юрба, i зразу ж в кiлькох мiсцях трiснуло дерево об дерево, i хтось пронизливо, по-поросячому, закричав:
– Ой, боженьку, мiй боже!..
З храпом шарпнулись конi, вирвали з борозни плуг i помчали полем, залишаючи на землi подертi чорнi рани
По-гусячому пригинаючись, з теодолiтом пiд боком, побiг у село землемiр, за ним дав дьору Полiкарп, але на рiллi спiткнувся, розтягнувся на весь зрiст i зразу ж злякано схопив руками голову, зовсiм вростаючи в землю
I коли чийсь дрючок перетягнув плечi i удар глухою вiддачею обiзвався всерединi, Iван так гахнув iстиком Прокопа Денисенка, що кров зразу ж бризнула Iвановi на пiджак i об'юшила водночас плескате обличчя i катанку парубка
Жiнки з лементом пiдхопили пiд руки знепритомнiлого, з широко розкритим ротом куркуленка, подалися назад, голосячи.
Закривавлений Степан Кушнiр вiдбивався вiд обох Созоненкiв, кряжистий Варивон стявся з ведмедистим старим Денйсенком i Дмитром Заятчуком, що тепер всiляко норовив збити його з нiг. Данькове кодло до притиснуло до рiллi напiвхворого Карпця i Пiвторацького. Воно зiм'яло б їх, але бiля нахрапистого гнiзда куркульнi завзято кружляв Захар Побережний. Невiдомо звiдки вiн дiстав весло i в самi найтяжчi хвилини люто розривав ним одичале кiльце i знову вчасно з'являвся в другому мiсцi, не втискаючись у небезпечне коло.
Тiльки один Сафрон Варчук, кам'янiючи на горбку, не встрягав у бiйку. Помертвiлi, без блиску очi не ворушилися в обважнiлiй сiтцi мiшечкiв; холодний туман налягав на них, i в ньому ворушилась не стiльки сама бiйка, як її нерадiснi жнива.
«Ну, що ж, в крайньому разi вiн до бiйки непричетний. Навiть хотiв охолодити мужикiв… Треба, щоб Карпо не перестарався. I прикрутило ж серед бiлого дня заварювати бучу, начеб нема ночi у бога».
Непереливки приходилося созiвцям. Впав уже на спину Карпець, i Данько кинувся на Варивона. Над Кушнiром загойдалось кiлька дрючкiв, i збоку, до Бондаря, почав пiдкрадатись Карпо. Та в цей час Варивон радiсно крикнув:
– Держiмося! Нашi бiжать! Тримайтесь, дядьку Iване! – i так оперiщив Данька по шиї, що той дзигою широко завертiвся на полi.
З дороги, пригинаючись, з кiлком бiг Дмитро Горицвiт. За ним, розмахуючи iстиком, ледве встигав Полiкарп, а позаду бовванiли ще двi чоловiчi постатi. Коли Дмитро, їдучи на своє поле, тiльки побачив, як загойдались дрючки на горбку, зразу ж зрозумiв, що напали на Бондаря. Ось коли вiн добре дiло зробить: всiєю душею допоможе созiвцям, Iвана Тимофiйовича з бiди виручить. «Iч, куркульня клята, усьому новому життя б вкоротила».
Знайшов дрючок посеред дороги i так побiг, що вiтер почав обпалювати вуха. З розгону налетiв на Полiкарпа – i мало не розтягнувся на рiллi. Полiкарп злякано скочив, хотiв дати дьору, та, побачивши, що перед ним Дмитро, почав для чогось обтрушувати землю з катанки.
– Чого ж не помагаєте своїм? Бачите, созiвцi зараз в бiдi. Чи тiльки за свою шкуру труситесь?
– Та вони прогнали мене: слабосилий, кажуть. От їм тепер i покажу, який я слабосилий, – розхрабрився Полiкарп.
Коли Дмитро побачив Карпа, затремтiв кожним м'язом, прикидаючи в головi, куди буде найзручнiше ударити: то найспритнiший ворог.
«Приб'ю, я «гадюку», – твердо вирiшив, напружуючись до дрижання.
Та Карпо зразу ж, тiльки глянув на перекошене обличчя Дмитра, зрозумiв, куди йдеться його дiло. Далеко вiд себе кинув дрючка i мiцно крикнув:
– Хто жити хоче – в село тiкай. Чортiв Горицвiт бiжить! – i перший, широкими i легкими стрибками, кинувся на леваду. За ним побiг Данько, а далi в одну мить, мовби бiйки не було, на горбку залишились тiльки созiвцi i пополотнiлий вiд злостi Дмитро.
– Ох, i тiкають. Я як потягнув Денисенка своїм iстиком, то вiн прямо тобi як вуж скрутився, – вихваляється Полiкарп.
– Спасибi, Дмитре. Думав, доконає куркульня, – потиснув руку Iван Тимофiйович. – Приходь, не забувай нас, – стишує голос.
– У суд їх, дукачiв! – спираючись на дрючок, пiдходить Карпець, блiдий, у хворобливому крапнистому потi.
– Тiльки у суд, – пiддакує Дмитро, ще лихий i гостроокий вiд хвилювання та напруги.
– А он землемiр наш спiшить, – примружився Бондар. I справдi: з вiльшаника тюпцем бiг до них Мокроус, i скельця теодолiта поблискували на сонцi ярким свiтлом.
XL
Прислухаючись з-за тонкої стiнки до стривоженого гамору, Марта чує про Дмитра i жалкує, що той не почастував дрючком її чоловiка. «Як ти менi остогид, вивернув душу, окаянний», – шепоче сухими губами. Вiд напруги дудонять у вухах дзвоники, в затерплi ноги хтось вбиває цвяшки, i серце частiше тiсно коливається у грудях.
Сафрон лає всiх, що погарячилися, i схиляє для так годиться перепросити созiвцiв, бо дiло судом i допром зможе запахнути.
– Таких, як Полiкарп, яким пудом муки можна задобрити, з iншим – чарку випити. Найтруднiше Бондаря зломити. Тут через жiнку треба дiяти – з Марiйкою кашу скорiше звариш.
– Я б їм червоним пiвнем кашi наварив, – вихоплюється у Лiфера, i вона морщиться вiд огиди, уявляючи високу, худу постать чоловiка, затягнуту в чорний пiджак та вузькi штани i схожого на засмоктаного писаря, що раз на рiк бачить сонце. Тихенько скрипнули дверi в кiмнату, перекочуючись через порiг, вбiгла в квiтчастому платтячку круглолиця Нiна – її єдина радiсть. Марта тiсно пригортає до грудей свою одиначку i, не осмiхаючись, обсипає цiлунками пухнастi щiчки i ручки з ямками, де мають бути суглоби.
– Ти знову плакала? – строго дивиться на неї дочка. – Ти ж казала, що бiльше не будеш.
– У мене очi болiли.
– У Нiни теж болiли, а Нiна не плакала. I ти не плач.
– Не буду, не буду.
– Дай поцiлую очi. Хай не болять, – м'якi уста дитини ледве чутно торкаються її перенiсся. – Баба менi цяцю принесла, – хвалиться блискучим корабликом i заховує його пiд скриню.
За вiкном у закучерявленому жовтому колi сяє мiсяць, одна за одною набiгають на нього хмарки i зникають, без слiду, без гадки. Тоскно поскрипує бiля самого кореня натомлена яблуня, тихо вiттям б'є по вiконнiй рамi, мов проситься в кiмнату; далеко холодне небо ллється на хати, сумне i нерозгадане, як її невеселi, незогрiтi радiстю роки. Усмiхнулось трохи те крадене щастя пiд зоряними ночами, пролетiло, як сон. 'Може, коли б не воно, то спокiйнiше тепер жилося: звикла б за нелюбом та й тягнула б те життя, як вiл тягне гарбу.
Поскрипуючи схiдцями на ганку, почали розходитись остогидлi багатiї. Забрехав, задзвенiв ланцюгом собака i заспокоївся, почувши знайомий свист.
Лiферова тiнь тонко промайнула по шибках i пiдлозi, застигла бiля ворiт. Марта швиденько роззулась i лягла бiля Нiни. Ще чула, як бряжчав за перегородкою посуд, глухо перемовлялися свекор з свекрухою, i вже крiзь сон донеслося тихе рипiння дверей. Ледве розплющила злиплi очi. На лiжковi, затуливши спиною мiсячне сяйво, сидiв Лiфер. Крекчучи, наче дiд, скинув з нiг тiснi чоботи.
– Ти спиш, Марто? – торкнувся рукою її плеча. Само по собi зщулилось тiло молодицi, проте не ворухнулась – вдавала, що заснула. Та коли Лiфер взяв на руки Нiну – хотiв перенести на канапу – обiзвалась:
– Не чiпай дитини.
– Iч, яка витребенька, – усмiхнувся примирливо. Проте в голосi бринiла непевнiсть, а усмiшка була
