усiм схожi на придунайськi. – Сiв, схрестивши руки на рiжку стола, так, як кладуть їх на ефес шаблi.
– I висновок який?
– Не маловажний: мелiорацiя прибузьких плавнiв – це прекрчсна пiдготовка для майбутнiх робiт в Бессарабiї. А потiм на мене напалася – мало уваги болотам придiляю. Бюром райкому пригрозила. I знаєш, Павле Михайловичу, може осоромити на весь район.
– А це вже вiд тебе, вiд твоєї роботи залежить.
– Вона б хотiла, щоб увесь час на болотах киснув. А тут, як на зло, вранцi приїхали мелiоратори. Насилу втихомирив свою: хотiла з ними на Кругляк майнути.
– Повернулися з болота? – зацiкавлено запитав Павло Михайлович.
– На жаль, повернулися. Це iз дуже швидких, – осудливо промовив Иона. – В Будинку селянина вiдпочивають.
– Зараз викличемо, – поспiшно вийшов у коридор. Звiдти задзвонив молодечий голос:
– Я одним льотом. Кур'єрським!
Проворнi кроки загупотiли на ганку i затихли в темрявi.
– Иона, ти вже дiстав худобу й реманент для созу «Серп i молот»? – став на порiг Павло Михайлович.
– Не дiстав Не допомiг навiть кавалерiйський натиск, – набiгла тiнь на високе чоло, обсипане чорними кульчиками кучерiв
– Погано. Це тяжке село. Бондаревi в першу чергу треба допомогти. Як квалiфiкуєш затримку?
– Квалiфiкацiя така, що й сердитися не маєш права: рiст созiв.
– Затримка приємна. Але все ж таки затримка. На коли пообiцяли допомогти?
– Днiв через десять. Ми не першими стоїмо у списку.
– Зовсiм погано. Треба, щоб созiвцi ранiше за всiх засiвали поля. Це наочна агiтацiя Бондаря не зобидь. В його селi знаєш, яка куркульня.
– Що можна буде зробити – зробимо. Себе не пожалiю. Для Iвана Тимофiйовича дiстав трохи пшеницi з учбово-дослiдних дiлянок сiльськогосподарського iнституту. Зрадiє чоловiк Подивися, що за зерна! Iз бронзи литi, – висипав з пакуночка на вузьку долоню червону розсип.
Павло Михайлович, стримуючи дихання, нахилився над нею.
– Хороше, хороше зерно. Ось чим наше поле снить… Вдовам i сиротам закiнчили хлiб збирати?
– Закiнчили. Комсомолiя за це всiма силами взялася. Особливо вiдзначилися дiвчата з Новобугiвки: Югина Бондар, Софiя Кушнiр i Василина Пiдiпригора.
– Славнi дiвчата. Бачив їх у райкомi при врученнi комсомольських квиткiв. Йона, можу тебе порадувати: фiльм «Бессарабська комуна» будемо демонструвати в кожному селi. Знаєш, скiльки вiн думок викликає в селян? Вчора спецiально сидiв у iвчанському клубi. Захват увесь зал охопив.
– Шматок життя, Павле Михайловичу.
– Вiрно, це шматок життя. Пiсля сеансу пiдiйшла до мене цiла делегацiя селян. Виступив один наперед, сам увесь у зморшках, руки чорнi, мiцнi, мов корiння, груди як у молотобiйця, а очi надiєю палахкотять.
– Дорогий товаришу, i це не туман ми бачили? Не пiдкрасили картину? – питає.
– Правду не треба пiдкрашувати, – вiдповiдаю.
– Ех, i життя у людей… наче свято. А може все-таки в картину пiдпустили трохи туману?
– Поїдьте – побачите. Це ж недалеко; од Крижополя яких-небудь двадцять кiлометрiв.
– А таки поїду, – рiшуче махнув головою. – Коли хоча половина правди живе в картинi – зразу ж пишуся в колектив.
– Значить, запишеться i других за собою потягне. Як його прiзвище? – витягнув Йона з гiмнастьорки невеличкий блокнот. – Денис Хоменко? Знаю, знаю. Велика сiм'я у чоловiка, жiнка нещодавно померла. Я вже з нього очей не спущу.
– Не спускай. Толковий селянин.
На вулицi загомонiли голоси.
– Iдуть мелiоратори.
– Як вони тобi? – запитав, знаючи товариську вдачу Йони: легко знайомитися, здружуватися й вiрно оцiнювати людей. Не було нi одного села, нi одного хутора в районi, де б Йона не мав приятелiв, де б вiн не був жаданим гостем i порадником.
Коли ж наставала осiнь i перехреснi голоси дiвчат засипали весiльними пiснями усi вулицi, Йона мусив мало не кожної недiлi виїжджати у села, iнакше кревно зобидiв би своїх Друзiв.
– Мало сподобалися. Вузенько дивляться на свiт. Доведеться пощипати їх. Особливо старого, – це, здається, спецзадавака. Вiн i землю i науку може, мов глечики, прикрити папiрцями. До того ще якiсь сумнiви гризуть старого. А якi – не вхопив, – неохоче вiдповiв Йона. Неприємнi згадки пересмикнули йому рухливе обличчя. – Молодий – нiчого хлопець, тiльки несмiливий, очевидно за авторитети обома руками тримається.
Мелiоратори увiйшли до кабiнету.
– Олег Фадейович Чепуренко, – гордовито вiдрекомендувався немолодий огрядний чоловiк. Масивна лобаста голова його звужувалася донизу i закiнчувалася конусом бляклої трав'янистої борiдки.
– Володимир Слободенюк, – поклонився худорлявий юнак з великими задуманими очима.
– Просимо, сiдайте. Як вам їздилося?
– Даремно вбили час. Ваш заврайземвiддiлу великий оптимiст, – заколивалася на бiлiй сорочцi борiдка Олега Фадейовича.
– А ви великi песимiсти?
– Нi, ми люди реальностi i точностi.
– Так це зовсiм добре.
– Непогано, – зверхньо погодився Чепуренко. – Наука любить точнiсть, а не всякi поетичнi потоки.
Слободенюк поморщився. Йонi здалося, що молодому спецiалiстовi не раз доводилося чути цю менторську сентенцiю з уст старшого колеги.
– Всяка наука, коли вона наука, поетична, – обережно поправив Павло Михайлович.
– Ну, це видумки спритних поетикiв i фантазерiв, якi примазувалися до науки, – беззаперечно i впевнено вiдрубав Чепуренко.
– Я з бiльшою повагою ставився б, наприклад, до Ломоносова, Менделєєва, Лобачевського.
Тiнь борiдки Чепуренка дзигою закрутилася на його широких грудях, а погляд здивовано i водночас iз прихованою недовiрою вперся в секретаря райпарткому. Павло Михайлович спокiйно перехопив це роздвоєння в очах немолодого чоловiка.
– А Вiльямс, Мiчурiн, по-вашому, не поети? Вони в гiрку оспiвану землю не стогiн, не безнадiйнiсть пiснi, а серце своє, як найдорожче зерно, вклали. I свiт побачив iншою землю, якою вона стане завтра для нас, для всього людства. Так це, по-вашому, не поезiя? Учений, що не має поетичної фантазiї, – це торба старця, натоптана куснями фактiв. А творець – завжди поет… Ви знаєте, що Ленiн на одинадцятому з'їздi партiї про фантазiю говорив?
– Нi, не знаю, – щиро признався Чепуренко. – Невже Ленiн про фантазiю на з'їздi говорив? – глибоке здивовання пом'якшило неприємну самовпевненiсть.
Павло Михайлович пiдiйшов до шафи з книгами, дiстав том в червонiй обкладинцi, швидко знайшов потрiбне мiсце i неголосно, чiтко видiлив кожне слово:
– «…Навiть вiдкриття диференцiального й iнтегрального обчислень неможливе було б без фантазiї. Фантазiя є якiсть найбiльшої цiнностi…»
– Здаюсь, здаюсь! – пiдвiв угору обидвi руки Чепуренко.
Чабану й Слободенюк засмiялися.
– Ви, Павле Михайловичу, серйозний опонент, – уже з повагою промовив Чепуренко. Голос його пом'якшав. – 3 вами нелегко сперечатися. Пам'яттю, пам'яттю берете…
– Павло Михайлович правдою бере, iстиною. Пам'ять трохи нижче стоїть, – поправив Йона, який терпiти не мiг неточностi у визначеннях.
– Це само собою, – великодушно погодився Чепуренко.
