i вже взявся за картуз.
– Ти куди, Дмитре? Постривай, – зупинила його мати i сiла на новому стiльцi, який iще свiжо i тоскно пахнув осiннiм лiсом.
По виразу її обличчя, по голосу вiн зразу ж зрозумiв, про що має йти мова.
– Це, Дмитре, Заятчук свої конята продає – другу пару. Замиршавiли вони в нього, закоростявились. Ти б їх одходив… Знаєш як. А вони, коненята, i не поганi та й цiна така, що нам можна прицiнитись. Овес продали, – сказала так, начеб Дмитро й не знав про свої господарськi справи.
– Скiльки ж вiн править? – запитав понуро, i мати здивувалась: не побачила на обличчi сина тої радостi, як перше, коли заходила розмова за худобу. – – Та не так-то й дорого, – зам'ялась. – Але…
– В позичку тра влазити, – докiнчив Дмитро.
– Ну, а як же думав? Не такi господарi, як ти, а й то стягнутися зразу на конi не можуть, – потвердiшала мова.
– Так то ж не конi, а коростявi шкапи.
– Вони через який мiсяць виходяться. В тебе легка рука, удачлива. А Данько, певне, нам позичить грошей. Я вже за кидала йому.
– Ну й що вiн?
– А що ж вiн може сказати? Дай добрий процент, то й розв'яже калитку. Хто ж тобi даремно позичить? Це ти мiг би кому пособити, а тобi хто й захотiв би з своїх людей, так сам копiйки за душею не має. Пiди до Данька. Тiльки не заїдайся iз ними. Менi за тi мощi Лисавета ледве очi не виїла. Знаєш, яка вона в'їдлива… А кiньми ти скорiше яку копiйчину заробиш. В Шляхбуд можна камiнь возити, в фурманку поїдеш коли – i, гляди, потроху вилiзеш з боргiв.
– Скоро казка мовиться.
– I дiло буде робиться, як прикладеш рук та спину попогнеш. Трапився випадок – купляй, Дмитре, коненята. Бо цi нашi карбованцi гiркi розтечуться, мов заяче сало. На один виробiток землi розтечуться… Та хiба менi тебе учити. Сам бачиш, не маленький.
– Та бачу ж. Пiду до Данька, – i тiльки тепер почув, як застугонiло серце: побачив перед собою конi, i то не чужi, а свої, побачив, як вiн .вимивав їх у Бузi, i аж повiяло їдким креолiном. «А може щось гiрше, нiж короста?» – охолодила твереза думка.
Поволi вийшов iз хати, а мати ще довго стояла в сiнях на порозi, проводжаючи задуманим зором рослу i дужу постать сина.
В хатi Данька з мiцними загратованими вiкнами настоялась темiнь. В кутку перед суворим, з косими довгастими очима образом жеврiє лампадка, ворушить важкими незграбними тiнями. I коли трохи пiдпилий Данько пiдводиться з-за столу, його власна тiнь навпiл переломлюється в кутку.
– Сутуж у мене, Дмитре, зараз з грiшми. Сутуж. Налогiв понакладали. Душать прямо совєти, без ножа рiжуть, – довго, манiвцями петляє Данько, щоб не продешевити.
– Да, – розгадує немудру гру. – Тодi доведеться в когось iншого позичити, – рiшуче пiдводиться з лави. Данько невдоволено морщиться, зупиняє Дмитра.
– Та нi, тобi вже, так i бути, останнє позичу. Треба ж пособити чоловiковi; проценту великого не хочу, тiльки поробиш моїм дочкам скринi, кованi, з квiтками, такi, як ти умiєш. От i розiйдемося по- божому.
– Усiм дочкам?
– Усiм, – зiтхає Данько i на його вилицюватому обличчi розпливається вираз непiдробленої досади: «Зародило їх у мене, як на ярмарку. А дочки, сказано, залишать без сорочки. Кожнiй наготуй, наготуй i з двору збудь. Дочки – препаскудний товар».
– Це на вашi скринi доведеться цiлу зиму робити.
– Яку там зиму? Ти ж майстер хоч куди. Золотi руки маєш, – починає завзято пiдхвалювати Дмитра. – В тебе скринi прямо самi родяться.
– Нi, Якове Пилиповичу, не буде дiла.
– Е, який ти впертий. Зате ж конi матимеш. Господарем станеш. Ну, добре, мiзинчик мiй поки й без скринi обiйдеться. Де вже моє не пропадало. Прiсько! – гукає голосно. – Кидай там свою науку та ходи сюди.
З другої кiмнати входить присадкувата, широка в плечах i станi дiвчина, вся в лапатому вишиттi i коралях.
– Пиши, Прiсько, розписку. Вона в мене всю бухгалтерiю веде влiтку, – хвалиться Дмитровi. – Так пише, так пише, що й волосний писар так не утнув би, i вчиться добре в цьому, як його… технiкумi.
– Тату! – перебиває його Прiська, i застережливо, строго впивається в зразу ж присмирiле обличчя Данька.
«Боїться, щоб не довiдався, де вчиться», – догадується Дмитро.
– Та мовчу вже… Так от пиши, дочко.
Почерк у Прiськи справдi красивий, округлий, з мудрими завитками. Розписку вона пише швидко – лише запитала в батька однi цифри: видно, не раз доводилося працювати над такими творами.
– Розписуйсь, Дмитре, – з радiстю говорить Данько, розглядаючи непросохлий папiр. – Бач, як ловко начиркано. Наука!
– Да, да, наука, – охоче й насмiшкувато погоджується Дмитро. – До всього потрiбна наука.
– Еге ж. До всього, – стверджувально хитає головою Данько, а Прiська не витримує глузливого погляду Дмитра: червонiє i, подзвонюючи коралями, сердито виходить iз хати.
– Розсердилась чогось дiвка, – засмiявся Данько. – Норовиста, не по теперiшнiх порядках. От жаль, що не чув ти, як читає вона. Ну, нiтрохи не гiрше тої артистки, що колись з просвiти приїжджала. Тепер моя десь iнтересну книжку доп'яла. Про нас, господарiв, пишеться. Та як пишеться – ральцi оближеш! – сказав гордовито, розминаючи вислi плечi.
– Про яких господарiв?
– Про крепких, про «культурних орендарiв», як Троцький казав. В цiй книзi портрети з нас малюють. Пишаються нами. От якi є письменники.
– Та в сiм'ї не без виродка…
XXXVI
По пiдпухлих западинах пiд очима, злиплих вiях, неспокiйнiй ходанинi Марiйки з хати в хату Дмитро зрозумiв, що Югина плакала Навiть тепер пiд правим оком дiвчини зрiдка тiпалась голуба жилка.
«Яка в неї краса мiнлива», – поглянув пильно на дiвчину.
За пiвгодини обличчя посiрiло, подовжилось. Менш привабливими стали зм'якшенi риси, нижче ямок окреслились борозенки, i до прорiзу в мiжбрiв'ї навскiсне потягнулись, мало не з'єднуючись, двi тонкi зморшки.
«Такою вона буде рокiв через вiсiм-десять», – визначила здогадка. I неприємно стало, що саме обличчя наперед показувало, як його будуть змiнювати невблаганнi лiта.
«Шанувати її треба, щоб не марнiла пусто… Буду, коли вiзьму за себе», – дививсь на зосереджено нахмурене обличчя дiвчини.
– Чогось нездужає. Чи не пiдвiй напав – учора так крутило в полi, – виправдуючи дочку, заговорила до нього Марiйка. I бачачи, що Югина знову може розплакатись, звернулась до неї. – Може, доню, пiдеш в другу хату, вiдпочинеш? Пробачте вже нам. Плоха вона сьогоднi весь день.
Нiяково усмiхаючись, вивела з хати дочку, i Дмитро почув, як в сiнях злiсно щось зашипiло.
«Ат, не треба», – скривився i подивився на Iвана Тимофiйовича, чи не зрозумiв той його думки. Поважне, з розумною хитриною обличчя Iвана тiльки на мить насторожилося i знов уже всмiхалось йому приязно i тепло.
– Да, Дмитре, дивлюсь я на тебе i думаю: наче вилитий Тимофiй передо мною сидить. Такий самий мовчазний, такий самий затятий, коли виведеш iз себе, i добрий мiж своїми. Немало ми з ним того свiту сходили: де Київ золотий, де Таврiя пшенична, де Крим за горами – всюди ту копiйчину добували. От i радий,
