ноги з полудрабка.
– Скiльки того дiла, – могорич мiй, а горiлка твоя. Звiдки прямуєш?
– На озимий клин довiдувався.
– Як воно?
– Мов барвiнок зiйшло.
– Та воно в тебе чи не завжди так? Земля – мов каша: дитину посади – виросте.
– Так вже воно дано, що мед солодкий.
Усмiхнувся Iван Тимофiйович: «Бач, прибiднюється, наче i не вiн грунт виробив. Славний парубок. Цей дурно-пусто патякати язиком не стане».
– Поїдемо до мене? – запитав, повертаючи на свiй куток.
– Поїдемо, – стримано вiдповiв Дмитро.
По тому, як ледве вловимо здригнулись уста, зрозумiв, що парубковi хотiлось побувати в нього.
«Оце зрадiє Марiйка. Не знатиме, як стати, де посадити гостя, а Югина, либонь, сторониться його – Грицько їй голову закрутив. Теж парубок не з останнiх. Хто ж iз них порiдниться з ним?.. Я вже як Марiйка – наперед загадую».
На подвiр'ї розпрягли коней, занесли в клуню пiтну упряж i разом пiшли до хати. I здавалося, що все наче туманом сповите; сухо клямцнула клямка, i сильнiше забилося серце в парубка. З напiвпрочинених дверей побачив у хатi Григорiя з шапкою в руцi. Назустрiч попливла, гасячи повiками стриману радiсть, Марiйка. I не дивлячись, знав, шо в правiм кутку на лавi бiля столу сидить Югина. Спiймав на собi здивовано насторожений погляд Григорiя i зразу ж похмурнiшав, стискаючи зуби i вуста. Не чув, як поздоровкався, тiльки сильно врiзалось голосне:
– От i приїхали ми. Добрий день у хату, дайте заглянути в пiч.
Надiйно торкнулась його долонi Марiйчина рука i допитливо округлими очима глянули з кролевецького рушника хвостатi пiвнi, ладнi вчепитися один одному в червонi гребенi.
«Як же ти попав сюди?» – здивовано i недовiрливо питав його, не мовлячи слова, Григорiй, i руками неспокiйно бгав сивi кучерi високої шапки. Вiн вiдповiв холодним поглядом, наче був чимсь заклопотаний, шорстко потиснув вогкi пальцi i пiшов до столу, де злякано метнувся голубий сполох дiвочих очей. Глуха мовчанка повиповзала з куткiв i затопила всю хату.
– Всього доброго вам, – нiяковiючи пролунав голос Грицька.
– Посидь iще, Грицю, – обiзвався Iван, сiдаючи на лаву.
– Спасибi, загулявся вже, – i очi знову запитливо пiдвелись на Дмитра. А той стояв, наче й не бачив того погляду. I чуючи, що чимсь недобрим повiяло вiд настороженої постатi Горицвiта, Григорiй вклонився i тихо вийшов з хати, За ним нечутно майнула постать Югини.
В сiнях схопив її руки вище лiктiв, неспокiйно забiгали пальцi по теплих червоних квiтах на широких рукавах.
– Чого це Дмитро прийшов? Давно вчащає?
Хоча й знала, про що буде питати Григорiй, проте не таких слiв хотiлося б зараз почути їй. Нахилила голову до плеча, мовчала.
– Чому ж не говориш? – опустив її руки i з серцем торкнувся пальцями клямки.
«Яке менi дiло до нього?» – хотiла вiдповiсти i боялась промовити слово, бо вiдчувала в собi дрож i сльози. А Григорiй уже ледве стримував злiсть i проти Дмитра, i проти Югини й її батькiв. Лють роз'їдала його, рвалась наверх, слiпила розум.
– Так у тебе для мене i слова не знайдеться? З Дмитром краще воркувати? – рвучко розчинив дверi i затулив собою просвiток.
– Грицю! – простягнулась за ним руками i невидющим зором. Але перед самим обличчям з дзвоном хряпнули дверi i шматочки вiдбитої глини посипались на її косу; їдкий пил запорошив очi, i вже за рогом хати глухо загупали кроки.
«Григорiю», – наливалася єдиним стогоном i, не вiдриваючи рук вiд очей, навпомацки ввiйшла в другу хату. Впала на лiжко i голова забилася на подушцi, дрiбно затремтiли плечi, перекочуючи довгу пишну косу…
«Бач, яка тиха вода, хоч би тобi коли обмовилась, що Дмитро вчащає до неї», – лютував Грицько, поспiшаючи додому. На поворотi спiткнувся. Розмахуючи руками i вигинаючись плечима, ледве стримався, щоб не впасти, i ще бiльше розлютувався…
«Може, на Дмитровi достатки позарилася. Всi ви одним миром мазанi. Хай нога менi вiдсохне, коли бiльше ступлю до тебе на порiг».
«Невже не ступлю?» – торкнувся серця iнший струмiнь, i парубок тяжко переконувався, що не сила йому забути дiвчину. Тодi ще з бiльшою злiстю почав перебирати в пам'ятi її вади, щоб довести собi, що нема за чим вболiвати. I чим їдкiше вiн нападався в думках на Бондарiвну, тим кращим ставав її образ. Яснiше свiтилися очi, красивiшало невелике округле обличчя. Тiльки тепер глибше почув Грицько, що без Югини вiн стане порожнiм, наче пустотiл. Проте не хотiв признатися в цьому перед собою i знаходив новi причiпки, якi б затьмарили його почуття.
«Подумаєш, тої краси. Тiльки й того добра, що коса груба, а так – нi риба, нi м'ясо. Софiя куди краща за неї». I знову бачив, як наближається до нього м'який голубий погляд, тремтiли двома метеликами на рум'янцевi щiк невеличкi ямки.
«Будь ти неладна. I коли вспiла влiзти в душу!»
– Здоров, Грицю! – бiля перелазу з'явилась кряжиста постать Варивона з надкушеним яблуком в руцi.
– Пiшов до дiдька!'
– Спасибi! I тобi цього самого бажаю! – серйозно, наче й справдi дякував, одповiв Варивон i смачно надкусив яблуко, що аж пiнилось холоднуватим соком.
В одсвiтi вечiрнього сонця заклiпала натомленими червоними очима його згорблена хатина. Пучок оббитого вiтрами колосся перехилився через гребiнь стрiхи, сухими пуп'янками темнiла перецвiла волошка. I тiльки Григорiй тепер почув, як його ногу через полотно запекла калитка з Дмитровими грошима. Вийняв її, зважив у руцi: «Пропадiть ви пропадом!» – зупинив погляд на обтесаних, потемнiлих вiд негоди деревинах i знову, болiсно кривлячись, перевiв на похилу хатину.
– Знову, шибенику непутящий, десь цiлий день вiявся. Навiть обiдати не прийшов, – пiдходить до нього баба Орина. – Лiс оглядуєш? Вже з цiєї недiлi можна зруб ставити – гаразд, що впорались з роботою.
– Можна, – не розумiючи, про що йде мова, погоджується Грицько. – Оцi грошi занесете Дмитровi, скажете, що не потрiбнi вони менi, – простягає калитку.
– Як не потрiбнi? А хату за якого дiдька збудуєш? – аж присiдає Орина. – Чи, може, сьогоднi, напився, як чiп?
– В цьому роцi не будемо ставити, – тиче щось в жилаву чорну руку i прямує до хати.
– Агий на тебе, навiжений! – розгублено стоїть посеред подвiр'я баба Орина i пiдносить до очей чорну руку з напiврозкритою калиткою. «Посварилися, видно, лобуряки, а ти, бабо, знову хтозна-скiльки гибни в старiй хатi, вигрiвай жаром вогкi кутки та збирай плiсень зi стiнок. Скiльки тої надiї було, а вiн тобi одним словом поховав усе. Сказано: молоде – зелене. Тьху на вас. Вони сваряться, а ти, бабо, терпи за них… Аби ж це ти меншим був, я б тебе провчила, як з людьми треба жити». – I дрiбними кроками йде до дверей, вбираючи з вiкон згасаючi промiнцi вишневого заходу.
«Отак несподiвано поховати надiї», – iще з сiней невдоволено бубонить:
– Що там накоїв? Нема дубця на твою спину!
Оцей зелений пожмаканий капшук iз грiшми, що поклала мати на стiл, до огиди нагадував йому жабу.
– Передумав Григорiй будуватись. Видно, не сила хлопцевi спинатися на ноги. Знову десь на зиму на наймитський кандьор пiде. Злиднi та й годi, – зiтхнула i питально поглянула на сина: чи догадається сам заговорити про конi? Але в Дмитра зараз було так противно на душi, наче його прилюдно осоромили, кинули болотом на його честь.
«Завзятий, завзятий! Цього бiда не зв'яже вузлом», – подумав про Григорiя, поклав фуганок на лавку
