Ой, рятуйте мою душу, а чого ти так змарнiла? Чи хлiба не їси? Чого ж зiтхнула, як останнє спекла? – Бистрi карi очi аж палахкотiли, непосидющi босi ноги тупали по долiвцi; на довгастому чорному обличчi блискавично мiнялись вирази то запитання, то ляку, то здивовання. Подивись на таку – достеменно молодий живкун на дорозi.
– Чогось нездужається.
– А-а-а, – протягнула Софiя i здогадливо стукнула долонею по лобi. – Знаю тепер, де собаку зарито. Довiдалась, що Гриць до другої ходить? Еге ж, так? – i обличчя її стало жалiсливим i спiвчутливим.
Холонучи вся, Югина сперлась на косяк скринi, пальцi вп'ялись у випаленi пелюстки квiток, скам'янiли, серце, забиваючи подих, пiдкотилося до самого горла.
Невже її Гриць ходить до другої? Його брехливi уста шепчуть їй слова любовi, а потiм цiлують другу. Може, обоє вони згадують її, роблять з неї посмiховище… Он який ти! Ненависть поривом пiдiймається в грудях дiвчини, гiркi сльози образи i злоби печуть щоки, неначе шершнi, i дiвчина закриває голову широкими рукавами сорочки, навiть не в силi розпитати Софiю, на кого промiняв її Шевчик.
– Та цур йому, оглашенному, – обвиває її Софiя руками – Я б на твоєму мiсцi i дивитися на нього, бабiя, не схотiла б. – А сама бачить зустрiч на левадi бiля верби i хоч як намагається осудити Григорiя, проте не може i, забувши, що вона втiшає Югину, усмiхається собi, пригадуючи, як попала в парубочi руки. Проте зразу ж схоплюється i знову починає вичитувати:
– Чортiв лобуряка. Хоч би до дiвчини пiшов, а то до Федори. Теж радiсть пеську знайшов. Та ти не плач – нема за ким побиватись. Ти на Дмитра подивись – орел, а не парубок. Ще багато кашi Грицьковi треба з'їсти, щоб зрiвнятися з ним. Я б на твоєму мiсцi зараз же пiшла на вулицю i, на збитки, з Дмитром до вечора б простояла. От i дурна, шо не покажешся на люди – нiхто б язика не точив, не перемивав твоїх кiсточок, що побиваєшся за ним. По-моєму так: яке лихо не спiткнеться – не потурай йому, топчи ногами, смiйся, словом не дай знати про нього. Як менi в того Сафрона гiрко буває – одна тiльки я знаю, а проте i бровою не поведу. Насядеться вiн на мене i почне, i почне вичитувати, прямо тобi як псалтир читає. Слухаю, слухаю його, а потiм i вiдповiм, так смирненько: «Чи ви все сказали, чи ще будете? Тодi я корови подою i дослухувати прийду Дуже iнтересно говорите. Напевне ви на якихось курсах були». Плюне той спересердя i пiде. Такую б, як ти, мов iржа, за мiсяць заїв би, а на менi кутнi обломить.
Потiшала, як могла, i втихомирила Югину. Тiльки вряди-годи здригнеться дiвчина, i схлипування з самої середини прорветься.
Прощаючись, наказувала Софiя:
– Оце вмийся менi гарненько i шпар на музики. Такого краков'яка жиганемо з тобою. I з танцю вручу тебе Дмитровi. Побачиш, як запишається вiн, i з радостi слова не промовить, тiльки очима лупатиме. – Поставила сторчма очi i вибiгла з хати.
Аж легше стало Югинi, що нiхто не слiдкує за нею, не бачить її горя.
«Так ти до тої, до безпутної ходиш, з мене людську поговiрку робиш. А я так тобi вiрила. Не дiждеш насмiятись…» I раптом, трусячись всiм тiлом, вона бачить, як вулицею, помiж двома засипаними листям колiями, прямує Григорiй.
Куди дiтись? Чи в клуню побiпи, чи забитись у ванькирi, щоб не бачити осоружного лиця, не чути ненависного тихого голосу. Краще хай би Дмитро прийшов. I для нього у неї найдеться i слово, i усмiх… «Чи знайшлися б?»
«Пiдеш за мене – нiчого бiльше в свiтi не треба», – горять чорнi очi на поблiдлому лицi, тремтять нiздрi орлиного носа…
Який же вiн лихий i хороший. Тiльки, певне, страшно з таким на самотi залишатися… Куди ж заховатись їй? На самому порозi ледве-не збила з нiг Марiйку.
– Що з тобою? Лиця на тобi, дiвко, не видно.
– Мамо, до нас той… Шевчик iде. Скажiть, що мене дома нема. Не пускайте сьогоднi… i зовсiм не пускайте. Хай собi другу попошукає.
Марiйка остовпiла, дивиться на Югину; потiм, щоб заховати усмiшку, що скривлює її уста, обертається до дверей i швидко йде до ворiт. А Югина кидається на лiжко i заплющенi повiки затискує пальцями.
XLII
Сафрон довiдався, що Мiрошниченко послав у район повiдомлення про бiйку на горбку.
«Влипли по-дурному, як мухи в патоку». Розлючено ввiрвався до хати i зразу ж накинувся на Карпа, який передражнював Софiю, що нещодавно розбила тарiлку.
– Чого, сучий сину, ляси бiля наймитської спiдницi точиш! Запрягай зараз же конi в бричку. Тiльки одним льотом менi!
– Я зараз, тату. – Вхопив шапку в руки, вилетiв у сiни, м'яко перестрибнув через усi схiдцi ганку i через хвилину забряжчав упряжжю в стайнi.
Коли воронi, кусаючи вудила, задзвонили кованими вiжками, Сафрон перехилився над бричкою, гаряче зашепотiв У вухо синовi:
– Тiльки ж мотайся менi, як попiвна замiж. Не застанеш Крамового дома – поїдь на пасiку. Ну, гайда. Коней тiльки це перегони.
– Зроблю, як звелiли. – Пiдвiвся на весь зрiст, махнув гарапником, i конi з копита вдарили галопом Красиво вигинаючи шиї, птицями вилетiли з подвiр'я, мигнули у брамi, замерехтiли в щiлинах паркана.
«Кожна кiсточка машталiрська», – залюбувався постаттю Карпа, але знову згадав про свої турботи i пiшов до комори взяти горiлку.
«Злиднi чортовi, зв'язати б вас одним мотузком i в морi, як цуценят, потопити, – витягнув з жита пляшку i попрямував у село.
Вiн уже розiслав до созiвцiв Созоненка, Данька, Денисенка. Сам же вирiшив обламувати Бондаря, хоча гонор вивертав йому всю душу. Та кого ж iншого пошле?
«Краще б мене по потилицi звезли, чим ото кривлятись, скидати шапку перед бидлом. Чи давно само ноги ледь не лизало, просячи врятувати на переднiвку, а тепер носа до самого неба дере. Де ж, цяця велика, горбка захотiв! Щоб тобi той горбок на спинi до старостi сiв!»
На перехрестi вiн зупинився бiля плота: вибирав часину, щоб нiхто не бачив, як iтиме до Бондаря.
Мiцнi пахощi влежаних яблук i сухого зiлля бринiли по всiй хатi. Над картинами i портретами пишно розквiтли широкi рушники, свiжо пiдмазана долiвка плеснулась з червоних глиняних берегiв потемнiлим озеречком.
«Порядок, порядок у хатi», – зразу ж помiтив i тричi перехрестився на порожнiй, без iкон, куток.
– З святою недiлею, – вклонився Iвановi.
– Доброго дня, – статечно пiдвiвся з-за столу Бондар, пильно i недобре поглянувши на Сафрона. Той наче й не помiтив гострого блиску в очах.
– Славна свiтлиця в тебе, Iване, – сiдає на лаву. – Зразу видно, що хазяйська дiвка росте батькам на радiсть. Може, скоро й видаватимеш?
– Трапляться добрi люди – можна й вiддати, – стримано вiдповiдає, бажаючи зрозумiти, куди хилить Варчук. Та той не квапиться приступати до дiла. Закручує цигарку, поволi прикурює, i губи його вивертуються довгою чорною трубочкою. А вся голова окутується густим димом.
– Авжеж. Тiльки де зараз тих добрих людей шукати? Псується молодь тепер. Нема порядку. Нема.
– Хе, – бiльш нiчого не говорить Бондар, i Сафрон не може розiбрати, чи дивується вiн, чи спiвчуває його словам, i не помiчає на собi насмiшкувато-допитливого погляду.
– Як у тебе яблуками пахне. Добре вродив сад у цьому роцi?
– Нiчого собi.
– I у мене, хвалить бога, Карпо пiдпiрками гiлля пiдпирав, щоб не розчахнулись. Яблунi, як облiпленi тобi, листу не видно… Вип'ємо по чарцi, Iване. Чи там в тебе тим-сим закусити не знайдеться? – дiловито
