далека надiя. I хлопець бачить, як од вогника вiддiляється дiвоча постать, легко, наче не торкаючись землi, прямує до дiброви, зникає в туманi, i знову виринає, осмiхнена, з ямками на щоках, з трьома веселими iскорками в кожному оцi.
«Югино!»
I раптом Дмитро, як у пiвснi, чує, що непокiрна i владна сила охоплює все його тiло, стрiмко зносить якiсь останнi перепони, i вiн не може зупинити її, як не може дощана загата перепинити повiнь.
Не чуючи пiд ногами кущiв, вiн прямує узлiссям до зрубу, не спускає очей з мерехтливого кущика далекого вогню.
«Еге ж, дiвчино, не розминутись з тобою, – самi шепочуть уста, шорсткi i пересохлi. – Не розминутись».
Обтяжений упертiстю i тою шаленою силою, що спиняє подих i серце, вiн ще робить останнє зусилля опанувати себе, але вже ясно вiдчуває, розумiє, що не може перебороти рiшучого i важкого чуття,
Пiсля тої незабутньої ночi усе навколишнє вiдiйшло од нього. Обважнiлий i тривожний, з кожною годиною мiцнiше чув, як його тягне пiти прямо до Бондарiвни.
Нi, вiн не стане поперек дороги своєму друговi! Та й хiба не видно, що дiвчина любить Григорiя. А другий голос впевнено твердив: «Пiдеш. Тепер маєш право».
У свята нiкуди не виходив, лежав горiлиць в саду або намагався читати книгу i з незадоволенням ловив на собi допитливi, неспокiйнi погляди матерi. Одним порухом брiв, стиснутими губами давав розумiти, щоб його нi про що не питала, i вона мовчала, задумана, запечалена,
В недiлю прибiг Варивон, i хата враз ожила, загула, наче в неї весiлля увалилось.
– Чи живi, чи здоровi? Тiтко Докiє, чого це Дмитро як сич нагогошився? На дощ може? Ох, i треба дощу! Хмурся, хмурся, Дмитре, може що й вийде. Вже наш соз i пшеницi трохи посiяв. А тут суша така.
Невдоволено вiдiрвався вiд газети.
– Горе моє! – сплеснув руками Варивон. – Подивився – наче золотого подарував. Вiд такого погляду боюсь, щоб пристрiт не напав.
Коли Докiя вийшла на подвiр'я, вiн почав витанцьовувати якогось чудернацького танця, намагаючись щоразу зачепити лiктем Дмитра, перекривляючи знайомих парубкiв i дiвчат, як вони поважно тримаються при батьках, смiливiшають на танцях i найкраще почувають себе увечерi, коли мiсяць за хмари заходить.
– Де це ти Григорiя подiв сьогоднi? – подивився у янтарнi очi Варивоновi.
– З Грицем у мене надтрiснувся глек, – раптом споважнiв.
– Чому?
– Чому? – Сiв на рiжок тапчана i закинутi руки сплiв на шиї. Раптом сердито вiдрiзав: – Зв'язався чорт з Федорою. Вiд Югини йде, а до неї заходить. Ну його к бiсовiй матерi! Я думаю так: нема любовi – ходи хоч до пенька, є любов – тримайся по честi. Так я кажу? – Вилицювате обличчя парубка стало суворiшим, покращало наче, зникли насмiшкуватi жмурки в очах.
– Може, то брехня? – нетерпляче чекав вiдповiдi.
– Де там! Сам бачив. Тепер з ним i через порiг до Бондарiв не ступлю. Я в Рябка очей не позичав.
– А зi мною пiдеш? – рiшуче пiдiйшов до Варивона. I поклав руку на його широкi округлi плечi.
– 3 тобою? – здивувався парубок. – Ти не теє сьогоднi? – ударив себе середнiм пальцем по шиї.
– Нi, не теє! Поведеш? – натиснув рукою на плечi.
– Оце так! – зовсiм розгубився Варивон, вiдводячи важкi руки Дмитра з плечей. – Ти скажи, який тебе гедзь укусив ниньки?
– Скажу, – зупинився, трудно пiдбираючи слова. – Придивлявся до Югини, сподобалась крiпко. Коли вона така, як здається менi, – зразу б старостiв послав. Тiльки тобi таке кажу, матiр нiчого не знає. Десь заїкнешся – голову зiрву.
– Ну, ну, полегше трохи, – охопив шию руками. – Без голови, значить, менi кашкет неспiдручно буде носити.
– Чи спiдручно, чи нi – мене не обходить. Так що тримай язик за зубами.
– Щоб не їсти борщ з грибами, – доказав Варивон, швидко розмiрковуючи, що Дмитро неабиякий жених та й не одна чарка перепаде вiд нього. Проте ще вiрив i не вiрив. Тiльки подумати: за кiлька рокiв нi однiй дiвцi слова не сказав, а тепер ринувся, мов ведмiдь на пасiку.
«Всi вони такi чорти потайнi. Мовчить, мовчить, а потiм зразу ж у пекло полiзе. Славний женишок». – Задивився на збудоражене обличчя Дмитра,
– Поведеш?
– Та дорога далека. Чогось, значить, ноги болять, – удавано зiтхнув Варивон.
– Знаю, чого вони в тебе болять, п'яничка нещасний. – Усмiхаючись, дiстав з мисника пляшку.
– Прямо тобi, Дмитре, тiльки фершалом бути. Зразу чую, як рукою бiль вiдняло, – поморщився, нюхаючи шкоринку хлiба. – I що воно за знак? Начеб вода – i бiльш нiчого, а всяку болiсть з тiла зганяє. Здається, на днi у пляшцi блищить трохи?
– Iди к бiсу! Гляди, щоб твої ноги онишником не полiкував – давно вiн ревма реве по тобi.
– А знаєш, Дмитре, – раптом споважнiв парубок. – Вибiр твiй, хвалити не хочу, ой, важний, хороший вибiр. Югина – це, значить дiвчина, – пiдняв угору палець.
– Так i менi здається, – похмурнiв Дмитро. – Тiльки чи вийде що з цього?
– Повинно вийти! – впевнено сказав Варивон. – А втiм, як говорять: догнав не догнав, а погнатись можна.
– Славна приказка, тiльки не на мене краяна. – Рвучко вiдкрив скриню i почав убиратися в святковий одяг.
– Куди ви зiбралися? – стала на порозi мати.
– Вашого красеня сватати веду, – посмiхнувся Варивон i спiймав на собi такий погляд Дмитра, що зразу знiтився i пояснив матерi: – Пройдемося трохи по селу.
– Давно б вже час, – погодилася. Вона бачила незвичну поквапливiсть в синових рухах i очима хотiла спитати про це Варивона. Але той, вiдчуваючи її нiме запитання, тiльки застережливо покосився на Дмитра i з перебiльшеним завзяттям почав говорити про рiзнi новини.
– Оце Созоненко повернувся iз мiста i аж чуба на собi рве. Пропав його пай на чинбарнi. Думав, значить, крамар увесь вiк на гниленькому шкурлатi розростатися, мiркував, що непу переводу не буде. Аж i трiснула торба з гендлярськими червiнцями. Держава закрила їхню гнилу крамничку. Значить, ще на один лишай внутрiшнього капiталiзму поменшало.
– Так їм i треба, – обiзвалась Докiя. – Людей обманювали – одне, а друге – усе мiсто тяжким духом отруїли. Прямо бiля рiчки пройти не можна було.
– Тепер там завод мають будувати.
– Чинбарний?
– Чинбарний. За останнiм словом технiки. А поруч нова електростанцiя пiдводиться, бiла-бiла, мов яблуня в цвiту, i потужна, куди там старiй бухикалцi до неї. От забувся, на кiлька тисяч кiловат. Усi пiдприємства i околишнi села освiтить. Словом, невеликий наш Днiпрельстан. На очах мiняється мiсто. Камiнь кругом у руках робiтникiв прямо вiд зорi i до зорi, як жайворонок, спiває.
– Надивився?
– Надивився, возячи хлiбозаготiвлю за Варчука. Гадав старий лис обманути державу. Хитро задумав заховати хлiб, та комсомольцi прослiдкували за ним. Не вдалося вiкрутитися вiд завдання. Тепер темнiший хмари ходить. Якось я засмiявся до Софiї – хлiб саме насипали, – так вовком визвiрився:
«Радий, що кривавицю мою возиш, погибелi на вас нема». А я йому так, з притиском: «Не на нашу погибель йдеться, дядьку Сафроне. На життя наше йдеться». – Так ледве гарапником не оперiщив. Од злостi в один момент зморшки потом понабрякали. Злує, як пес. Раз навiть якогось гостя зразу, значить i не поздоровкавшись, ошпарив: «I в лiвих i правих ухилах бовтається, а нiчого путнього зробити не може». Потiм покосився на мене, затих.
– Я, Варивоне, ледве на гарячому у лiсах Созоненка не спiймав. Треба прослiдкувати. Десь коло пасiки хлiб ховає…
