– Де ж батьки?
– Що?.. Батьки? Тато на зборах созу, а мати, напевне, зараз прийдуть, – болiсно здригнулись уста. Догадався, що неприємно було згадувати за матiр.
– Ага, – сiв на лавi, не спускаючи важкого погляду з Бондарiвни. Бачив, як мiнилось її обличчя, краска почала заливати його: здригались вiдточенi крильця нiздрiв, i в очах сколихнулась упертiсть: «Зараз почне вона вичитувати менi те, що я вже давно знаю», – здогадався по її рiшучому обличчю.
«Може, якимсь питанням збити її з пантелику, не дати першiй заговорити… Нi, хай говорить», – виповзає зла упертiсть. Вiн стискує уста, примружується, дає очима зрозумiти, що ладен вислухати її, навiть бiльше того – знає, що почує вiд неї.
I дiвчина насторожується пiд його шаленим слiпучим поглядом, проте рiшуче встає i кулак правої руки кладе на залiзну квiтку укованої ляди. Видно, холод обпiк руку, бо зараз вiдсовує її i, в забуттi, знову кладе на тьмяну пелюстку.
– Дмитре Тимофiйовичу, – збирає всю рiшучiсть дiвчина, проте, може мимоволi, благання тремтить в її голосi, i погляд насторожено зупиняється на дверях. – Дмитре Тимофiйовичу, я нiчого злого, тiльки добра хочу вам.
Розгубилася, побачивши його напружену, злу посмiшку.
– пй-право, тiльки добра, – переконує його. – Але ж що менi робити, коли з Грицьком ранiше взналася. Вiн мене полюбив, i я… Вiк буду дякувати вам… Що я зроблю… Не ходiть до мене… Що воно iз того? I вам, бачу, нелегко, i менi несолодко.
I певне, зараз би сльози наповнили її повiки, та вiн спiшить запобiгти цьому – рвучко кидає через стiл шапку на покуть, ступає крок вперед, високий i розгнiваний, так впирається руками в ляду, що аж скриня трiщить до самих колiщат. I Югина не може одвести погляду вiд його чорних звужених очей з лихими, як вогонь, блищиками.
– Гарна твоя казка-байка, та не тобi її розказувати, не менi слухати. Дуже просто сказати: вiдступiться. Може, я сам себе ламав не день i не нiч; тебе iз серця виривав, та не мiг вирвати. А що менi тепер робити? – вiн наближається до дiвчини, вона хоче вiдступити назад та впирається спиною в бильце лiжка i з острахом i здивованням дивиться на нього.
– Коли ти менi добра бажаєш, у мене є одне щастя – ти. Пiдеш за мене – нiчого бiльше в свiтi не треба… Добре комусь щастя бажати – iз свого багатства пощерблений грiш кинути… Коли б я вiрив, що кохання Гриця таке, як моє, може ще здолав би себе. Та йому я не вiрю i ти не дуже пишайся ним. Подивися краще, коли твоя любов очi загубила. I своїм казанням не вiдвернеш мене.
«Горе моє, який же вiн лихий i… хороший. Невже вiн так любить мене? – вперше якесь тепле почуття, перемежоване з острахом, ворухнулось до парубка. – Що ж вiн на Гриця наговорює». Хоче запитати Дмитра, та в цей час у свiтлицю входять мати з Шевчиком…
В мовчаннi проходить вечiр. Парубки косують один на одного, i даремнi намагання Марiйки як-небудь пiдтримати розмову; не допомагають насiння i яблука, не допомагають розпити про здоров'я домашнiх, а коли спитала в Грицька про будiвлю нової хати, аж закрутився хлопець на мiсцi i злiсно подивився на Дмитра.
Водночас взялись за шапки i вийшли з хати.
В блiдоголубiй димчастiй ополонцi, обведенiй хмаринами, то свiтлiшав, то темнiшав ущерблений мiсяць i довгi тiнi то пробiгали через дорогу на город, то злякано кидались назад, нечутно ворушачись пiд ногами. Iшли, шелестячи листям, – Дмитро по один бiк глибоко витисненої колесами вузької колiї, Грицько – по другий.
На перехрестi бiля Дарчиної хати, що задрiмала в молодому сливняку, Грицько зупинився, заходячи вперед. Вся його невисока, мiцна постать напружилась, пiд шкiрою на щоках подвоєними бугорками заворушились округленi м'язи – видно, сильно зцiпив зуби.
– Дмитре, як воно виходить?
– Хiба що? – незрозумiле знизав плечима, з цiкавiстю розглядаючи насторожену сильну постать парубка. «Проворний, крiпкий».
Грицько, чуючи таке питання, полегшено зiтхнув, мабуть, повiрив, що нiчого не трапилось, та знову пальцi до болю втиснулись в долонi, рiзко випнулись вузлуватi суглоби.
– Чи ти так до Бондарiв заходиш, чи вiд мене хочеш дiвчину вiдбити?
– Який ти недогадливий, – похитав головою. – Хiба ж «так» до дiвчат ходять? Да, Грицю, думаю вiдбити вiд тебе Бондарiвну.
Спочатку навiть недовiра ворухнула бровами Шевчика. «Чи не жартує?»
– Як же воно так? – для чогось оглянувся назад. – Дiвчина мене любить…
– А я до Федори ходжу, – пiдказав уїдливо.
Якусь хвилину Григорiй стояв, мов скам'янiлий. Та ось подався назад i, перехиляючись з розгону вперед, вдарив важким кулаком Дмитра в лице; другий кулак уже марно розiтнув повiтря – Горицвiт вiдскочив назад, i Григорiй потягнувся за ним.
– Е, та ти вже й б'єшся? – нi до чого вирвалось.
Шевчик знову наскочив на Дмитра, але його кулаки вже скрiзь зустрiчали дуги великих рук.
– Геть, жабо зелена, поки не увiв у грiх, – просичав Дмитро. – Рiдкий ти супроти мене, – i ледве встигав одводити коловорот розлючених рук.
– Дмитре, що з тобою? – застигла Докiя посеред хат, притискаючи сплетенi руки до грудей.
– Ет, все вам треба знати… Ледача кров з носа пiшла… Злийте на руки. – Вимився теплою водою i мусив таки стати коло стола, поки мати рушником не витерла мiцно прилиплi чорнi грудочки кровi, не змастила губу пожовтiлим несолоним салом.
– Розказуй тепер, хто тебе так розмалював, – сiла на ослiн супроти сина, свiтячи сумовитими очима.
– Нiхто, – скривився. – Бiля перелазу спiткнувся i упав.
– Говори, бо я тiльки вчора на свiт появилася… Як тобi не совiсно брехати? Не водилося за тобою такого перше. Що ж, на добру стежку прямуєш. Тiльки знай моє слово: брехнею свiт обiйдеш, назад не повернешся. Добре .вивчився в когось. – Устала i, не дивлячись на сина, стала слати постiль.
Болiло материне серце. Мучили здогади: чи не з Барчуком знову завiвся; не могла заспокоїтися, що не схотiв сказати правди. Промiнцi свiтла пучком золотих ниток снувались вiд лампи до очей, неправильно здовжувалось то округлювалось обличчя сина, уперте, мовчазне, iз зведеними на перенiссi навислими бровами. Ось вiн пiдвiвся, дмухнув на свiтло, i чорна велика тiнь майнула по хатi.
Вночi Дмитро прокинувся вiд легкого дотику. Ще не розплющивши очей, вiдчув, як свiтло червоними кружальцями пробилось крiзь повiки, i, певне вiдгомiн вчорашнього, тривожна догадка шугнула – рвучко пiдвiвся, захищаючи голову трохи вiдхиленою рукою.
– Що з тобою? Спи, спи… Непокоївся всю нiч. Чи не жар у тебе? – прикладає шершаву землисту руку до високого смаглявого чола з вузькою незагорiлою смужкою вздовж лiнiї чуба, а потiм витирає рушником з пiдборiддя рожеву сукровицю.
– Мамо, це я з Грицьком побився.
– З Грицем? Яким?
– Шевчиком.
– Шевчиком? – перепитує. – Чи ти не спросоння верзеш?
– Нi. Сам ранiше нiколи б не подумав.
– Як же ж так можна? За що не помирились?
– За дiвчину. Югину Бондар.
– За дiвчину? – широко розплющує очi Докiя, i кiлька догадок так тиснуть одна одну, що аж боляче стає в головi. – Вам обом приглянулась одна дiвчина, чи як?
– Еге ж.
Вона ще не вiрить синовi i, вже чуючи, як хвилювання стукається, нестримно прибуває в груди, удавано зiтхає i похитує головою:
– Як же ж так можна: за дiвчину один одного, десь, не повбивали. А Бондарiвна славна… Дуже приглянулась тобi?
