XXXIII
М'який вересневий день неводом затягував сонце в сизуватi крила, i тiльки iнодi воно, сковзнувши над рваною, клубчастою прорiхою, майне золотим плавником, i просвiток заграє в темних водах трьох ставкiв, i все село, неначе iз хвиль, пiдiймається вгору; новi землi, затемненi досi, побiжать, тiнями затрiпочуть за дорогами.
Не чув Дмитро, що торохкотiв Варивон. Тугим клубком збивались думи, надiї.
– Грицько пiшов кудись, – торкнув рукою за плече Варивона.
На далекiй стежцi, що вела до лiсу, з'явилась невисока постать Григорiя. Мiж ним i парубками широко лягли задуманi городи; зелену рiку матiрки освiтив просвiток i погас бiля купки дiдуганiв-соняшникiв, що радили якусь раду, торкаючись один одного потемнiлими фарами.
Коли з-за дерев побачив хату Бондарiв, завагався: може, вернутися…
Але, спiймавши на собi насмiшкуватий, допитливий погляд Варивона, нахмурився i рiшуче попрямував до ворiт.
Бондарi саме обiдали i зовсiм не сподiвалися на таких гостей. Заметушилась Марiйка по хатi, Югина вся знiяковiла i поклала ложку на стiл. Тiльки Iван поважно пiдвiвся з-за столу, поздоровкався i звернувся до жiнки:
– Марiйко, чи в нас найдеться де гостей посадити?
Марiйка принесла з другої хати стiльцi.
– Сiдайте, сiдайте i вибачайте, що таке в хатi застали: гостi несподiванi, хазяїни неприбранi, – запрошувала за стiл Марiйка.
– А непроханий гiсть що побачить, те й поїсть, – пiдморгнув Югинi Варивон.
Та, червонiючи, всмiхнулась, i Дмитро вiдчув такий спокiй, наче не раз уже був у Бондарiв. Здивувався, що зразу ж зав'язалась розмова, проста, невимушена, про всякi господарськi справи.
Пiсля обiду Марiйка присiла ближче до Дмитра. I з кожною хвилиною чув, як невидимими нитками засновувалась мiж ними приязнь, кожне слово його не слухала, а, здається, пила Бондариха. Тiльки Югина мовчала, i часто по задуманому обличчю пробiгали тiнi. Дмитро вгадував, що зараз дiвчина думає про Гриця, може догадується про причину їхнього приходу, але вiрить i не вiрить, непокоїться i здивовано поглядає на Варивона. Видно, що й Iван був радий парубкам, хоча й зводив насмiшкувато очi на жiнку, що танула, наче вiск, вiд поважних Дмитрових речей. Попрощались аж смерком.
– Не обминайте ж нашої хати, – подала суху жовту руку Марiйка i приязно глянула на Дмитра.
– Авжеж, заходьте, – погодився Iван. Дiвчина ж за звичаєм мусила провести парубка з хати. Варивон зразу ж вислизнув на подвiр'я, а вiн опинився з Югиною в темних сiнях.
Ось воно, його довгождане щастя, стоїть перед ним. Вiн тiльки бачить гнучкий стан, пишний закучерявлений волос та вiдчуває її ясний погляд, соромливе лице, тремтливi ямки на шоках, тепло чистого дiвочого тiла.
– Югино! – задихаючись, дивиться на задумане обличчя i нiчого вiд хвилювання не може сказати. Двома руками бере її руку, чує тонкий дотик нiгтiв i легко стискає її пальцi своїми шорсткими, великими i незвично обважнiлими. – Всього доброго тобi, Югино.
– Всього доброго i вам, – ледве чує її шепiт i виходить у двiр.
Темрява зразу ж оповиває його.
Схвильовано обертається i бачить, як широкий бiлий рукав зникає у сiнях.
«Ех, дiвчино люба! Якого ще щастя на свiтi шукати? З тобою б найбiльше горе у легкiсть здалося. Ю- ги-на!» – по складах шепоче дороге iм'я i чує, як добра теплiнь заколисує його.
Бiля ворiт пихкає цигаркою Варивон. Хороший парубок – жартiвник i мастак на всi вигадки. Одна кров тече у жилах його й Югини. I Дмитро мовчки, з подякою, стискає Варивоновi руку.
– Що? Клює? – усмiхається парубок. йому б неприємно було iншим разом чути такi слова, але тепер…
– Хорошi люди Бондарi, i в хатi в них так гарне…
– Порядок тут всi люблять. По вуха, значить, вскочив? – пiдсмiюється Варивон.
I хоча його всерединi муляє вiд цих слiв, проте вiдповiдає лагiдно:
– З головою, Варивоне. Знаєш, менi так хороше стало в твоєї рiднi, що я й подумав собi: вийде за мене Югина чи нi, а вже й те добре, що в них побував.
– То, може, ти просто в хату влюбився? Вона в них добра, вся, значить, з дуба ставлена, – попихкує цигаркою Варивон. – Як це ти iще про солов'їв i всякi квiточки не говориш – вашому братовi до лиця така мова. Спочатку тiльки й почуєш про дiвчатко-янголятко, а ожениться – зразу про вiдьму заговорить. Такий свiт чудернацький.
– Жаль, що насправдi так часто виходить, – погодився Дмитро i задумався: що вийде з його кохання? Зараз дiвчина не про нього думає. Чи ж пересилить вiн Григорiя? «Може, справжня любов ще не пiдiйшла до неї? – заворушилась надiя. – А хоч i пiдiйшла – мушу переважити», – нахмурив брови…
В ту нiч Марiйка довго не могла заснути, переверталась з боку на бiк, задумано .дивилась у вiкна, зiтхала.
– Чого не спиш, стара? Молодiсть згадала?
– Ет, помовч собi. I досi не засне, – незадоволено вiдмахнулася.
– Чи, може, про Дмитра думаєш? – пробубонiв примирливо.
– Про Дмитра, – призналася тихо, наче Югина могла почути з другої хати.
– Думай, думай, а я посплю за тебе.
– Iване, як ти гадаєш, спроста Дмитро приходив?
– От дурна баба, чи я в його головi побував? I скаже таке.
– По ньому бачу – до Югини приходив.
– Авжеж не до тебе.
Марiйка замовкла, а потiм торкнула рукою плече чоловiка.
– Iване, а коли вiн справдi схоче старостiв заслати?
– I чого ти причепилася? Коли, коли… Маєш собi Гриця, ще й Дмитра захотiла? Чи не тлусто буде?
– Вiдчепись зi своїм Грицем! Що ти за чоловiк – слова тобi не скажи. Батько ти своїй дитинi, чи нi? Я всiєю душею чую, що недарма Дмитро прийшов – такий спроста через порiг не переступить.
– Це ти правду кажеш. Породу їхню, горицвiтiвську, знаю. Таким i небiжчик Тимофiй був.
– Господар! Справжнiй господар. Ремесло в руках має. Життя мозолем своїм добився. Земля вироблена. За таким жiнка добряче проживе. I собою вдався – чим не орел? Так i стоїть менi в очах.
– Гляди, ще не влюбися в нього замiсть Югини… Довго ще Марiйка не спала, i коли заснула, увi снi бачила – побивались за її дочкою i Дмитро, i Григорiй.
XXXIV
Вiтер, неначе пiдбита птиця, прошумiв спросоння в листвi вишнякiв, здригаючись, вдарив крильми по вузенькiй стежцi i вiдповз у рiв.
Вечiр наливав колиски долин парним молоком, тихо гомонiв у пересохлому бадиллi високої кукурудзи, ледве чутно, звиваючись, переходив з поля на поле. На темнопопелястому небi бродили димчастi пошматованi хмари, i повiтря тремтiло набряклим вишневим глеєм.
В селi, за городами, водночас спалахнули два вогники, i коли Дмитро вiдiрвав погляд од них, стежка стала ще чорнiшою, обриваючись зразу бiля нiг. Заглиблений в свої думи, вiн не чув, як навколо нього сумовито гомонiли сплетенi гiлки дерев, тихо роняючи листя, не чув, як било по руках важким волоттям просо, i тiльки iнколи, наче спросоння, долiтав з лiсу передосiннiй гомiн неспокiйної птицi.
