хати.
– Налякали дiвчину, – задоволено смiється Варивон i зразу ж поважнiє: на призьбi сидять тiтка Марiя i дядько Iван. Бондар тримає в обох руках «Радянське село», читає, поводячи головою. Цурпалки його вусiв ледве ворушаться, прикриваючи лiнiю рота.
– На добридень тому, хто у цьому дому, – вiтається Варивон.
– А-а-а, це ти, верхолазе. Добрий день, – усмiхаючись, пiдводиться з призьби дядько Iван. Постать його мiцна, спокiйна i гордовита. Очi з веселими iскорками, розумнi, навколо них, як вiдбитки дрiбних пташиних нiг, розходяться зморшки. Тiтка Марiйка вклоняється парубкам.
– А ми це з Грицьком з поля вертаємось. Духота така, повпрiвали. Дай, кажу, зайдемо до моєї рiднi, бо так пити захотiлося, що коли б сiли обiдати, то й ночувати б зосталися.
«Брешiть, брешiть!» – скинула глузливi сiрi очi Марiйка, затремтiли дрiбнi зморшки бiля кобчастого носа, i зразу ж поважно захитала головою – згоджується з Варивоном:
– Авжеж, авжеж, така спека надворi, що навiть кури з-пiд плота не вилазять – кубляться – i скоса зиркує за Грицьком.
Незручно парубковi, переминається з ноги на ногу, не знає, що казати, а кров з гулом гаряче прибуває до голови, дзвенить у вухах. I тiтка Марiйка вже розумiє, що неспроста прийшов парубок до них, тим паче що в хлопцiв рiзко окреслюються кишенi. Але нi одним рухом не виказує свого здогаду.
«Аякже, iдуть хлопцi з поля, – вмiє збрехати Варивон, – замахнулося напитися води».
– Так ходiмо до хати, – запрошує вона i перша стає на схiдець ганку. За нею поволi прямує кремезний, широкий у плечах i поясi Iван Тимофiйович.
В хатi свiтло, поприбирано; рушники нависли над портретами Ленiна, Сталiна i двома чималими репродукцiями «Штурм Зимового палацу» та «В комунi iменi Котовського».
– Югинко, принеси свiженької водицi! – гукнула мати в сiни. В другiй хатi загримiло вiдро, скрипнули дверi, i хтось швидко побiг садком.
– Сiдайте, сiдайте, хлопцi, – подолком стерла дубову лаву бiля столу.
– Щоб старости сiдали, – не витримав Варивон, i Гриця аж пересмикнуло глухе обурення.
Соромлячись, ховаючи голову на груди, в хату майже вбiгла Югина, швидко поставила вiдро на дерев'яний кружок i зачерпнула води.
– Доброго здоров'я пивши! – пiдiйшла до Гриця.
– Чорняву полюбивши, – прошепотiв Варивон так, щоб батьки не почули. Та хiба вiд Марiйки тепер утаїшся? Вона по одному руховi губ наперед уже знає, хто що скаже, наперед читає думки i чуття.
«Красивий, красивий парубок i не з вiтрогонiв, видно. Що ж, побачимо, як далi буде, – переводить погляд з Грицька на обличчя дочки, рум'яне i щасливе. – Соромиться дiвка, – уперше ж парубки до хати зайшли».
– Щось не п'ється, – скривився Варивон, вiдводячи кухоль вiд рота. – Холодна дуже. Може, ця водичка теплiша буде? – виймає з кишень двi пляшки.
– Хе! В таку спеку? – дивується Iван Тимофiйович, але по широкому обличчю, кольору добре випаленої цегли, та блисковi в очах видно, що вiн i в самому пеклi не вiдмовився б випити.
Стiл непомiтно заставляється мисками, чарками.
– За здоров'я гостей! Спасибi, що завiтали у нашу хату, – статечно пiдводиться з за столу Iван Тимофiйович.
– За ваше здоров'я.
– Моя бабуся, земля їй пухом, завжди казала: i пий – помреш, i не пий – помреш, так, значить, краще пити, – одним помахом перехиляє чарку Варивон.
– Та й гiрка ж вона, гiрка, – кривиться Марiйка, випиваючи тiльки до Марусиного пояска.
– А ти ж думала, ми солодку п'ємо? – удавано зiтхає Iван Тимофiйович, похитуючи головою.
– Е, нi! Куди воно годиться? – напосiдає Варивон на Югину. – Випий менi зараз же. Навiть губи не вмочила.
– Не хочу, – впирається дiвчина.
– Тiтко Марiйко, скажiть їй що-небудь! Менi як хто не п'є – краще нiж у серце.
– Випий трохи, Югино… Вона у нас така несмiла.
– Такою i ти колись несмiлою була, – глузує Iван. – До весiлля тiльки губи вмочають, а пiсля весiлля квартами тягнуть.
– Цить, старий.
Югина випиває, швидко закушує i всiляко уникає погляду Грицька. Горiлка робить його смiливiшим, певнiшає слово i очi веселiше зупиняються на дiвчинi. Золотистi кучерi тремтять над скронями, затiняють рожеве обличчя, хвиляста коса вляглася на спиннiй продiлцi, дрiбнi баранчики в'ються над потилицею. Тепер дiвчина подобається йому ще бiльше, нiж у ту недiлю на музиках.
«А що, коли одружитися з нею? – I крiзь хмiльну стриману радiсть просочуються холоднi краплини. – Попарубкувати ще треба… Буду гуляти, а її iнший засватає. Ще б пак таку не засватають! – Ловить свiтлий голубий погляд Югини i мимоволi зiтхає. – I кума шкода, i меду жалко». Хотiлося б ще в свою волю пожити, та дiвчину випустити боязко.
– За твоє здоров'я, Грицю, – простягає велику, наче з бронзи вилиту, руку Iван Тимофiйович.
– Пийте на здоров'я… – «Ех, якось воно та буде», – перехиляє чарку. Ще й дiвчину треба взнати добре. Неспроста сунутись у воду, не знаючи броду.
– За здоров'я нашої Югини, – обважнiло встав Варивон. – Щоб жила, багатiла… – i сам себе перелякано б'є по ротi: чуть не вилетiла весiльна приказка: «i спереду горбатiла».
Марiйка i Гриць удають, що нiчого не чули, а дiвчина спаленiла вся, аж сльози затягнули очi.
– Як пославнiла! пй-право, кращої не знайдеш.
– За твоє здоров'я, дочко, – усмiхається Iван Тимофiйович, не добравши слiв свого родича.
«Та ще попереду днiв та днiв. Успiю подумати!» Грицько п'є повiльнiше i не зводить погляду з дiвчини.
– В кого тепер грабкуєш? – звертається Iван Тимофiйович до Варивона.
– В кого доведеться. Той тиждень у Данька, потiм три днi в Денисенка, а це до Сафрона перейшов, та прийдеться тiкати.
– Захарчував? – смiється Iван Тимофiйо'вич. – Той умiє.
– Умiє. Ще й як! – охоче погоджується Варивон. – Як винесе обiд, хоч на собаку вилий – чортом смердить. Я вже i сяк i так до Сафрона пiдсипався: пообiдайте з нами, значить. Такий наваристий борщ сьогоднi – жиру не продуєте. А вiн, свиня скупа, навiть не посмiхнеться, лише крiзь зуби процiдить: я за роботою в жнива тiльки снiдаю i вечеряю, не маю часу обiдати.
– У соз записався? – притишив голос Iван Тимофiйович, дивлячись услiд дружинi, що пiшла на хвильку в другу хату.
– Аякже. Жаль, що останнiм у списку стою. I робити, i чарку пити люблю першим. На соз теперечки вся надiя. Югино, ти знову як засватана! Ану не залишай на сльози… Iване Тимофiйовичу, а худобу нам на осiнь дадуть? Бо за всякi зарiбки i вiдробiтки жили у мене, мов корнi, порозбухали, – краєчком ока глянув на мiдь широкої руки. На нiй, як дельта на картi, ворушилась неспокiйна в'язь синiх струмкiв.
– Неодмiнно, – вiдповiв упевнено.
– Справдi? Ще ж нам навiть статута не затвердили, – засумнiвався Варивон.
– А хто ж його буде затверджувати?
– Район, значить…
– Радянська влада! А вона нас, бiднякiв, давно затвердила. На все життя господарями, людьми зробила! Зрозумiло?
– Ще б не зрозумiло! Цiлком! – повеселiшав хлопець. – Так що є надiя свої латки по-людськи зорати?
– Теж менi надiю знайшов, – примружився Iван Тимофiйович. – То дрiбненька надiя, – згадав слова Свирида Яковлевича.
– Чого ж дрiбненька? – занепокоївся Варивон i вiдсунув од себе дзвоник чарки. – Як сам не доглянеш землю, то нiякий тобi, значить, дiдько не зоре її по-справжньому. Покопирсає, перепаскудить, як табун свиней рилом, i нарiк одна пирiйка чи осот забруднять твоє поле.
