– Ви, може, познайомите мене зi своїми планами? – звернувся Павло Михайлович до мелiоратора, намагаючись зменшити тертя мiж ним i Йоною.
– Мiсiя наша дуже скромна: мелiоративне товариство послало нас вiдкрити нову землю.
– Колумби! – не витримав Чабану, i складки насмiшкувато затремтiли бiля рота.
– Зараз наше мелiоративне товариство, – незворушно продовжував Чепуренко, – не має вiдповiдних коштiв i воно хоче, щоб ми у вас провели одну операцiю так, як у п'єсi сказано: хитро, мудро i недорогим коштом.
– Державi дорога кожна копiйка. I коли мудрiсть допоможе заощадити кошти – це хороша мудрiсть. Що ж ви придумали?
– к у вас така кругла площа – чотири квадратних кiлометри. пї найлегше осушити.
– Щось не пригадую такого болота чи заплави, – пiдiйшов Павло Михайлович до великої карти району.
– Це не болото, а… став.
– Ви що?.. Жартуєте? – Павло Михайлович обернувся вiд карти, застиг на мiсцi, зiбраний i суворий.
– Чого нам жалiти цю незмiнну окрасу дворянсько-помiщицького пейзажу? Ми швидко виточимо… – але, поглянувши на Павла Михайловича, осiкся i, вже нiяковiючи, додав: – Про це i в товариствi говорилося.
– Фахiвцями?
– Фахiвцями.
– I серце ваше тодi рiвно билося? – металево падає схвильоване й обурене слово. – Ви в майбутнє чи в чорне минуле заглянули тодi?
– Я не розумiю, до чого це…
– Так ми розумiємо, до чого, – вставив Йона.
Чепуренко нервово стиснув борiдку в кулак; на обличчi його, наче вiтрянi лишаї, виступили кружелятка плям.
– Я чесно служу в своїй установi.
– Не бачимо. Ви знаєте, що означає спустити стави? Це означає на нашiй мовi – шкiдництво. Ви з цим згоднi? – звернувся Павло Михайлович до Слободенюка.
– Згоден, Павле Михайловичу, – захвилювався юнак. Рум'янець перехлюпнувся через усе його обличчя.
– Ви член партiї?
– Комсомолець.
– За чим же ви в своїй установi дивитеся?
– Я тiльки цього року закiнчив гiдромелiоративний iнститут. Нещодавно поступив на роботу.
– Ви теж недавно працюєте? – хмурячись, звернувся до Чепуренка.
– Нi, у мене стаж.
– I солiдний?
– Солiдний, – мимовiльне зiтхання вирвалося з грудей Чепуренка. Тепер уся його самовпевнена зверхнiсть розбризкалася до останньої краплини Обличчя стало задуманим i кращим. – За ваш став я пробував сперечатися, але…
– Побоялися пiти на конфлiкт? – Павло Михайлович довше зупинив погляд на масивнiй головi Чепуренка Ворухнулось порiвняння: «У нього й дiла побудованi як обличчя – спочатку широко розмахнеться, а потiм звузиться, наче клинчик борiдки».
– Побоявся, – щиросерде признався. – Я чоловiк не молодий, родиною обтяжений. Мiсце не дуже хочеться мiняти.
– Значить, закон вашого життя – тепле мiсце, мир i гниленька тишина?
– Не зовсiм так, але грiшки є.
– I це зветься чесною службою?
Чепуренко тiльки зiтхнув, а Павло Михайлович видiлив кожне слово:
– Закон життя нашого один: вiрно служити партiї Ленiна – Сталiна, вiрно служити своїй державi. Iншого закону для нашого сумлiння нема.
– Це велика правда, Павле Михайловичу, – обм'яклий Чепуренко встав iз стiльця.
– Ви учена людина, яка усе своє знання має вiддати народовi! А ви замiсть гарячого серця привозите нам холодну жабу. Невже усi мрiї, усi свої сили ви розтрусили, засушили в мертвих кабiнетах? Якi ж у вас можуть бути логiчнi узагальнення, вiдчуття реальностi, коли така грiховна ваша практика?
– Помилився, Павле Михайловичу. Семипал, наш начальник, прямо пхнув у болото.
– Це вiн проповiдує осушувати стави?
– Вiн, вiн! Тiльки не передайте, що я казав…
– Не кидайте камiнь у наш тихий ставок, – зiрвала йону жалюгiднiсть Чепуренка. – Нi, Олег Фадейович, прокисли ви фундаментально. Коли так будете жити, не вам осушувати болота; зав'язнете в найстрашнiшому багновищi.
Губи Чепуренка скривилися, бiля перенiсся заворушилася в'язь пiдсинених мiшечкiв; здавалося, все його обличчя взялося павутинням Не ховаючи очей, якось розгублено i благально подивився на Павла Михайловича.
– За тяжку науку дякую. Признаюсь: усi цi днi мене мучила поганенька iнтелiгентська непевнiсть. Сам люблю стави, озера. А тут моднi слiвця пiшли в нашiй установi: знищувати прикрасу дворянських гнiзд. Я пробував свою думку вставити, але Семипал забив мене потоком зверхортодоксальних слiв. «Може, я старий, не все уже розумiю», – подумав i, стиснувши серце, поїхав до вас. Свою непевнiсть хотiв зухвалою самовпевненiстю заглушити. Самому гидко за свiй тон. I перед вами, i перед молодим поколiнням, – поклав зiв'ялу руку на плече Слободенюка. – Не знаю, що ви думаєте про мене, але насправдi я не такий, яким увiйшов до вашого кабiнету… В дiлi побачите мене.
– Ви серйозно думаєте у нас працювати? – зосереджено запитав Павло Михайлович мелiораторiв.
– Серйозно, – вiдповiв Слободенюк.
– Я всiєю душею. Хай дозволить товариство…
– Дозволить. Тодi ви будете в першу чергу осушувати одне пiдлiсне болото. Недалеко вiд нього працює молодий колектив. Члени його – усi до одного комсомольцi.
– Комсомольцi!? – зрадiв Слободенюк. – Я завтра ж поїду до них.
– Варто. У них багато чого можна навчитися. Яснi уми i золотi руки в нашої молодi… А ви знаєте, як наше Подiлля в старовину називалося? – несподiвано запитав Павло Михайлович мелiораторiв, i обличчя його стало зовсiм свiтлим.
– Не знаємо.
– Золотою землею. Дiйсно, розкiшна, золота тут земля, уславлена героїчним народом i красою. Тiльки хто не грiв руки на пожарищах Подiлля, хто не грабував його? Нiвечили – половецькi хани i венгерськi королевичi, волоськi господарi i татарськi орди, великi князi i великi вiзирi, султани i папи, баскаки i помiщики, капiталiсти i куркульня. Лише за одне десятилiття сiмнадцятого вiку наш теперiшнiй районний центр був двiчi зруйнований. Кривавi потоки текли по наших полях. Бур'янами кошлатились понiвеченi мiста i села. Бiднiла земля, пересихали рiки й зникали лiси. I лише наша держава припинила розбiй i грабiж землi. Ми перебудовуємо не тiльки життя, а й природу. Для цiєї високої мети не жаль вiддати усе своє серце… Незручно за вас, Олегу Фадейовичу, коли ви високе служiння народовi пiдмiняєте дрiбненькими розрахунками дрiбненької вигоди. Ви одчахнулись од народу, як пересохла гiлка. I це ваша страшна трагедiя. Ви не почули за тишею кабiнетiв, що народ пiшов уперед. Щодо нього у вас збереглися ще народницькi погляди. Повчитися треба в життя. Ось вiзьмiть дружину нашого Йони Чабану. Вона проста селянка, з Бессарабiї сама, в бригадi Котовського сестрою була, а тепер очолила групу активiстiв i працює над осушенням болота. Поговорiть з нею, i ви побачите нове, небувале досi село на Українi. Рiвнi голубi канали роздiлять на квадрати широке поле, над рибними каналами перевиснуть мости; замiсть бiлокрильника i стрiлолиста зашумлять пшеницi й озера проса; на багновищах, де лютували ящур i малярiя, зацвiтуть долини квiтiв i пiд зоряним небом заколишеться озорена щастям земля Ленiна, земля Сталiна – наша земля. I це не казка. Це
