поезiя працi i життя…
Пiдбадьоренi, попрощалися мелiоратори з Савченком i Чабану.
– Ви менi перспективу дали, Павле Михайловичу, – розчулився Чепуренко. – Намул, кинутий брудними руками, зiйшов iз душi. У вас я працюватиму, як чорний вiл.
– Приказка не зовсiм на своєму мiсцi, – усмiхаючись, глянув на червоне вiд напруги обличчя фахiвця.
– З поетичною фантазiєю працюватиму! – випалив Олег Фадейович, i смiх задзвенiв у просторому кабiнетi.
Вiдгримiли кроки в коридорi. З вулицi до вiкна перехлюпнулися клаптi схвильованої мови:
– Стьогав мене, як сукиного сина. А на душi просторнiше стало. Перспектива прояснилася. Це головне!
– Розворушив молодi пориви?
– Iменно так, молодий колего… засучимо рукави.
А в райкомi ще не гасло свiтло. Над картою району нахилилися двi голови – одна зовсiм сива, а друга зовсiм чорна. I карта, мiняючи свої обриси, вставала в красi завтрашнього дня. Вона, як жива краплина, вливалася в життя усiєї Батькiвщини, сяючи своєю неповторною красою руху.
Задзвонив дзвоник.
– Я слухаю! – пiдiйшов до телефону Савченко.
– Добрий ранок, Павле Михайловичу.
– Невже ранок?
– У нас уже свiтає, – заклекотiв тихим смiхом голос секретаря окружкому. – Наше мiсто на верховинi стоїть, а ваше – в долинi.
– I ми до верховин прямуємо.
– Бачимо. Що нового, Павле Михайловичу?
– Райком послав на постiйну роботу в села випробуваних комунiстiв. Наслiдки зримi. Сьогоднi провадили кущову нараду колгоспiв. Настрiй бойовий.
– Гаразд, Павле Михайловичу. Колгоспам наша селекцiйно-дослiдна станцiя кращим зерном допоможе. До тебе мелiоратори приїхали?
– Приїхали.
– Ще дров не нарубали? Не взялися за ставки?
– пхнi пориви думаємо на кориснiшi дiла повернути… Що це за Самопал засiв у мелiоративному товариствi?
– Не турбуйся. Йому вже бiльше не доведеться палити ставки. Того й подзвонив… Нi, не ворог вiн, а пронозливий недоук, що випадково попав на вiдповiдальну роботу й почав упиватися адмiнiструванням та сумнiвними прожектами… Серед iнтелiгенцiї ми не досить працювали.
– Врахуємо це i в себе.
– Неодмiнно. На вчителiв звернiть особливу увагу. Як твiй комсомольський колектив поживає?
– Герої. Сам молодiєш iз ними.
– Твоєї старостi не помiчав. Нових успiхiв.
– Служимо народу. Вiд Йони Чабану привiт.
– I вiн не спить? Над картою ворожите? Знаю вас. Передай Йонi, що вiд його кавалерiйських наскокiв увесь облземвiддiл врозтiч кидається. Терористом прозвали. Хай пiслязавтра приїжджає – уважили йому. Вiн з головою «Серп i молот» не рiдня, що так побивався?
– Майже брат, бо голова созу «Серп i молот» учасник громадянської вiйни.
Йона в захопленнi ледве не танцював по кабiнетi.
– Хоча i попадає менi за наскоки, а, гляди, не забувають Чабану. Порадуєм, порадуєм Бондаря. За нього я вже всiм бюрократам до печiнок добрався. Коли б тiльки хорошi конi дiстаги – таких собi я Iвановi Тимофiйовичу не вручу…
Передсвiтанок уже сiяв росу, i вiдгомiн невсипучої води висiв у спiвучому чистому повiтрi.
– До побачення, Йоно.
– Ремний сенатос, фрате 9.
– Салут Iлянi 10.
– Спасибi.
Новий ранок розкрилювався над прояснiлою картою мiста.
XXXII
На дерева i трави випала роса. Згасаючи, червоний вогник погойдує лiсовi тiнi, вихоплює з темряви два сплетенi стрункi дубки, освiтлює задумане обличчя парубка, що простягнувся на травi обличчям до багаття.
Спокiйно в обважнiлiй вогкiй дiбровi. Бiля прогалини коротко заспiвав молодий соловей, нагадуючи, що вже десь босими ногами йде туманна осiнь i час лiту збиратись в далеку путь.
Не спиться парубковi.
Рясно обсiли думки, як восени птиця горобину. Одна перед одною вихоплюються, непокоять розбуджене серце, i ладу не знайдеш у їхнiй тискотнi. Пiдкинув хмизу, i роз'ятрене, затягнене сизою плiвкою вогненне око, невдоволено потрiскуючи, охопило димком тонкий сухостiй, потемнiло…
Учора вiн знову бачив Югину. I чув, що позаду, на прогалинi, мов тiнь, стоїть Марта з дитиною, i нiяк не мiг вiдмахнутися вiд неї – затьмарить iншим образом, а вона через хвилину дасть знати про себе…
Еге ж, учора вузькою дорогою помiж високими стернями вiн їхав до вiтряка.
Назустрiч, з клуночками на плечах, iшли з мливом чоловiки, жiнки.
– Пiзно, парубче, їдеш. Пiдвiз би мене, – обминає пiдводу з пошивкою на плечах тiтка Дарка, сухорлява вдовиця з запалими щоками та на диво молодими темними очима.
– Коли б знаття, що ви тут, ранiше б приїхав.
З-пiд крил вiтряка птицями звивався вiтер i могутнiми помахами шугав угорi. Грали снастi, м'яко постукував камiнь в розпаренiм зернi, дрiбно стугонiв невсипущий кiш.
Завiзно у вiтряку. На мiшках сидять люди, попихкують цигарками; бiлий з нiг до голови, бородатий мiрошник перетирає пальцями гаряче борошно.
– Наче петлює, – задоволене говорить сам до себе i кричить угору: – Югино, засипай!
Бiля коша дiвчина, стискаючи в зубах зав'язку, пiдносить поперед себе чималий клунок. Швидко пiдвiвся по драбинi вгору, легко вихопив з її рук мiшок, i зерно вдарило в покатi дерев'янi стiни: шшивч.
– Перелякали ж мене! – розгублено подивилась, засмiялась Югина i збiгла до скринi вигрiбати борошно.
Згори бачив її нахилену голову, пругкий стан, русу косу, що впала навскiс на плече.
– Скажете ж, коли вийде моє, – довiрливими очима глянула на нього, i здригнулись куточки вуст у легкiй, напiвдитячiй усмiшцi.
«I таку дiвчину хватило совiстi обдурити. – Глухе обурення охопило його. – Е, Грицю, коли ти тепер її так легко помiняв на iншу, що далi буде?»
Спахнуло багаття, i тiнi заворушились, кинулись осторонь; наче наблизились обважнiлi дуби, спокiйнi, величнi, як сама осiнь.
«Чого ж я тiльки й думаю про неї? Невже люблю тебе, дiвчино?» Пiдводиться з землi i, прислухаючись, як тривожиться серце в грудях, йде на узлiсся.
Мiж деревами виснуть великi вистоянi зорi, усе небо наближається до нього, пливуть по голубому плесу назустрiч одне одному Орел i Лебiдь, а гостра Стрiла мiж ними то спахне, то згасне розвоєним пером.
Все ближче пiдпливає до нього небо, так шедро пахне узлiсся туманом i осiнню. Далеко-далеко у полi спахнув i згас вогник. Невже згас? Нi. Ось вiн знову червоною жоржиною блиснув i наче вбiк подався. Згас i знову розквiтнув. Хтось iз ночлiжан запалив той вогник; тремтить вiн у чистому полi помiж стернями, наче
