раптом качка з фуркотом, затуляючи його очi, пiдноситься вгору, низько летить над будинком споживчого товариства i зникає за садами.
– Ох, ти ж чолт. Полетiла. Чи ти ба… – розгублено повiдомляє Полiкарп, i вiд смiху здригається увесь майдан…
Зараз Сергiєнко – чує Iван Тимофiйович – напався чогось на парубкiв:
– Хiба ж тепер парубки? От колись були парубки. Бувало, ми з Арсентiєм вип'ємо по крючку, вiзьмемо шворiняки за халяви та як пiдемо до дiвок – усi хлопцi, як шушвалки, тiкають вiд нас. А на весiллях завжди пiвока поставлять, щоб не надавали головиць. Умiли ми в свою пору погуляти. На теперiшнiх двох парубкiв ще б сили у мене вистачило, – вигинає колесом суху спину.
I Степан Кушнiр, червонiючи, починає неймовiрно кашляти, щоб не розсмiятися в очi Полiкарповi.
На горбку поля зовсiм протряхли, i за колесами побiгли неглибокi рiвнi колiї, пiдрiзаючи слiди втиснутих копит. На сходi рожевiв i розвiвався туман. Блiде сонце колiщам проскочило шматок роз'їденої просвiтками хмарини, а свiжа земля запарувала i запахла трухлою стернею, кислуватим хмелем.
Першу вiху Варивон поставив на межi з левадою, i Карпо Iванович Мокроус ловко вставив примружене око в скельце теодолiта, окантоване блискучою мiддю.
Iван Тимофiйович оглянувся навколо, i щасно запам'ятовувалось: i Великий шлях, i димок на хвилястому гребенi горбка, зелена росиста паша помiж чорними стернями, i хвилi свiтла, що переганяли у село тiнi, i дзвiн штельваги, i призивне iржання коней.
«Еге ж, це тобi не наймитом, не поденщиком я ходжу, завидуючи багатiям, а на своїй, законнiй – район затвердив нам горбок. I нiчого, Сафроне, не допоможеться: болячка тебе i без горбка не вхопить – все одно не проживеш всього добра за свiй вiк», – звертається у думцi до Варчука. А хлiборобська надiя шугає далеко-далеко i спочиває на посивiлому вистиглому полi, як спочиває перепiлка помiж хлiбами.
Вiн сам повiв конi на вiху, щоб вивести борозну якнайрiвнiше; i солодко, i тривожно защемiло серце, коли почув, як пiд череслом хруснула пiдрiзаним пирiєвим корiнням зелена межа.
За плугом, натискаючи на чепiги, горбився Полiкарп, i обличчя його свiтилось радiсно здивованим усмiхом, який буває в щасливих дiтей.
– Як воно, Полiкарпе? – кивнув головою i примружився, надiючись почути якусь неждану побрехеньку.
– Добре, Iване, скажу тобi. Ще не запам'ятаю, коли так i рукам i серцевi хороше було, – пiдвiв на нього прояснений погляд.
– То-то й є, Полiкарпе, – подав трохи гаття пiдручного i пiшов широкими кроками вперед.
Сумовитою сурмою заграло небо – над хутором нижче хмарки рiвним i навскiсним шнуром летiли журавлi; коли крила опускалися вниз, косяк темнiшав i меншав; i перлово просвiтлювався, коли ширшав його хвилястий трепет, прощаючись з осiнньою задуманою землею. Щось невимовне вразливе було в тому печальному переливi, в прощальному маяннi крил i змiнi свiтла i тiней над все дрiбнiшим i дрiбнiшим ключем.
– Облiт роблять. Скоро вiдлiтатимуть од нас, – пiдняв голову Варивон.
– Еге-ге, Iване. Уже посланцi метляють спiдницями до нас, – обiзвався ззаду Василь Карпець.
Левадою поспiшав розтягнутий гурт жiнок; за ними, з заростей вiльшаника, з'явилися першi чоловiчi постатi з кийками i дрючками в руках.
– Не наступай, не наступай, враже, бо буде битва, – пiддашком приклав до чола куцу широку долоню Степан Кушнiр.
– Невже до бiйки дiйде? – насторожено витягнув шию Полiкарп.
– Може дiйде, а може й нi, – не обертаючись i не вiдводячи долонi, поволi вiдказав Кушнiр. – Проте iстика тримай мiцно в руках, мiцно тримай, бережливого i доля береже.
Бiля теодолiта неспокiйно заметушився землемiр, кинувсь був для чогось до воза, але на пiвдорозi роздумав i знову повернувся до тринога, торкнувся пальцями свинчатої дзиги.
– Оремо, хлопцi, а то справдi подумають, що перелякались їх. Вйо, конi! – стрельнув батогом Iван Бондар i за його плугом потягнулись iншi.
Першою на горбок вилетiла, приминаючи чобiтьми свiжу рiллю, висока худа Настя Денисенко i зразу ж наскочила на Степана Кушнiра.
– Трясця казила, дубила, вашу ма… Хто вас, босяцюги, на чужу землю просив? Забирайтесь к чортовiй матерi, поки ребра цiлi, поки голова на в'язах стирчить. Забирайтеся, злиднi чортовi!
– Чекай, чекай, жiнко добра. Хiба ж так з людьми говорять? Де ж твiй добрий день? Адже ж ми з тобою, можна вказати, рiдня якась.
Настя спочатку оторопiла вiд несподiвано спокiйного голосу, лупнула очима, але зразу ж опам'яталась i верескливо закричала:
– Чого ти менi баки забиваєш? Забирайся, щоб твоя нога тут не була. Бач, яку рiдню знайшов! Якi ми з тобою родичi?
– От тобi й маєш, – розвiв руками Степан. – Вже й забула: твiй же батько i мiй батько на одному сонцi онучi сушили. Ще тобi мало? Ще тобi мало?
– Бий, кумо, його, чорта окаянного, по макiтрi, бо вiн тобi зуби заговорює, – озвався захеканий голос iз гурту.
– А-а-а, це ти, моя ясочко, ангельським голоском обiзвалась? – став навшпиньки Степан. – А я тебе колись сватати хотiв. I добре, що не оженився – десь трiснула б досi з великої любовi моя макiтра. Трiснула б.
Хтось навiть засмiявся в гуртi, але знову гамiр покрив поле.
– Цитьте, баби, дайте поговорити з людьми. – Наперед поважно виступив Сафрон Варчук. За ним вийшли з гурту Ларiон Денисенко з двома синами, Лiфер i Митрофан Созоненки, Якiв Данько, старий Заятчук i ще кiлька чоловiк. Осторонь стояв iз замашним кийком рожевощокий, з пухнастим чубом Карпо Варчук, з цiкавiстю поглядаючи на землемiра.
– Тпррру! – владно зупинив конi Сафрон, рiвняючись iз Бондарем. – Здоров, Iване.
– Ну, чого тобi?
– Погане дiло затiяв, Iване. По-доброму говорили тобi – не зазiхай на нашу землю, не сiй колотнечi мiж людьми. I ви, добрi люди, орiть, сiйте на своїх нивках. Бо з чужої руки хлiба не наїсися. – Здригається обвислий тонкий нiс, ворушаться пiд очима круто вигнутi синi мiшечки i вся висока постать розмiрено погойдується. – Так що запрягайте конi – i подалi вiд лиха.
– Подалi вiд грiха, – трясе колесом оброслої голови Денисенко.
– Чого їх умовляти? В дрючки займайте, щоб… – високо дзвенить жiночий голос.
– Чуєш, Iване, кров'ю пахне земелька, їдь, не муляй очей, – широко розставляє ноги Данько, перехопивши пальцями по половинi обтесаний дрючок. Його вилицювате обличчя багрянiє, темнiє i неспокiйно мiниться свiтло в зеленаво-сiрих очах, а на скронях ворушаться тонкi кiнчики каштанових брiв. I голос напружено тремтить – от-от зiрветься з спокiйної ноти, сипне лайкою, а руки пiднесуть над головою ломаку.
– Ви ж в обмiн за свою землю нашу берете, – з-за спини Степана показався Полiкарп i знову непомiтно зашився за широкi плечi.
– Кобилi пiд хвiст вткни свою. Злиднi зеленi, – насiвся на нього Денисенко I Полiкарп зразу ж мигнув зiгнутою спиною за кiньми. Бабський галас знову пiднявся. Над головами закрутились кулаки i кiлля, ззаду жiнки напирали на чоловiкiв, штовхаючи їх на невеликий гурток созiвцiв.
– Чого ви їм в зуби заглядаєте? – непокоїлась дебела Лисавета, Данькова жiнка.
– Цитьте ви, сороки! – незадоволено скривилось чорне клинцювате обличчя Сафрона. – їдь, Iване, додому. Раз ми живемо на свiтi. Для чого один одному вiку вкорочати? Бач, який свiт широкий, – простягнув руку вперед. – А ти його в домовину хочеш затиснути.
– Слухав я тебе, Сафроне, – очi Iвана уперто блиснули, – i думав: не мало тебе життя учило, чоловiк ти не дурний, а ще й досi в чудеса вiриш. Невже не зарубав собi на носi: минулося ваше, наше наступило. От i живи собi, як жук за корою, а пiдiймеш на мене руку – з корнем вирвуть тобi. Бо держава за мною стоїть.
– Бабоньки! Та вiн, злидень .. ще лякати нас буде! – фуркнула в повiтрi ломака. Як хвиля, гойднулась
