– Отой, що за троцькiзм каявся в газетi?
– Вiн самий, – прошепотiв Григорiй. – 3 областi на район перевели. Проштрафився. Напетляв, накрутив усякого чортовиння.
– Вiн може, – з неприємнiстю згадав давнину, коли вперше побачив Крамового у Варчука.
Огрядний бiлявий чоловiк з портфелем пiд рукою, поблискуючи скельцями окулярiв, недбало просунувся тiсним рядом i сiв перед ними. М'яке тiло, обтягнуте чорним пiджаком, глибоко втиснулося в крiсло i охопило складкою вигнуте бильце. Шия, червона i пiтна, також нависала над бiлим комiрцем.
На сцену вийшов кремезний, широкоплечий голова сiльради Свирид Яковлевич Мiрошниченко. Вiн сильно вдихнув повiтря, бо округлилась складка пiд нижньою губою, окреслюючи вперте, пряме, ледь надкраяне посерединi пiдборiддя. Поволi пiднiс угору велику руку, провiв очима по рядках, на мить зупинив погляд на Дмитровi, видно, щось мiркуючи. Гомiн стихав.
– Товаришi! – i глухим баритоном озвався дальнiй куток. – Шоб полегшити селянам вивiз хлiбоздачi, райвиконком дозволив хлiб вiдправляти не на станцiю, а в район. Також хто має сортовий овес «золотий дощ» – може обмiняти в райземвiддiлi: за один пуд одержить два пуди простого. А тепер драмгурток почне виставу.
«Це добре». – Дмитро прикидав у пам'ятi, скiльки зможе вивезти вiвса на обмiн. До нього нахилився Григорiй.
– Везе тобi, Дмитре, з усiх бокiв щастя пливе, тiльки прихиляйся.
– Звiдки ти взяв?.. – «Свого щастя наче й не бачить», – спiймав правдивий погляд Югини.
– Хоча б i овес – мало не десятина у тебе, та який овес. А тепер виходить, що свiй урожай подвоїш.
– Еге ж, це менi велика пiдтримка.
– Тепер i про худобу легше подумати.
– Легше, – поморщився: не хотiлось при дiвчинi говорити про господарськi справи.
В залi погасло свiтло, заколивалася завiса, i на сценi, наче в туманi, для чогось заворушились постатi, вони розкривали роти, трясли бородами, але про що говорили – нiяк не мiг второпати, бо стало не по собi, коли вiдчув, що до дiвчини, неначе ненароком, притулилось плече Григорiя. Досадно було на себе, дивився в куток сцени, щоб не бачити Шевчика i Бондарiвни, але коли вiдчув, що Григорiй почав заслоняти дiвчину, обернувся. Нi, то тiльки здалося. I Григорiй, i Югина зацiкавлено дивились на сцену, сидiли, не торкаючись одне одного. Три мерехтливi жмурки свiтла нерiвною дугою заiскрилися в правому оцi дiвчини, а лiве було затiнене.
Пiсля вистави до нього пiдiйшов Свирид Яковлевич, глухо поздоровкався.
– Як живеться, Дмитре?
– Як? Наше дiло, казав циган, просiє: ори, мели, їж.
– Ходiмо, Свириде. – Крамовий вдарив пухкою рукою Мiрошниченка по плечу i позiхнув, широко кривлячи рот.
– Зараз пiдемо. Знайомтесь з сином Тимофiя Горицвiта.
– Приємно, приємно, – байдуже, ледве стулюючи щелепи, промовив Крамовий i сунув пухку рожеву руку Дмитровi. Той обережно потримав i випустив її, з неприємнiстю чуючи, як липкий пiт зволожив його долоню.
Вийшли на вулицю.
Над сонним селом розляглася парубоча пiсня, шляхом, свiтячи фарами, проскочила машина, з левади доносилось тремтливе iржання лошака, спросоння десь у клунi забився пiвень, охрипло заспiвав i знов, уже тихше, вдарив крилами. Все було таким простим, звичним i близьким.
– Хороша нiч, – пiдвiв голову Свирид Яковлевич. – У таку б пору тiльки в млинi сидiти. Тремтять, поскрипують снастi, шумить вода бiля загати, зiтхає колесо, рожеве борошно труситься з лоточка, гаряче, розпарене, а люди – звiдусiль поз'їжджались – говорять до самого ранку про всякi новини. Там трактора придбали, там кiно вiдкрили, там у созi працюють. Новин тепер привезуть за одну нiч бiльше, анiж колись за рiк… Добре зараз у млинi.
Крамовий штучно засмiявся.
– Чортзна, якi селянськi натури iдилiчнi – партизан колишнiй, партiєць, голова сiльради, член райвиконкому, а нiяк не звикне до широких масштабiв. Нi, село, скiльки його не переробляй, селом i залишиться. Це розсадник божкiв, межi, реакцiйних iдей.
Слово у Крамового впевнене, зважене. «Умiє говорити», – з неприязню подумав Дмитро i з надiєю подивився на Свирида Яковлевича.
– Пiшла писати губернiя, – не пiдводячи голови, щось роздумуючи, поволi говорить Мiрошниченко.
– От тобi й пiшла писати губернiя, – зверхньо посмiхається Крамовий. – Ти скинь свої рожевi окуляри i подивися на село. Що це? Стихiя! Дрiбнобуржуазна стихiя, i її нiчим не пiдважиш.
– Це не визначення сучасного села, а високомiрний плювок на нього, – почав злитись Мiрошниченко.
– Юпiтер, ти сердишся? Значить, ти не прав.
– Отож i є, що i ти з своїм Юпiтером заодно.
– Може, неправду кажу?
– Таку саму правду i меншовики перед тисяча дев'ятсот п'ятим роком говорили, – коротко рiзонув Мiрошниченко i їдко додав: – Може, неправду кажу?
Дмитро усмiхнувся i здивувався: умiє чоловiк одною точною думкою розбити чиїсь погляди. Треба прочитати про це… Неодмiнно.
– Ну, знаєш, – ображено загарячився Крамовий, i слова його стали м'якшими, обережнiшими. – Я на твоєму мiсцi не пускався б в аналогiї. Аналогiя – сумнiвна рiч.
– Да, да, – погодився Мiрошниченко. – Особливо, коли вони невигiднi декому.
Крамовий ображено замовк.
В цей час недалеко вiд кооперацiї загалакали голоси, зафоркали конi i темною плямою забовванiв скрипучий вiз.
– Ох, i вреднi ж ви, дядьку. В таких вредних печiнка скоро спухає, – з притиском, давлячись словами, наче кiсткою, говорить Карпо Варчук.
– Гляди, щоб у. тебе не спухла. В багача вона завжди, як сома, розбухає. Не насититесь нiяк.
Дмитро пiзнає мову старого пасiчника Марка Григоровича Синицi, що самотньо живе в лiсах бiля несходимого Городища. Пiдiйшли до воза, навантаженого рiвними ясеновими шпонами.
– Спiймався нарештi? – зупинив коней Свирид Яковлевич.
– Спiймався нарештi! – Карпо зразу змiнив тон i засмiявся. – Без надiї попавсь. Не думав, що в старого чоловiка така ловкiсть може бути. Ак-ти-вiст. Лiсники не могли Мовити, а це…
– Знаємо, чого не могли. Пiдкупив їх твiй старий. – В темрявi просвiчується борода Марка Григоровича.
– А ви бачили, що батько пiдкупав? Я чесно крав, – i штучний смiх сухо i вiдривчасто розсипається бiля воза. – Складайте акта i штрахуйте. Тепер воля ваша, а спина наша. – I вiн пригнувся, начеб мав покласти на плечi мiшок iз зерном.
Нахабний i впевнений тон молодого Варчука ледве не виводить iз себе Мiрошниченка.
«Якого сина викохав старий вовк».
А Карпо продовжує далi:
– Скажiть, товаришу председатель, куди скинути шпони? Хай уже сiльрада багатiє ними. Час пiзнiй – треба додому їхати.
– Додому не поїдеш, – тихо, але так говорить, що Карпо зразу ж насторожується, не зводячи лихого погляду з голови сiльради.
– А чого вам держати мене до ранку? Дiло зрозумiле. Заплачу, що треба. Спiймавсь – плати. Нiчого не попишеш.
– Переночуєш у сiльрадi, а завтра вранцi – хай люди побачать злодiя – вiдправимо в мiлiцiю. Я доб'юся, –щоб тобi хоч iз мiсяць примусової працi дали. Штрафом не вiдкупишся.
– Так i треба. Бо скоро дуки усю ясенину переведуть. В берестi вже нi одного гарного ясена не
