напрацьовану руку батька; була вона зараз темна i тепла, як прогрiта вечiрня нива. Нiжним повiвом доспiлого хлiба вiяло од неї. Югина навiть крiзь блузку, бiля самого серця вчувала тверду рiзьбу роботящих надiйних жил. – Я так i знала: порадуєтесь ви. Душа у вас така… чиста, лагiдна…
– Нi дочко, – промовив задумливо. – Не лагiдний твiй батько. I не хоче таким бути. Не до цього нам тепер. Залишимо лагiднiсть старим бабусям, що зiбралися iти в далеку путь. А нам ще до кровi треба битися за справжнє життя. З куркульнею битися… Душа у мене, щоб ти знала, шершава, мов полотно те, що болючими пальцями випрядалося i ткалося в безсоннi злидарськi ночi. I ясна моя душа, мов полотно, вибiлене весняним сонцем. Наша держава з сiмнадцятого року бiлить її своїм промiнням.
Югина здивовано широким поглядом дивилась на батька.
– Чого дивуєшся? Не сподiвалася таке почути? Це, Югино, не я, а правда наша говорить. Гляди, щоб правдивою менi була в усьому, такою, як комсомол тебе вчить. Бо хiба то людина, коли все у нiй сiре: i душа, i думки, i погляд. Коли перепiлка сiра – це красиво, а коли людина така, то… Ну, iди вже спочивати…
– Тату, значить, ви тепер зi Свиридом Яковлевичем зовсiм заодно?
– Ми завжди з ним заодно, – перебив, хоча й знав, про що запитала Югина. I, вже помовчавши, додав: – Вгадала ти. Думаю, дочко, в партiю вступати, – вперше виказав найпотаємнiшi мрiї. – Тiльки поставимо соз на ноги… так, щоб ясно можна було людям глянути в очi… i поїду з Свиридом Яковлевичем до райпарткому…
– Куди ж ми тодi нашу маму подiнемо? – весело звузила очi.
Iван Тимофiйович засмiявся:
– Це не мала загадка. Неодмiнно з жiнделегатками порадьмося… її треба до якогось ледащого начальства приставити: вона його або робити заставить, або навiки виживе, сточить своїм язичком…
До шибок припала темносиня нiч, ворушачи перетертими крижинами хмарин.
Рiвно задихав Iван, i Марiйка з острахом побачила, що його руки схрещенi на грудях. Похапцем роз'єднала їх i довго не могла зупинити в грудях болючого стукоту.
Мiсяць нечутно сiйнув у хату блiдого сяйва, i на долiвцi заколивались чорнi перехрестя рам. З тривогою дивилась на таке рiдне, навiть увi снi насмiшкувате обличчя чоловiка, який i парубкуючи не раз своїми кпинами, упертiстю доводив її до слiз, та й тепер не змiнився. Навiть оте незмiнне «хе» не вiдходило з лiтами, а ще бiльше вкоренялося, стаючи i радiсним, i роздумливим, i сумовитим, i злостивим окликом.
У сiнях загримiв засув, забряжчали вiдра – Югина принесла води, зачиняла дверi. I знала мати, що зараз дочка буде лугом змивати коси, розчеше кучерi i, не заплiтаючи їх, перев'яже на нiч биндою.
«Неспроста приходив Гриць у недiлю, ой, неспроста».
Було радiсно. Чи не найкращий парубок задивився на Югину! I тривожно, бо красу на тарiлку не положиш, а вiн же бiдний, бiдний, аж синiй, навiть хати не має. Вийдеш замiж за такого – не намилуєшся, а нагорюєшся по зарiбках. Хотiлося, щоб зять багатший був, щоб дочка її не наймичкою чи поденницею стала, а зразу господинею. Гарна молодиця з моєї Югини буде…
– Гарна, гарна, – загримiв бас на подвiр'ї.
– Славна, славна, – обiзвалася скрипка…
– Що це?
Майнули чорнi обриси будiвель, огорненi синiм полотном. Прозору хмарину надрiзав гострий срiбний лемiш, пересунулось навскiс перехрести рам, на сiдалi загорлав, забив крильми пiвень.
«Невже свiтанок скоро?»
I знову загримiв бас, але вже на вулицi бiля приданочок: «Гарна, гарна». А вона удавала, нiби п'яна, i мусив таки зять брати її пiд руки i вести гамiрливими вулицями до своєї хати.
– Горе моє, а хто ж мiй зять? – От тобi й маєш! Навiть i роздивитись не встигла, а вiн хитрун! Тiльки подивиться вона – одвертається вбiк i смiється, смiється з неї…
I Югина довго не могла заснути цiєї ночi. Теплi, мокрi коси розсипались по плечах, лащились вогким дотиком, неначе рiй несподiваних думок.
Тепер недiлю вона стрiчала радiсним передчуттям. В уявi бачила, як, зготувавши снiдання i обiд, прибирається бiля скринi, заглядає у маленьке дзеркало i вiкно – чи не йдуть подруги за нею. Навiть чула, як грала музика на майданi коло сельбуду i шелестiли вулицями дiвочi спiдницi. Закрутить її Гриць в швидкому танцi на заздрiсть старшим дiвчатам.
«Хiба ж вона винна, що краще танцює за них?» – Усмiхнулась i застилалась, що лукавить сама з собою.
Не тiльки тому Шевчик платить музикам, що легко танцює вона.
Ой так-так, ой так-так!
Шевчик дратву сучить.
Пригадала дитячу пiсеньку i беззвучно розсмiялась, бачачи, як Гриць у хвартусi з десятки сидить на шевському довбаному стiльцi i смолистими руками, оперезаними слiдами дратви, люто вкручує в нитку тверду щетину, а щетина гнила – рветься, i вiн мало кулакiв з злостi не сучить. А музика грає, i Гриць вже з колодками в руцi, дратвою в зубах сам пускається в танець, сердито наспiвуючи: «Ой так-так, ой так-так, Шевчик дратву сучить».
«I чого вiн в недiлю приходив? Чого? Захотiлося чарку випити, от i зайшли».
I знає, що обманює себе, але настирливу догадку хоче прикидати iншим, заховати глибоко-глибоко, щоб радiснiше i довше було їй пробиватись наверх. Ось вона пiдiймається, струшує з себе накиданi думки, як трава росу, i подає свiй голос:
«А я знаю, чого вiн приходив».
«Нiчого ти не знаєш, – сердиться дiвчина, – хiба мало кращих дiвчат у селi є», – i починає перебирати їх у пам'ятi.
«От подруга – Софiя Кушнiр чим не красуня? Тiльки дрiбна трохи i надто вже смаглява. Або Людя Вiтренко. Чорнява, синьоока, ставна. Одначе занадто гордовита, та й ходить, наче за кожний ступiнь золотий бере. Або Катерина Прокопчук…» – I незручно стає перед собою, що почала судити, хай хоч в думках, своїх подруг. «Наче вже я найкраща за всiх. Як це недобре», – аж почервонiла.
Все ж було приємно згадувати пiдслуханий шепiт молодиць: «Гарна дочка в Марiйки Бондарихи».
Нiч м'яка i ласкава, як у дитинствi доторк материної руки. Вона пригадує вчорашню нiч на шляху i високу мужню постать Дмитра. Як вiн подивився тодi на неї. I гаряча хвиля заливає дiвчину, коли знову вiдчуває на тiлi дотик його мiцних шершавих рук. I зовсiм вiн не такий гордий, як люди говорять.
Згадує розповiдь, як Варчуки побили Дмитра. Тiтка Докiя раз на годенках у Шулякiв якось обмовилась: «Думала, що навiк приморозив хлопець ноги. Аж нi. Саме напровеснi почав вже ходити. А раз прийшов увечерi, роззувся, походив по хатi та як метнеться до печi лампу свiтити. По тому як забiгав, почула щось недобре. Скочила з лiжка. Стоїть мiй парубок посеред хати блiдий-блiдий i губи кусає.
– Що з тобою, Дмитре?
– I сам не доберу. Скинув чоботи, онучi, а це чую, що знову наче онучi до нiг поприставали. Чи не мара? – Присвiтила я низом, а в нього шкiра до самих щиколоток вiдстала. По землi волочиться, мов папiр. – Останнiй гостинець з тiла сходить, тiльки з серця навряд чи так скоро зiйде, – i почав вiдривати шматки бiлого побабченого полотна, а з-пiд нього проглянуло молоде рожеве тiло, як у немовляти…»
I дiвчинi здається, що над нею нависають тiнi од рослої постатi Дмитра… А очi в нього чорнi-чорнi – в душу заглядають так допитливо i строго, мов хочуть вивiрити: хто ти така? Гриць лагiднiший, все в нього простiше, а танцюєш з ним – землi пiд собою не чуєш…
«Ой так-так, ой так-так, Шевчик дратву сучить…» «Забарилася ж ти, дiвчино…» I лячно було навiть стрiнутися з ним, i як назвати не знала – чи Дмитром, чи Дмитром Тимофiйовичем. Хорошi вони парубки – i Дмитро, i Грицько, i Варивон. Варивон тiльки на язик дуже гострий… Вже крiзь сон чула, що Грицько щось питається в неї, а вона червонiла i нiчого вiдповiсти не могла.
XXIV
Дiвчата пiднялися на гору.
Перед ними зразу ж поширшала земля, розводячи тiсне коло небозводу; там, де вона аж за обрiй
