– По хлiбозаготiвлi ваше село не перше.
– Зате й не останнє.
– Достойними будьте, – щиро прощається Левко Орленко, i хвилююче тепло наливає Югину: велика батькiвська турбота ожила в словах молодого голови.
– Василина й досi з трактористом воркує. Навiть бiля керма умостилася. От тобi й тиха вода, – пошепки повiдомляє Софiя.
По теплих дорогах розходиться юнiсть, несучи в чистих переповнених серцях молоду музику надiй.
Мiсяць натягує над колисками долин золотi вервечки, пересновує кроснами лiси, i дорога вже рiчкою тече мiж рухливими тiнями.
– Якi вони хорошi, хлопцi нашi, – задумливо говорить Югина, по вiнця налита ще нерозгаданою силою почуттiв.
– Справдi, Югино, – пiдтримує її Василина.
– Особливо тракторист, – з перебiльшеною згодою киває головою Софiя. – Такий хороший… i зразу кермо довiряє.
– Софiє…
– Життя нове будують, – продовжує Югина. – Вiдстали ми вiд них. Наздоганяти треба.
– Югинко, чим же ми наздоженемо їх? – довiрливо тягнеться Василина до подруги.
– Усiм, чим зможемо. Нам тепер очi вiдкрили, скiльки ми можемо зробити. Я в созi буду працювати, невтомно…
– А я з татом слiдкуватиму, щоб нiяка погань нашi лiси не обкрадала. I посадку сама засаджу… найкращими деревами… Югино, це теж комсомольська робота?
– Тодi я за Варчуком прослiдкую. Дiзнаюся, куди вiн хлiб заховав. Пам'ятаєте, дiвчата, слова Ленiна: «Боротьба за хлiб – боротьба за соцiалiзм…» Кiнчиться мiй строк у Варчука, теж у соз запишуся. Приймете, Югино? – присмирiла Софiя.
На дорозi забовванiв вiз. Дiвчата притихли, пильно дивлячись уперед. Незабаром пiд'їхала пiдвода, i подруги зрадiли, побачивши Мiрошниченка i Бондаря, з гомоном i смiхом кинулися до них.
– Вiтаю вас, наша змiна, – сердечно поздоровив їх Свирид Яковлевич. – Достойними будьте високого звання… Ростiть великими, мужнiми, правдивими, красивими.
– Спасибi, Свириде Яковлевичу. Куди ви проти ночi?
– За вами, опiвночницi, – усмiхнувся.
– Свирид Яковлевич затурбувався: де нашi дiти забарилися? От i виїхали зустрiчати вас, – пояснює Iван Тимофiйович Югинi.
Дiвчина ласкавим i вдячним поглядом дивиться то на батька, то на Мiрошниченка.
Вiз покотився сухою коренистою дорогою, заворушилися лiси, перемiщуючи тiнi й промiння.
– Заспiваємо, дiти? – примружився Мiрошниченко.
– Заспiваємо, Свириде Яковлевичу, – зразу ж, не соромлячись, обiзвалася Василина. її дiвчата за голос дивовижної краси прозвали лiсовим соловейком. Вона перша сколихнула ясну вечiрню прохолоду, молодий порив пiдхопив пiсню на крила i покотив у лiси, i, наче луна, її почали наздоганяти мужнi затвердiлi голоси.
XXV
– За Iвана Тимофiйовича! За Iвана Тимофiйовича голосую! – прямо ще з дверей, входячи до сельбуду, гукнув невисокий ширококостий Степан Кушнiр. Не просячи слова, пiдiйшов до столу i, не звертаючи нiякої уваги на президiю, заговорив голосно i впевнено:
– Хто з нас товариша Бондаря не знає? I ми знаємо, i комсомолята знають, – пiдвiвся навшпиньки i обвiв зором всю молодь, що сидiла в глибинi сельбуду. – В iмперiалiстичну Бондар нiмцiв бив, у громадянську – з контрреволюцiйними гадами боровся, вiн i життя по-новому, по-новому розумiє. От вiзьму я просте дiло – образи. Яка Марiйка не завзята баба, та в свiтлицi вже нема нi одної, нi одної iкони.
Правда, – очi в Кушнiра бризнули смiхом, – тут i я допомiг Iвану Тимофiйовичу. Приходжу якось до нього перед святами, а в них дома, а в них дома…
– Степане, досить! – попросив Iван Тимофiйович з президiї.
– Дали чоловiковi слово – хай говорить, – озвався чийсь жартiвливий голос.
– Правильно, товаришi. Бондар нiколи менi висказатись не дає. Привик, що ми тепер друзi з ним. Iнiцiативу вбиває.
– Якими слiвцями кидає!
– Аякже. Газету я спочатку читаю, а потiм курю. А ти, Полiкарпе, спочатку куриш, а потiм… Да. Так дома в них таке робиться, що хоч хати вiдцурайся. «Я тобi їсти не дам, я тобi жити не дам, безбожнику!» – кричить Марiйка i вибiгає з свiтлицi.
– Та покинь, Степане.
– Еге, так i покину. Товаришу голово, призвiть до порядку недисциплiнованого члена президiї товариша Бондаря… Дiло ж виходить таке: перед святами Марiйка познiмала образи, вимастила стiни i, поки зiбралася знову вiшати своїх бороданiв, Iван Тимофiйович вльот приспособився оздобити свiтлицю портретами i картинами. От i почалась мiж хазяїном i хазяйкою дискусiя. Коли б не я, воно б i до рогачiв дiйшло… Вибiгла Марiйка, а Iван Тимофiйович вiдкрив вiкно, пiдiйшов до образiв, що один на одному стосом лежали, i каже: «Все'дно скоро свою бабу не втихомирю, то давай повикидаємо це луб'я надвiр. Заодно вже хай вiдлементує». Дурний, – кажу я йому…
– Степане, – аж застогнав Бондар.
– Та чого ти мордуєшся? – обурився Кушнiр. – Усi ж знають, що не дурний ти, але тодi був такий випадок… Чудак ти, – кажу я йому. – Треба ранiше вийняти скло – воно в господарствi пригодиться, а потiм картинками i рамками яєшню спряжити, бо, знаю, Марiйка тобi таки їсти не дала.
– А ти думаєш – дала?
– Так ми i зробили… Шкварчить яєшня, а тут Марiйка до хати бурею летить… Iван ледве пiд лаву не лiзе, а я зразу догадався, що треба видумати: прикинувся таким п'яним, таким п'яним i лихим, що й справдi жiнка подумала – з сулiю, певне, випили. Тiльки застогнала, вхопилась за голову та й ходу од нас. I яєшнi не попробувала.
– Ти б iще про чорногузiв розказав, – сердито кинув Iван Тимофiйович.
– Та це вже всi знають, – незадоволено промовив Кушнiр i махнув рукою. Ця реплiка, видно, збентежила чоловiка, i вiн неждано швидко, уже рiвним голосом, закiнчив свою промову: – Кращого нам голови созу, чим Iван Тимофiйович, не Вiдшукати. За нашу бiдняцьку правду стоїть чоловiк. На цьому я й кiнчаю.
Кушнiр втиснувся у першому ряду; рухливий i чуткий, вiн зразу ж почув, що хтось позаду, попирхуючи, говорив про чорногузiв. Обернувся i хмурим поглядом почав вiдшукувати винуватця.
Люблячи веселе слово i сам умiючи щось не без гумору розповiсти, Степан терпiти не мiг, коли хтось нагадував йому про одну iсторiю ще дитячих лiт. Тодi Кушнiр наймитував у Пилипа Данька, до неймовiрностi богомiльного i спритного куркуля. Весною в голодний рiк Данько помiтив, що хлопець свою скибку хлiба дiлить надвоє i одну половину ховає в кишеню.
– Ти, байструченя, для кого хлiб засунув?
– Матерi.
– Матерi? А хто таке право тобi давав?
– Вони опухли у мене.
– їж зараз же! – розлютувався Данько, вивертаючи хлiб iз кишенi хлопчика. – Я собi голови не прикладу, чого вiн ноги, як здохляк, ледве волочить за кiньми, – звернувся до своєї родини. – А воно, стерво мале, iще когось моїми харчами пiдгодовує.
Пiсля того Данько вже садовив хлопчика не бiля порога, а за столом, слiдкуючи, щоб той з'їдав свiй шматок.
