успiхом. I провадити кущову нараду в новому клубi була сама приємнiсть. Крiм того, з Москви прийшло сповiщення, що на Всесоюзнiй конференцiї комун фрунзiвцi отримали премiю. Район явно ламав рамки пересiчної серединки, .яку так недолюблював i зло висмiював секретар окружкому. Уже не самотнiй острiвець, а невеликий архiпелаг гордовито пiднiмався над хвилями вузьких зачучверiлих нивок. Уже обережний селянин, вздовж i впоперек обмiрявши комуну i заглянувши в усi щiлини, здивовано розводив руками:
– I що воно за знак? Скажи: своїми ж очима бачив, як кiлька рокiв назад у двох землянках вмiщалася вся комуна. На цiлий гурт три пари чобiт було. По снiгу босими ходили. А тепер у хоромах живуть! А пшеницю яку викохали. I назва пiдходяща – «Трiумф Подiлля». По сто двадцять три пуди з десятини вкругову дала. Прямо казка! Не побачив би сам – не повiрив би. I знову ж таки трактор не отруює землю, а таку скибу верне, що зразу ж свiжим хлiбом пахне.
Ще дослухався до розмов, у серцi неквапно, ретельно зважував кожне слово i факт, а потiм рiшуче, на очах всього села, писався в колектив. Правда, iнодi забувався привезти нову шлею або колесо. Одначе сусiди, якi навiть знали, що жiнка думає зготувати на обiд, нагадували про це, i господаревi доводилося щиро дивуватися:
– Ти диви! Справдi забувся. То баба менi голову задурманила своїми балачками. Як почне торохкотiти – очманiєш.
Сувора жива дiйснiсть, насичена героїкою боротьби, переснована трагiчними ситуацiями, завзяттям здвигу, невсипущою працею, побутовим комiзмом, – все це в усiй складностi перехресних дорiг i стежок поставало перед Савченком, як постає широке свiтання на пересiченiй мiсцевостi…
Бричка кулеметною скоромовкою загуркотiла по мосту. Пiд мiстком у потоках шумiла вода; в пiвснi зiтхало млинове колесо; оббризкане сяйвом сузiр'їв, воно подзвонювало пругкими малиновими потоками. Усе величезне плесо ставу урочисто ворушило зоряну карту. Iнодi риба розбивала гiлку сузiр'я, i воно довго не могло зiбрати докупи обтрушенi плоди.
Тиха усмiшка затрепетала на сухорлявому обличчi Павла Михайловича. Вiн бачив, як прибережнi зорi, видовжуючись, падали в новi потоки i зацвiтали свiтлим цвiтом в повеселiлих хатах.
«Як електрична лампочка розгинає, змiнює життя. Люди iншими стають. Недарма її прозвали лампочкою Iллiча».
Ясний повiв комуни i повiв безсмертного передбачення сяяв над ним широким крилом. В цьому повiвi вставав ясний завтрашнiй день.
Недалеко вiд берега захлюпотiли весла. Сильний дiвочий голос сколихнув настояну тишу. Потiм з ним побратався задуманий тенор, i пiсня в широкому звучаннi почала розтiкатися над водою. Легко м'айнув човен; темнi, наче вирiзанi з дерева, силуети хлопця й дiвчини затремтiли на зорянiй дорiжцi.
– Спiвають! – Так сказав, наче новину вiдкрив, спокiйний вiзник. – I хороше спiвають. Не так, як ми колись…
– Як це зрозумiти, Панасе Яковлевичу?
– Чуєте: сумна пiсня. I голоси звучать сумно. Однак вслухайтесь, на душi в спiвакiв нема печалi. А коли ми цю пiсню в економiї спiвали – кожне слово, як вдова, голосило. Лiта не тi, Павле Михайловичу. За цiєю пiснею моя молодiсть, мов безплiдна камiнна гора, устає, а для моїх дiтей – там тiльки голуби лiтають.
– Бо молодiсть лише на нашiй землi почалася, – задумався Савченко, пригадуючи свою передчасно посивiлу юнiсть. – Що Павло пише?
– Скоро електротехнiком приїде. О, чуєте, люди гомонять. Саме з сiльради розходяться. Певне, теж про хлiбозаготiвлю говорили чи про соз або колектив.
Бiля плоту в чиїйсь руцi крихiтним прапорцем замерехтiв огник, на мить освiтив голови двох селян. Грубувата мова чiтко повисла над притихлим ставом.
– Погода ж стоїть як золото.
– Зерно в землю само проситься.
– Значить, наш соз худобу днiв через десять отримає?
– Так Иона Чабану передавав. Вiн не обмане. Авторитетний чоловiк.
– Кажуть, жiнка його захворiла.
– Хiба на болотi не схопиш гарячки? Комарнi ж там – чорнi хмари. Жiнка його, чував, у бригадi Котовського сестрою була.
– Бойова. По всьому видать.
Цi слова, наче пiсня, схвилювали Павла Михайловича. В них невидимою iнтонацiєю бринiла мова, вчувалася впевнена рука старого бiльшовика Мар'яненка, якого нещодавно райком послав у село на постiйну роботу.
Пiд'їхавши до райпарткому, Савченко зразу ж викликав начальника райземвiддiлу. Високий ставний бессарабець Иона Чабану незабаром безшумно ввiйшов до кабiнету секретаря…
Трьох синiв мав Сирдiй Чабану i всiм трьом надiлив одну, вужчу за бiдняцький надiл, наймитську долю. Не шовковою травицею – колючою стернею слалося їхнє дитинство. Похмурий боєр Андронакi Тодiка вiд материних грудей одного за одним одривав його дiтей, i вони, маленькi й кучерявi, наче ягнятка, котилися в степи до чужих отар. Сонце навiки чорнило їх, вiтри мелодiйним дзвоном наливали голоси, а дощi гiнко пiднiмали угору. Виросли дiти в Сирдiя Чабану як чорнi орли, красивi, гордовитi, роботящi й дружнi. Не розлучалися нi на роботi, нi на гулянках. Не розлучилися i в революцiю: взимку 1918 року осiдлали найкращих, ще невкованих коней Андронакi Тодiка i помчали до Григорiя Котовського. Тiльки бiлий веселий снiжок закурився за ними.
З-пiд грозових хмар, iз синiх дощiв, iз колючих снiгiв виглядав Сирдiй воїнiв. I не дочекався: старший, уже командиром ескадрону, полiг на подiльському полi, прорiс пшеницями i червоним маком i знову ожив у безсмертному каменi. Навiть пiсля смертi не важкою була йому камiнна шабля, по якiй не кров, а дощовi потоки сiялись на звiльнену землю. Молодший син упав у лiсах Тамбовської губернiї, а з середульшим – Ионою – розлучила боярська Романiя. Вона ж, як злодiя, за синiв закувала в залiзо старого наймита, кинула в бруд прокислої в'язницi, а примарiя вiддала його город i халупу Андронакi Тодiку.
З в'язницi Сирдiй вийшов напiвслiпим i зовсiм сивим. За дiла синiв йому вже не було газде 6 в своєму селi. Пiшов старий шляхом, по якому промчали його дiти на схiд. Бiлий снiжок так само курився, як i в 1918 роцi, та не грiв вiн тепер старого наймита. Бо над шляхом зараз не спiвали, а бездомними старцями трусилися заграблi дерева, iз вiт обмерзлими сльозами кришилися крижанi зерна i в небi ослiпле сонце надовго провалювалося в бруднi мiшки хмар. Велика безнадiя охопила старого Сирдiя, i снiг почорнiв йому в очах.
– Батьку, не падай! – пiдхопили його юнацькi руки.
В болгарському селi його прихистили чужi дiти – друзi його синiв, прихистили як свого тата, вселили надiю, що вiн побачить свою кров молоду, побачить щастя людське.
I старий терпеливо чекав зi Сходу великого дня…
– Буна сара, приєтене! 7 – щиро привiтався Павло Михайлович з йоною
Чабану.
– Буна сара, фрате! 8 – Чорнявий тридцятип'ятилiтнiй красень, граючи
блискучими виразними очима, легкими, розвiдницькими кроками пiдiйшов до
свого секретаря.
– Як здоров'я Iляни?
– Спасибi. Iлянуца одужує, – промовив спiвуче i нiжно.
– Тепер повiк на болота не поїде?
– Поїде! Тiльки про це й розмови. Лiтературою обклалася, їсть, а не читає. Боюсь, що болотяна гарячка на книжкову обернеться.
– Слiдкуй за нею. Хай не переобтяжує себе.
– Услiдкуєш! – Без тiнi огуди, навiть з прихованою гордiстю промовив Иона. – Почав я виносити книги з хати, так вона додумалася їх замiсть грiлок прикладати. Не знаєш мою Iлянуцу!
– Знаю. Бережи її.
– З громадянської бережу. Ранiше беззаперечно слухалася. Правда, тодi я парубком був, – засмiявся, блиснувши слiпучими високими зубами. – Сьогоднi вона мене вже зовсiм переконала, що прибузькi плавнi
