що не кирпата вона.
Грицю, Грицю до телят –
В Гриця нiженьки болять.
Грицю, Грицю, до волiв –
В Гриця нема постолiв.
Постоли-то є, тiльки волiв нема. Дарма! I радiсним стуком вiддається в серцi слово «Гриць». Коли приходить парубок до неї в хату, ще соромиться дiвчина, а на самотi розмовляє досхочу, смiється й тривожиться.
Якi тепер хвилюючi днi настали. Буває, не виходиш з чужої роботи – чи то в полi жнеш, в'яжеш, чи на городi пораєшся, – втомишся, перепечешся на сонцi та поденщинi, а побачиш його, милого свого, уся прояснишся, в думках розмовляєш iз ним. Iдеш – спiваєш з дiвчатами i чуєш, як легко твiй спiв котиться над ланами, подає голос косарям, i в далекому полi зараз чує Гриць її. А дiвчата такi добрi стали – кращих у свiтi не знайти. I хвилюючий острах охоплює Югину, коли згадає, що в цьому роцi попрощається iз своїми подругами, i вже без неї будуть спiватися веснянки, i хтось замiсть неї буде виглядати своє дiвоче щастя.
Навiки покладе вона свiй вiнок у скриню, заховає коси пiд кичкою. Широко запнеться хусткою, як молодицi запинаються.
«Яка ж з мене молодиця буде?» – задиркувато блиснули очi, i знову бiжить до дзеркала з хусткою в кожнiй руцi. Одну обережно скручує i зав'язує замiсть кички навколо голови, другу похапцем накидає поверх. Голова бiльшає i незвично, i смiшно, i радiсно бачити себе такою.
– Ти ще довго будеш прибиратися менi? – стає на порозi Марiйка. – А все зле на тебе! Чи це вiтер в твоїй головi ходить? Рано, рано пов'язуватись починаєш, – з докором похитує головою.
– Мамо, – червонiючи, зриває хустку, кидається до матерi, мiцно охоплює руками її шию i крiпко- крiпко припадає до грудей.
– Годi, годi! Ледве з нiг не збила. Нема доброго патика пiд рукою.
– I ви б мене били? – тiснiш притуляється, заглядаючи знизу в вiчi матерi.
– А то б нi! – раптом зiтхає.
– Чого ви, мамо?
– Нiчого.
– Скажiть, скажiть! – не випускає матерi з рук.
– Кажу ж тобi – нiчого. Збирайся в сельбуд.
– А скажiть! – цiлує в уста i допитливо дивиться на сухе, в зморшках обличчя.
– Дивлюсь я на тебе, нiколи молодiсть не думає наперед, – поправляє на дочцi спiдницю. – I хлопець вiн розумний i красивий, тiльки ж бiдний. Нелегко житиметься тобi, як вийдеш за нього.
– Ви знову, мамо, своє.
– Не про себе, – про твоє щастя думаю. Вийти замiж – не дощову годину пересидiти, i любощi погiркнуть, коли в сирiй холоднiй хатi перегибнеш, коли пучки на чужiй пряжi протреш до м'яса, коли на поденщинi памороки заб'ються. Нiчого ти не знаєш, за батьковою спиною сидячи, а я наробилася на своєму вiку. Поки на цю хату стягнулися… Нiкому того добра не зичу… Хоча б вiн хату мав. Розвалиться стара – узнаєш, як солодко в комiрному жити; не проживеш, тiльки вiк прокапариш. Коли б трохи багатший засватався – зразу вiддала б.
– А я не пiшла б.
– Пiшла. Присилувала б! Думаєш, мало переболiла за тебе? Ходiмо ж поїмо трохи та й пiдемо.
– Добре, мамо, я зараз.
Марiйка виходить в другу хату. Югина наспiх складає в скриню вбрання i пiдходить до стiни, поправляючи волосся.
Щось темне майнуло в дзеркалi – це вона хутчiй вiдчуває, нiж бачить, її вуха повнi невколисаних материних слiв, задума облягає дiвоче серце i вона не чує, як уста шепчуть: «Грицю».
3 темносинього неба покотилася зiрка, приснула трьома промiнцями i бiля самої землi погасла золотисто-зеленавою дугою.
XXIX
Визорiло.
Навiть листком не поколихне глибокий передосiннiй вечiр, i теплi яблуневi пахощi хвилями з двох бокiв ллються на дорогу.
Село засвiтилось розкиданими вогниками. Зрiдка перемовляються скрипучi журавлi, дзвякне об цямрину порожнє вiдро, i пролита на траву вода заспокоїть землю.
Дмитро, оповитий темрявою, поволi роздумливо прямував до сельбуду. Праворуч сильно грюкнули дверi у Федори, i два парубки загорлали на подвiр'ї протяжливу пiсню.
– Тихiше, соколики, – попросив з порога жiночий голос.
Дмитро посторонився, даючи дорогу хлопцям, що вже не бачили, куди йдуть. Гидливо поморщився вiд мiцного горiлчаного духу, що неприємно вирвався в пахучий спокiй вечора.
«Хоч би дома жлуктали, чорти окаяннi!»
З-за рогу вулицi блиснув освiтленими вiкнами сельбуд, бiля дверей не стихав парубочий гамiр, блищали цятки цигарок, проскакували клаптики жартiвливих пiсень i тонули в гомонi. Свiтло рiзко вдарило в очi – аж примружився спочатку.
Неясно переливалися фарбами портрети й картини, попереду червонiла широка завiса, яснiше освiтлена посерединi, в глибинi сцени постукували молотки. В перших рядах помiтив Григорiя, той вклонився i усмiхнувся йому довiрливою усмiшкою.
Пробиваючись на своє мiсце, побачив: бiля Григорiя сидiла Югина з Марiйкою, i глухе невдоволення уперто заворушилося й не хотiло влягтися на своє мiсце, хоча й намагався поглузувати сам iз себе: «Завидки беруть. Добрий товариш iз тебе, що найкращому друговi позавидував… Над серцем своїм я господар. Захочу, так стисну, що не здригнеться. Чуєш, мовчи й годi!»
Пiшов уперед, не зводячи погляду з хустки, накинутої на плечi Югини.
– Добрий вечiр, тiтко Марiє, Югино, – вклонився жiнкам. йому випало сидiти поруч з Марiйкою.
– Вечiр добрий, Дмитре, – всмiхнулась одними устами Марiйка. – Заставила дочка на старiсть по сельбудах на вистави ходити, – пробачливо глянула на Югину.
– Чого ж? Дiло добре. Пiсля працi праведної й вiдпочити треба, – сiв бiля молодицi.
– Це воно вам, молодшим, а нам… – та й не доказала, тiльки головою хитнула. Була рада, що сидить бiля хазяйновитої дитини, тому зразу ж i почала про господарство говорити. Вiн вiдповiдав поважно, не дивлячись у бiк Югини, однак вiдчував кожен її рух i усмiх.
– Озимину посiяв уже.
– А ми коли б через пiвмiсяця вспiли. Правда, на тому тижнi Iван має в район за кiньми i реманентом для созу їхати. Не знаю, чи й дадуть? – i водночас хотiла вивiдати, чи не осудить парубок, бодай хоч змiною голосу, затiї чоловiка. Нi, так само рiвно i спокiйно заговорив:
– Дадуть. Держава тепер крiпко безкiнним помагає. Сказано – своя власть. Хоче, щоб кожен спинався на ноги.
– Еге ж, еге ж, – з задоволенням подивилась на парубка. I все подобалось у ньому: спокiйна мова, гордовитий з горбинкою нiс, брунатне довгасте обличчя, темнорусий чуб над невеликим пругким вухом i великi темнi руки на колiнах, що стiльки пересiяли зерна, стiльки потримали чепiги, стiльки меблi зробили. Поглянула молодиця на Грицька, Югину i зiтхнула.
Дмитро допитливо подивився на блiдожовтий, посiчений зморшками, присушений вид жiнки i задумавсь. Бувають такi хвилини, коли людина майже точно довiдується, про що думає iнша, i в Дмитра сильнiше забилося серце, коли вiдчув, що не Григорiй, а вiн подобався Марiйцi.
– Великий начальник iде – Петро Крамовий, заступник голови райвиконкому, – перехилився до Дмитра Григорiй.
