а вiн перескочив темний од чорнобилю насип i вузенькою вогкою стежкою вийшов на леваду.
Стиснута жовтою рогозою, ситняком i осокою, несмiливо засвiтилась рiчечка, зелена понад берегами, з червоними прошвами посерединi. Низькi, обсипанi дрiбним сухостоєм береги єднала своїм покалiченим тiлом розбита громовицею стара верба. Зубцюватий присмалений корiнь був тiльки одним вузлом зв'язаний з глухим дупластим стовбуром, одначе на тому березi з втиснутого в землю вигнутого погруддя пiдiймалась розкiшна зелена корона; дарма що нижнi гiлки мусили лежати на землi, на цьому ж березi, бiля окоренка, сплiталась вiнком рiвна памолодь.
Коли Грицько пiдiйшов до рiчечки, з того боку проворно скочила на вербу невисока дiвоча постать i, похитуючи гнучким станом та руками, розставленими коромислом, пiшла над водою.
– От i впаде! – засмiявся.
– Ой! – скрикнула дiвчина з несподiванки i швидко-швидко замахала руками, щоб стримати рiвновагу. I тiльки тепер вiн пiзнав, що йому назустрiч iшла Софiя Кушнiр.
– Iч, якi добрi. Ледь у воду не влетiла. Було б вам, – засвiтила весело карими очима на Грицька. Дрiбне обличчя було подовжене, як у вивiрки, цiкавiсть i настороженiсть проглядали в кожному русi, починаючи з темносмаглявого обличчя i кiнчаючи точеними, пританцьовуючими ногами.
– То й що б менi було? – став бiля кореня, щоб не пустити дiвчину на берег.
– Побачили б тодi, – задиркувато покосилась i блимнула пiввiнчиком дрiбних густих зубiв. А в душi зiтхнула: болiло її серце за цим спокiйним яснооким хлопцем, заздрила Югинi, дарма що та була найкращою подругою.
– Отак наловила б риби в приполу i понесла б Сафроновi на вечерю.
– Хай вiн дiдька з'їсть, а не рибу. Пустiть!
– Не пущу!
Софiя стоїть бiля самого берега, неначе невдоволено мружиться, та нiяк не може заховати трепетної усмiшки. По блискучих, змовницьких вогниках, пригашених довгими вiями, вiн уже догадується, про що думає i зараз має сказати дiвчина; навiть приємно, що наперед взнав її помисли.
– От чекайте, скажу я Югинi, що ви такий безсовiсний.
– А що менi Югина?
– Коли обiрве чуба, будете знати що.
– I привик же ваш брат до чуба.
– А ваш – до спiдниць, – зiскакує з верби i з тихим скриком попадає в обiйми Грицька.
– Чекай! Коли так – зараз у воду кину! – Схоплює дiвчину, але та гнучка, мов лозина. Перегнулась i миттю вихоплюється з парубочих рук i вже, поправляючи хустану, оддалiк стоїть на стежцi.
– Коли не покличете на весiлля, в недiлю розкажу Югинi, який ви дiвчур.
– Не сумнiвайся – безпремiнно покличу, тiльки щоб уста менi на колодку.
– Глядiть же, – смiється дiвчина, легко перекручується i, пострибуючи, мов козеня, бiжить по хвилястiй стежцi, накриваючи отаву двома крилами спiдницi.
«Чортiв Сафрон – знає, кого собi пiдiбрати. Така наймичка всяку роботу жартуючи переробить. Хороша дiвчина!» – Дивиться вслiд Софiї, що все глибше вбiгає в сутiнки, пiдiймається на високий насип, майнувши руками, стрибає на дорогу й зникає у вибалку. Однак через хвилину мовчазний вибалок починає спiвати, i дерева слухають пiсню про дiвчину, що запрошує хлопця прийти до неї босонiж темної ночi, щоб не забряжчали пiдкови, не загарчали собаки, не заскрипiла долiвка, не почули парубочої ходи нi батько, нi мати.
«Тiльки батька-матерi нема в тебе, бiдолаха», – Проходить обережно по вербi.
XXVIII
Югина прибиралась до сельбуду на виставу i нiяк прибратись не могла. То хусткою запнеться, то вiнок на коси накладе, то червону спiдницю надiне, а вже здається, що в голубiй буде краще – i знов переодягається, бiжить вiд скринi до стiни подивитися хтозна який раз в дзеркало. Поглянуть на неї веселi очi, обведенi двома вузькими дугами брiв, кругле рожеве лице, обрамлене кучерявим волоссям, невеличкий прямий нiс.
«Кирпата ж, кирпата. I що тiльки Гриць в менi знайшов?» – i сама до себе засмiється, добре знаючи,
