залишилося, такi дерева були. На все небо! Пiднiмались прямо горами зеленими. Аж душа болить, як згадаєш, – з жалем говорить Марко Григорович.
– На бiса тобi з ним возитись, – звернувся Крамовий до Мiрошниченка. – Вiдпусти. А штраф хай заплатить.
– Тепер жнива, Свириде Яковлевичу, кожна година дорога, – голос у Карпа стає глухiшим.
– Попрацюєш i в жнива, щоб пам'ятка залишилась. Поганяй коней, – прямує Свирид Яковлевич до сiльради.
– Та вiдпусти його, – знову заступається Крамовий.
– Не вiдпущу, – уперто мотнув головою Мiрошниченко. – З лiсокрадами панькатись не буду. Ми ще собi не можемо уявити, скiльки вони зла принесли народовi, радянськiй державi.
– Знову перебiльшення i перебiльшення, – махнув рукою Крамовий.
– Хотiв би, щоб так було. Та куркульського варварства не прикриєш нiякими красивими слiвцями. Скажи, скiльки мiльйонiв десятин знищено лiсiв за останнi роки? Ще недавно, беру приклад, село наше, як у вiнку, стояло в лiсах, а тепер тiльки Городище не вирубане та трохи прорiдженого береста залишилося. I от видимi наслiдки: рiчечка, що йшла з лiсiв, пересохла, тому й висохли усi ставки на лугах Бувало, йдеш, а вони, як намисто, один за одним нанизалися на рiчку. I оковi, i душi радiсно. Та що рiчечка – Буг став замулюватись. На поля iз степiв тепер вiльно прориваються суховiї, а дощу влiтку ждеш неначе щастя. А помнож цей приклад в широкому масштабi! Поглянь на Полiсся! Тепер там, де лягли пiд сокирою бори, оживають, починають текти пiсковi горби, засипають ниви i навiть селища. Через куркульську жадобу знаєш, скiльки ми зерна недобираємо? Та цього i планова комiсiя спроста не полiчить. Скiльки б ми за цей хлiб нових пiдприємств збудували, скiльки б тракторiв на поля пустили, скiльки б учбових закладiв вiдкрили! А ти говориш «перебiльшення». Воно набирає державного розмаху. I цього злочинця, – показав рукою на Карпа, – не вiдпущу. Вiн не менше шкоди зробив, нiж закоренiлий бандит. Жаль, що наше законодавство так м'яко судить лiсокрадiв. їх нарiвнi з убивцями треба судити.
– Здаюсь. Переконав цiлком i повнiстю. Глуши лiсокрадiв, – напiвжартома промовив Крамовий i звернув на зарiчку.
– Да, Свириде, це ти правильно про лiси сказав. Охорону треба б посилити, – впритул пiдходить Марко Григорович. – Лiс – це багатство наше, окраса наша, хлiб насущний.
– Посилимо. Комсомольцi допоможуть. А лiсничого треба зняти.
– Давно б пора. На хабарах розжирiв, як свиня. Аж очi позапухали. Та й гостi в нього, коли подумати, непевнi бувають. Я в хащах живу, – менi виднiше, що там робиться. Розумiєш, Свириде, хочеться, щоб i люди були чистi, мов лiсове повiтря. Радянськi, а не погань, що вiд сонця ховається.
– Непевнi люди, кажеш? – насторожився Мiрошниченко. – Перевiримо, неодмiнно перевiримо…
– Порiдiли нашi лiси, порiдiли, – продовжував уголос свою думку Марко Григорович. – Мiсцями з краю в край наскрiзь просвiчуються. А стояли ж як хмари грозовi. Що ж через кiлька рокiв буде?
– Через кiлька рокiв? Новi дiброви зашумлять, усi заруби i яри найкращим деревом обсадимо: дубом, кленом, ясеном, а поля i шляхи садами до самого неба зацвiтуть.
– Потiшаєш старого? – недовiрливо похитав головою.
– Вiрне слово кажу. Ми тiльки на справжнє життя повертаємо.
– Ну, чи доживу я до нього, чи нi, а вже й за добре слово спасибi. Ти чоловiк партiйний – тобi усе яснiше видно… А як там Англiя? 1 досi ескадру в Балтицi тримає?..
Хоч i пiзня була година, та Марко Григорович не мiг втриматися, щоб не поговорити про полiтику.
XXX
Затихало село.
З-за хат високо пiднявся Вiзничий, помандрували тiсною купкою на захiд Стожари, i Вiз опустив золоту вiйю над самою землею.
Наспiвуючи пiд нiс якусь пiсеньку, Григорiй прямував з вулички у вуличку додому. Iшов спокiйно, бо тепер трохи прояснювалися його думки: хату вiн закладе в цьому роцi – позичив грошей у Дмитра, взимку певне одружиться з Югиною i заживе в злагодi i дружбi. Буде сiяти, орати, косити, жати, ростити дiтей.
Чи любив крiпко вiн дiвчину? – не раз питався сам себе i твердо вiдповiсти не мiг. Югина подобалась йому, була красива; правда, не найкраща на все село, але щось у її рухах, поглядi, усмiшцi було таке, що кожному припадало до вподоби. Одначе тої любовi, про яку стiльки доводилося чути в розповiдях, не вiдчував i ще не розумiв. То тiльки розповiдають та в пiснях спiвається.
Чого не наспiвають: з-за дiвчини хлопець i топиться, i труїться, i голову розбиває об дуб, а дiвчина всi сто смертей приймає. Подивишся ж насправдi – простiше i складнiше виходить в життi. Рiдко корiнь кохання розрубується одним ударом…
З наближенням домiвки на серцi тяжче ставало вiд турбот. Там з усiх куткiв чекали його рук i поту ненаситнi злиднi, оздоблювали його: «Воно ще й ранувато одружуватись, та…»
Бiля перелазу з'явилася постать. З несподiванки здригнувся парубок, завмерла пiсня на пiвсловi.
– Пiзно, пiзно вертаєшся, спiвуне, – почув смiшок Федори. – Чи добре ж яка дiвчина приймала?
– Та… – зам'явся хлопець i озирнувся: чи нiкого нема на вулицi?
– Хто в такий час з'явиться? – вiдповiла, наче в його думках побувала, Федора. – Це тiльки ти зорюєш до такої пори. – Гаряче, терпке дихання обдало Григорiя. Зупинився, ледве переводячи дух, чув, як пашiли вогнем щоки молодицi. Стояв, наче сп'янiлий. Хотiв опанувати себе – не мiг.
«Про що вона говорить?»
Напружує до болю мозок i нiчого не може зрозумiти. Тiльки смiх обдає його, липкий, як осiннє павутиння на стернях. Голова шумить i здригається вiд дзвону.
– Чи ти не напiдпитку? – смiючись, кладе йому долоню на лоб. – Так i є, що випив.
Вiдхилити б руку, пiти, не оглядаючись, додому. Але так приємно чути її дотик.
Щоб трохи отямитись, сiдає на перелазi. А рука Федори вже м'яко перебирає його кучерi.
– Ходiм – почастую.
«Нiкуди не пiду», – хоче вiдповiсти злiсно i кривиться вiд свого безсилля. Не може вiдкинути рук, що прихиляють його.
«Ех, i молодиця ж, сам чорт ложку меду вложив у неї», – пригадує слова Варивона.
– Що ж, можна. – Зачiплюючись ногою за дерево, переступає перелаз, ще раз оглядається невидющими очима i йде до вишняку, де причаїлась хатина.
Якби Григорiй не сп'янiв тої хвилини, може, побачив би, коли б оглянувся, що посеред вулицi, проти перелазу застигла висока постать.
«Е-е, Грицю, нетверда твоя любов, не вмiєш свого щастя шанувати. Чи, може, вiн по горiлку пiшов? – ще сам собi не вiрить Дмитро. – Якраз по горiлку. Видно, не раз заходив сюди». Сильне здивовання змiнюється прихованою радiстю i наче тягар спадає з його плечей.
«Не вмiєш свого щастя шанувати, – повторює вiн, стулює уста, щоб не всмiхнутися, i зразу ж хмарнiє. – А що менi з того? Як любила його дiвчина, так i любити буде, може й до кiнця вiку не взнає, що зв'язався хлопець з безпутною бабою». Проте не може заховати, що попри неспокiй серце його має полегкiсть.
XXXI
У сiтцi Чумацького шляху вже трiпотiли пiзнi сузiр'я, коли Павло Михайлович повертався з комуни iменi Фрунзе.
Сьогоднi в життi району неабиякий день – оформився перший кущ колгоспiв. Вiн справдi веселим зеленим кущем розрiсся навколо комуни, роз'їдаючи, вiдтискаючи ряботиння латаних полiв. Живий приклад нового господарювання, повсякденна праця активу, рядових комунiстiв, районних працiвникiв увiнчалася
