I чи витримала б вона, на чуже щастя дивлячись?
«Чому з мого серця не виходиш?» – зверталась до Дмитра. А той мовчав, вiдходячи вдалину.
Бiля хутора забовванiли скирти сiна, перемолоченої озимини. Варчук де мiг загарбував землю, брав у оренду, сiяв бiднякам наспiл, крутив дiла з лiсничими в лiсах, захоплюючи родючi дiлянки зрубу i лiсовi галявини з травою.
На хуторi забрехала Лиска i кинулась, звизгуючи, на груди. По тiнях на фiранках i брязкоту посуду Марта догадалась, що в хатi сидять гостi. Тому й вирiшила не йти в свiтлицю.
– Що там Бондар? – забринiв бас Ларiона Денисенка, аж шибки задеренчали. Здригнулась молодиця. «I тут про Бондарiв, наче наврочив хто, згадують».
– Еге, Бондаря з дороги, – донiсся обережний голос старого Варчука.
Як п'яна, пiднялась на ганок. З сiней назустрiч вибiгла Софiя.
– Марто! Добрий вечiр… На комсомольськi збори спiшу. Ти чого наче у воду опущена? Та я б на твоєму мiсцi… Прощавай, серце! – на ходу обвила руками, поцiлувала поперек губ i кинулась, пiдстрибуючи, до хвiртки.
Темно на другiй половинi хати. Впала на лiжко в своїй колишнiй дiвочiй кiмнатi, затулила обличчя руками, i приду– ^» шене ридання вирвалося з грудей. Навiть не почула, як Гор-пина торкнулась плеча. Обережно вiдслонила руки вiд очей i, не мовлячи слова, кiлька разiв поцiлувала мокрi щоки Марти.
– Не плач, моє безталання, – приголубила Горпина молодицю.
– Не буду з ним жити. Покину, – припала головою до грудей лiтньої жiнки.
– Горпино! Де ти в бiсової матерi? – гримить в свiтлицi хрипкий голос Варчука, вривається приглушений гамiр гостей. I жiнка злякано кидається до печi.
«Не буду жити iз ним, не буду, – рiшуче пiдводиться з лiжка – Вiзьму Нiну, в комiрне пiду». Виходить з своєї кiмнати Все життя отруять, – неспокiйно ворушиться думка, – дитину вiдберуть, по судах її, Марту, почнуть таскати.
Хтось вiдчинив дверi свiтлицi, i загримiв бас Ларiона:
– Мульку їм в бiк, а не землеустрiй. Бондар… – дзвякнула клямка i гамiр затих.
Тiльки тепер Марта почала догадуватися, що в свiтлицi говорили про соз, якому, ходили чутки, вiдрiжуть найкращу землю на горбку, землю Варчука, Денисенка та iнших куркулiв. Та це так далеко було вiд неї. Окремi шматки розмови надокучливо вплiтались в її думи, як сплески дощових крапель в негоду.
Знову увiйшла Горпина i тихо поклала руки на плечi Мартi.
– Не смiй i думати про таке – зженуть з свiту i тебе, i мене, – зашепотiла, садовлячи Марту з собою на лавi.
– I хай. Краще менi в домовинi гнити, анiж з ним увесь вiк мучитись! – Знову згадала до найменшої дрiбницi зустрiч з Дмитром, i давнi спогади прокинулись у серцi.
Засяяли зорi в осиланiй цвiтом похилiй дубiвцi, запахли роси в молодих травах, огорнули її дужi любi руки, притулили до широких грудей… I раптом, наче гадюка проповзла мiж ними, побачила круглi, недовiрливо допитливi очi Лiфера i всю його вузьку довгу поставу. До болю заплющила повiки, щоб не бачити чоловiка, та вiн тiльки темнiшав, але не зникав Тихо ридаючи, забилась головою в кружок столу i не чула болю, i не розбирала наляканого голосу Горпини. Було байдуже до всього.
– Горенько моє, старий сюди йде! – метнулася Горпина в другу кiмнату.
– Чи та мене, стара, осоромити перед людьми хочеш? – загримiв з порога Сафрон. – Гостi вже в порожнi миски заглядають Тiльки до млинцiв сметани не внось – iз колотухою поїдять. Ниньки невеликi пани зiбралися, – стишив голос до шепоту.
– Сафроне! А, Сафроне, так ми на Бондаря, коли вiн не теє, їй-бо, обруч наб'ємо, – п'яно зареготав, просуваючи голову в 'дверi, Ларiон Денисенко.
– Поки хвалько нахвалиться, будько набудеться, – ляснув Ларiона по плечу.
– Так ти менi, Ларiоновi, не вiриш? Менi, козаковi…
– Сумнiваюсь, чи ти козак, чи кизяк, – засмiявся, задоволений своїм жартом, Варчук. – Конєшно, Бондар нам чоловiк без дiла, а серед своїх вiн силу має.
– Не в тiм сила, що кобила сива, а в тiм, що не везе.
– Нi, цей i повезти може. Мужик крiпкий i, на лихо, норовистий.
– Розвалимо йому голову, то й соз розвалиться.
XXXV
Обабiч Великого шляху на чорних полях рiвно тягнулись iще незаплесканi дощами слiди борiн, мiж якими тремтiли зеленi стрiлки озимини. На рову рясно пломенiв кущ шипшини, затягнутий прозорою хусткою павутиння, липи накрапали теплим восковим листям. В дубинi стало темнiше, i в глибоких колiях, притрушених листом, м'яко зашарудiли колеса, часом пiдскакуючи на вузлатих пучках прив'яленого корiння. Сонце, пробиваючись крiзь верховiття дерев, примхливими кружалками лоснилось на широких спинах коней, i окремi волосинки горiли, як золото.
«Добрi конi, роботящi. Чого доброго, в шестерику риссю цiлий день будуть ходити», – вже в який раз сам до себе говорив Iван Тимофiйович i любовно цмокав губами – не так для того, щоб пiдiгнати худобу, як почути свою повну владу над буланими. На його голос, iще незвичний, конi пряли ушима, притискали їх насторожено до шиї i, витягуючись довгими тiлами, спiрно, не напираючи на дишель, бiгли помiж деревами; пiд копитами злiтало наполоханим табунцем листя.
«Еге ж, завтра i сiяти виїду».
I вже бачив себе дома; розповiдав Марiйцi, як вiн знову вибрав в райземвiддiлi найкращу пару для свого созу i як її в нього ледве з рук не вiдбили багрiї. Та хiба ж вiн сплошає, дарма що супротивники його на худобi зуби з'їли i бiгали разiв з десять до начальства, а потiм всiляко ганчували буланих: мовляв, i тельбатi, i пахи в них грають, i спини довгi – значить, сили тої наче кiт наплакав. А вiн уперся на своєму:
«У мене гiльки булана масть ведеться, i хай гiрше буде, а не вiдступлюся вiд першого вибору».
Коли запрiг буланих у воза на залiзному ходу, Иона Чабану усмiхнувся:
– Таки перехитрив созiвцiв з Багрина. Знаєш, Iване Тимофiйовичу, толк у конях. Чи, може, тiльки така масть у тебе водиться? – весело примружився.
Тямущий чоловiк. Такого круг пальця не обведеш.
– Бувайте здоровi, – насмiшкувато вклонився багрiям, якi збилися бiля ганку.
– Iч, бiсiв син, з-пiд носа добро вихопив! – з жалем похитав головою найстарший мiж ними сухопарий дядько. – Доглядай же за ними, ромадянине.
– Постараюсь, ромадяни. – Скочив на вiз, ледве приховуючи усмiшку: завжди його село смiялося з багринських селян, якi в розмовi, i особливо перед лiтерою «р», випускали «г». Не раз ущипливе пародiювали своїх сусiдiв: «Ми з Рицьком сидiли пiд рушею i лiчили рошi. А рiм рушу pax, а рушки – ра- рах!..»
«Заживемо тепер – це не наспiл орати та сiяти. Кожну грудочку своїми пальцями перетру. А ще як землеустрiй пройде i нам вiдрiжуть землю на горбку – загосподарюємо по-справжньому».
Гiркувато-солодка прiлiсть осiнньої пори нагадала йому, як пахне неперелопачене зерно у повних засiках. I насмiшкувато, в думках, стежив за Марiйкою, яка присипала пшеницю в кадубах золотою половою, щоб не заздрили люди, що. стiльки вродило в них. I чув, як радiли руки, натягаючи вiжки, солодко тремтiли мiцнi вузлуватi пальцi, що стiльки рокiв скучали не за чужими чепiгами. I хай косують, бiсяться Сафрон Варчук, Денисенки, Созоненки. Почекайте, почекайте, ще не такий переполох закачаєте, коли землемiр по горбку пройдеться. З насолодою скрутив цигарку i сильно затягнувся їдким димом.
Мiж деревами засинiли, замерехтiли просвiтки, i конi незабаром вибiгли з лiсу. Коли пiд'їздив до села, побачив, що з поля на шлях звернула парубоча постать i пiшла помiж двома рядами лип. Щось знайоме здалося у неквапнiй, впевненiй ходi, високому станi, наопашки накинутому пiджаку.
«Та це ж Дмитро Горицвiт!» – стрiпнув вiжками, i вiз заторохкотiв по дорозi.
– Сiдай, парубче, пiдвезу, – осадив конi бiля хлопця.
– Могорич iз вас, дядьку Iване, – схвально оглянув конi Дмитро, вискочив на воза i зручно спустив
