що ти не бiдуєш, не давишся заробiтчанським кандьором з мишиним послiдом. А я крiпко за своїх созiвцiв вiзьмусь. Помагає держава – значить роби вкупi, дружньо роби. Вироби землю, як пух, щоб був i хлiб i до хлiба. Чи так я кажу?
– Так, дядьку Iване. Наша дорога одна: тримайся землi, ставай на неї двома ногами, Щоб не вона тобою коверзувала та родила сурiпку з вiвсюгом, а ти нею командував. Другий, дивись, до сивого волосу доживе, худобу має, та землi не розумiє. пї треба чути, як серце своє, знати, як мати дитину знає, щодня вивчати, як школяр книжку, i в книжки заглядати, що мудрi голови пишуть.
– пй-право – викопаний Тимофiй. Тiльки вiн до книг не дiйшов. Дай я тебе поцiлую, – потягнувсь Iван Тимофiйович до Дмитра.
Так їх i застала Марiйка, переступаючи з свiтлом через порiг. I забула мовчазне нарiкання i сльози Югини. Що сльози дiвочi? Як ота роса на травi. Зiйде сонце – i слiду не залишиться.
– Чи бач, як зрiднилися, – поставила на стiл лампу.
– Мовчи, стара. Знаю, куди закидаєш, – розiбрав її натяк Iван. – Просто до душi припав менi парубок.
– А я ж про що говорю? – почала виправдуватися. – Славна людина, куди не пiде – всiм до серця припаде. – Пiдсiла до парубка. – Така в мене Югина тендiтна. Провiяло вчора, вже й кволиться. Ти не зважай на неї.
– Говори, говори, – насмiшкувато перебив Iван.
– А ти не мiшайся в бабськi справи, коли не тямиш, – обiрвала чоловiка i всмiхнулась Дмитровi.
– Бач, який командир. Ще, чого доброго, смалюхом по плечах потягнеш.
– Жаль, що Югина нездужає. Всiєю душею хотiв би, щоб не хворiла, щоб в щастi прожила свiй вiк, – хвилюючись, сказав несподiвано для себе Дмитро.
– Спасибi тобi, дорога дитино, – розчулилась Марiйка. – Дай i я тебе поцiлую, – торкнулась високого лоба шерхлими сухими губами.
«От де твоє щастя, дочко!»
I таким рiдним здався їй Дмитро, що хотiлось притулитись до нього, як до сина, назвати своєю дитиною, своїм зятем. Знала, що найкраще зараз, наче мимохiть, запитати парубка, чого вiн до них навiдується, та спиняв її глузливий погляд Iвана. Тому, зiтхаючи, повела мову такими далекими обхiдними стежками – i про цьогорiчний урожай, i про соз, i про те, яка тепер молодь пiшла неслухняна, – що навiть Iван ловив-ловив нитку, куди гне жiнка, та зрештою знизав плечима i звернувся до Дмитра.
– Вона тобi наговорить сiм мiшкiв гречаної вовни, та всi неповнi.
Але Дмитро не випускав кiнця з заплутаної розмови. Поставив себе на мiсце Марiйки i незабаром розбирався в усiх її ходах, як у своїх думках, а коли дiйшла мова, що вiд малих дiтей болить голова, а вiд великих – серце, i яке горе матерям, що мають дочок, та не знають, в якi вони руки попадуться, – вiн уже знав приблизно, що пiде за цими словами, тiльки не мiг визначити гранi бесiди: чи знову заплутає кiнцi, чи обережно почне випитувати його. Радiючи, розумiв, що Марiйка тягне руку за –нього, i бажав, щоб вона сьогоднi взнала його мислi – хай тiльки сама дiйде до межi.
За вiкном коливались сутiнки, через плетенi мережки фiранок мiсяць цiдив жовтаве яблучне вино i рiзко пахла городина осiнньою годиною. I не хочеться Дмитровi йти додому вiд Бондарiв, бо тут усе дихає його коханням, i тоскно стає, що дiвчина сидить не поруч з ним, а може плаче в тiй хатi, називає його осоружним i кличе в думках до себе Григорiя. Нахмурився i ледве не випустив слiв Марiйки:
– От i Шевчик почав навiдуватись до нас, та чогось не лежить моє серце до нього, хоч, може, вiн i хороший хлопець.
– Таки не витримала. Сказано: баба – бабою, – глузує Iван. – Ти ще що-небудь скажи!
– I скажу, – розсердилась на чоловiка. – От я мало Дмитра знаю, а в мене – тiльки вiн до хати увiйшов, i не знаю, що вiн про нас думає, – зразу ж до нього довiра вродилась.
– Спасибi на доброму словi, – пiдвiвся високий, кремезний; мовчки пройшовся по хатi i зупинився мiж Iваном i Марiйкою. Спiймав на собi; стурбовано-радiсний усмiх жiнки i спокiйний погляд Iвана. Знав, як чекає Марiйка його слiв, i тихо-тихо промовив: – Мудро говорити не вмiю. Сподобались ви менi, полюбив я вашу Югину. Славна дiвчина Про таку тiльки й думав за цi роки, – запнувся, бо не хотiлось згадувати про Марту нi словами, нi в гадках. – Коли вийде Югина за мене – нiчого кращого й бажати не хочу. Робити за трьох буду, аби тiльки жилося щасно.
– За трьох не треба – за одного, та доброго, – обiзвався Iван.
– А не вийде, – будемо знайомими, та й годi, – закiнчив свою мову парубок i сiв на лаву, де перше Югина сидiла.
– От кого я зятем назову, – оповила його руками Марiйка. – Югина твоєю буде. Тiльки шануй її, Дмитре, бо вона ж одиниця в мене, як серце в грудях.
– Да, воно б i добре було б, – протягнув Iван.
Дмитро гаряче поцiлував Марiйку i ледве встиг стримати зiтхання. Вiн чув, як розтає в його серцi роками накипiлий лiд. Хотiлось, як до рiдних, пригорнутися до цих простих трудiвникiв, вiдчути теплий дотик дiвчини, вiдчути, що те щастя, про яке стiльки думалось, завiтало до нього. Та i в хвилину забуття холодив гострий струм, нагадуючи, що надiя його як осiннє небо – здається, зовсiм близько, а водночас так далеко- далеко.
XXXVII
Пiсля того вечора дома таке робилося, що хоч хати вiдцурайся. Мати вперлась на своєму, а дочка на своєму i одна одну не могли переважити.
Ранок починався з настороженої мовчанки. Навiть вогонь у печi, здається, горiв тихiше, а Югина поралась бiля банякiв i горнят наче тiнь. Входила Марiйка з дiйницею, здiймала цiдилок з стiни, i тоненькi струмки молока спiвали червоним глекам: цить-цитьте, цить-цитьте. Снiдали так, нiби хтось у хатi лежав при смертi. Раптом жiнка строго зверталась до дiвчини.
– Надумалась вже?
Югина здригалась i забивалась в куток.
– Чи чуєш, що я тобi кажу?
– Чого ви вiд мене хочете?
– Чого я вiд тебе хочу? Вибий з голови дурощi. Викинь Шевчика з голови.
– Мамо, не говорiть менi про нього, – тремтiв благальне голос.
Вона не знала, чи Гриць її зовсiм покинув, чи, може, пересердиться i знову привернеться до неї. Вiд одної згадки про нього ще бiльше нило серце, вогнем пекли в'їдливi слова.
«Так у тебе для мене i слова не знайдеться? З Дмитром краще воркувати?»
Ще тiснiше притискала руку до обличчя, бо здавалось, що сiнешнi дверi, летячи за парубком, можуть зачепити її, i навiть чула, як шматочки глини обсипають їй голову, пил порошить очi.
– Найшла собi щастя яке. У Шевчика на все обiйстя один хвiст ледве тримається, хата не сьогоднi, так завтра розвалиться – iди тодi, господине, в комiрне капарити вiк.
З кожним новим словом Марiйка все бiльш гарячилась, сердилась i уже не слухала слiв дочки, даючи волю своєму болю, що зiбрався за багато рокiв трудного життя.
– Як прийдеться за чужою пряжею пучки протирати, мандебуркою давитися, за снiп жати, тодi не раз матiр згадаєш. А за Дмитром будеш жити господинею! Господинею, а не наймичкою, не поденщицею! Якiй хоч дiвцi слово скаже – з вискоком побiжить за ним! Найкраща побiжить.
– Мамо, чого ви до мене присiкались? Не пiду я нi за Грицька, нi за Дмитра.
– Туди к бiсовому батьковi. Може, за дурного Власа пiдеш? Як розпаскудились тепер! Жди вiд такої утiхи батько-мати на старостi лiт. У ванькир як сучку кину, поки не передумаєш.
– Тодi я утечу од вас, – одрiзала Югина.
– Як утечеш? Куди? – оторопiла жiнка. Вона тiльки тепер, холодiючи, зрозумiла, що в Югини є її, Марiйчина, упертiсть. I це не порадувало Бондариху. – Куди ж утечеш? – запитала так, щоб i не дуже грiзно було, але й не подати виду, що вона надає уваги словам дочки.
