нижнi повилазили. – Кидає недокурок i розтирає його великим порудiлим чоботом.
З канцелярiї вискакує почервонiлий, з переляканими очима Полiкарп.
– Ну, як? – пiдкликає до себе Бондар.
– Нехай його чорт бере, – вiдмахується рукою Полiкарп.
– Що ж вони тебе питали?
– Чи бились ми.
– I що ж ти вiдповiв?
– Бились, кажу. Ще й як. Аби не кинулась куркульня тiкати, всiх би… – одразу смiлiшає Полiкарп.
– Теж менi: не говорила, не балакала, взяла мазницю та за медом пiшла. Хто тебе за язика сiпав? – кривиться Бондар.
– То так же начальство хотiло, щоб я сказав. А воно ж знає, що й до чого. От я й сказав. Хiба ж не так? – дивується Полiкарп.
– А ще що питали?
– Чи не ми першi почали куркульню проучувати, щоб не ходила на горбок… Так приязно питає той, бiлявий, в окулярах, i сам пiдказує, що треба було провчити їх.
– А ви що? – не витримує Дмитро.
– А менi що: куркульню жалiти? Та й сказав тодi – ми й самi догадались їх продрючкувати, щоб не були такими хитрими.
– Ти знаєш, що намолов?
– Та так же начальство хотiло. Вони ж власть, конєшно.
– Тьху на тебе. Здається, тепер не вони вже, а ми виннi будемо. – Аж спересердя плює Бондар Повз нього, злорадно примружившись, до сiльради йде Варчук, поважно, з гiднiстю.
В канцелярiї накурено. За столом, устеленим паперами, сидять Петро Крамовий i високий мiлiцiонер з вузькими, наче осокою прорiзаними очима.
Мiлiцiонер, звертаючись до Дмитра, довго розповiдає, що треба казати тiльки правду, бо за невiрнi свiдчення буде притягатися до кримiнальної вiдповiдальностi, може накликати бiду на свою голову Його сухо перебиває Петро Крамовий.
– Громадянине Горицвiт, чи ствердите ви свiдчення бiльшостi свiдкiв, що бiйка на урочищi «Горбок» була вчинена по гарячковитостi члена созу «Серп i молот» громадянином вашого села Степаном Кушнiром? – З-пiд круглих окулярiв допитливо впиваються в нього сiрi великi очi, затiненi, як сiткою, довгими вигнутими вiями. Коли вiї пiдiймаються вгору, вони ледве не торкаються брiв i тодi з куточкiв очей випирають двi вологi краплини рожевого м'яса.
– Нi, такого не було, – вiдповiдає Дмитро, стоячи перед столом з шапкою в руках. «Паляницi тобi на користь iдуть», – розглядає огрядного, роздобрiлого Крамового
– Як не було? Попереджую, за невiрнi свiдчення будете притягнутi до кримiнальної вiдповiдальностi.
– Чув уже, знаю, – киває головою Дмитро. – Бiйку почав не Кушнiр, а куркулi.
– Молодий чоловiче, щось ви починаєте петляти. – Забiгали на окулярах чотирикутники вiдбитих вiкон, заховуючи очi Крамового вiд Дмитра.
– Я не заєць i петляти нi ногами, нi язиком не навчився. Коли мої свiдчення непотрiбнi, вiдпускайте додому, бо мене робота чекає, – нахмурено мне шапку обома руками.
– Додому захотiлось? – кривиться Крамовий i раптом нападає на Дмитра: – А що коли ми тебе за хулiганство i брехливi свiдчення в мiлiцiю вiдправимо?
– Не маєте права.
– Найдемо i вiдправимо.
– Тодi я вам ребра переламаю, – блiднiє парубок i зразу одягає шапку на голову, щоб звiльнити на всякий випадок руки. – Я вам не Полiкарп Сергiєнко.
– Он ти який! – стискаючись, наче перед сгрибком, пiдводиться Крамовий.
За ним встає з-за столу мiлiцiонер. Вiн косує на Крамового i явно усмiхається Дмитровi.
– Сiдай, – спиняє мiлiцiонера Крамоаий. – Добре. Так ми i запишемо вашi слова, громадянине Горицвiт. А за образу органiв охорони заведемо на вас справу.
– Хоч двi, – злiсно вiдкусив Дмитро. – Мене на переляк не вiзьмете.
– Ах ти! – тягнеться до нього Крамовий.
– Ану, не дуже. Це вам не царський прижим, а я не той дядько, що в три погибелi зiгнеться. Коли треба буде знайти дорогу до правди, я i до Москви дiйду.
– Не сумнiваюсь, – їдко вiдповiдає Крамовий. – Ви, молодий чоловiче, оригiнальнi дороги находите: з дрючком по полю бiгати та чесний мир каламутити. Що то з вас далi буде, молодий чоловiче? – похитав головою з зачесаним назад жовтозолотистим волоссям.
– Що з мене не буде, а троцькiста не буде! – уже скаженiє Дмитро. – На зборах ви каєтеся в своїх помилках, а сюди душi виймати приїжджаєте. Так це якi дороги будуть? Забули, що ми радянськi люди, а не слухняний гурт. Не на ту ногу скачете, чи, може, чин голову закрутив?
– Iди, – раптом блiдне Крамовий. I його злу, презирливу насмiшку як вiтром здуває. – Iди!
– Я ще маю час, – уже знущається Дмитро iз Крамового. – Може, iще щось про мене в папiрцi запишете. Недаром жалування получаете. Та ще й, певне, не одно. От нiяк не второпаєш декого: середняка живцем з'їв би, а куркульню захищає.
– Геть! – вискакує з-за стола Крамовий. – Я тобi твої слова i на тому свiтi пригадаю.
– Коли б то тiльки тим свiтом обiйшовся, – нарочито поволi виходить з канцелярiї, ледве стримуючи люту завзятiсть.
– Ну як, Дмитре? – запитав Свирид Яковлевич.
– Та як. Золоте теля облизало руки цьому начальству. Це начальство одним мотузочком з Варчуком зв'язане.
– Ти думаєш?
– Чого там думати… Не повилазило ще.
– Як приїхали – руку за созiвцiв тримали. Видко, свої намiри пiсочком притрушували, – задумався Мiрошниченко.
– А такi, як Полiкарп, допомогли заплутати дiло. Мабуть, так i закриють його, як незначну бiйку. Козирi в їхнiх руках. Зумiли правду турнути на дно… – кипiв парубок. Всерединi їжаком ворушилася злiсть проти м'ясистого Крамового, i отой блиск окулярiв з цятками вигнутих вiкон рiзко бив йому в очi.
– Нi, не буде по-їхньому; Нiякi протоколи, нiяка хитрiсть не притрусить правду. Ти знаєш, що це означає – вiдступити назад? – пильно поглянув Свирид Яковлевич на Дмитра.
– Знаю, Свириде Яковлевичу. Коли сьогоднi схитнешся, – завтра тебе на шматки розiрвуть, чоботиськами з гряззю змiшають.
– Крiпко зав'язався вузлик. Рубати будемо його. Обличчя Свирида Яковлевича взялося частоколом бiлих смуг.
– Зараз запрягаю коней – i гайда в райпартком, – клекотить голос Iвана Тимофiйовича. – Павло Михайлович усипить їм, хитрунам, березової кашi, – i, похитуючи широкими плечима, починає прощатися.
– Тiльки що про це мiркував, – промовив Мiрошниченко. – Разом поїдемо, Iване. Iди за кiньми. Я тим часом це начальство витурю з сiльради, йому нiчого робити в державнiй установi. – Кремезний i нахмурений, мов грозова година. рiзко пiднiмається на ганок.
– Свириде, ти знаєш, що це означає?
– Знаю, Iване. Боротьба є боротьбою!
Дмитро наздогнав Бондаря на розi вулицi.
– Що, подобається таке дiло? – невесело усмiхнувся Бондар. – Ти скажи, як хитро задумано? Виходить, за наше жито нас i побито. Хитро, хитро зроблено. Та райпартком поламає їм усi плани. Вони мене не з'їдять. Подавляться!
– Iване Тимофiйовичу! Це добре, що ви до партiї за правдою йдете. Тiльки не їдьте тепер дубиною: куркульня там неодмiнно перепинить вас. Я вже примiчаю…
– Вони можуть Треба так проскочити, щоб… Словом, дiла. Ти дивись, як Данько до плота прикипiв.
