XLVI
Досить було Дмитровi тiльки побачити хату Бондарiв – i вже серце його починало тоскно стискатися, непокоїтися. З тягучим, неприємним почуттям вiн переступав високий порiг, знаючи, що знову стрiне наполоханий погляд дiвчини, а потiм вона буде мовчати до самого його вiдходу. Проте впертiсть i iскорка вiри, що вiн-таки доб'ється свого, тепер щосвята звали парубка до Бондарiв. Вiн мучився, мовчазно сидячи на лавi, чув, як переїдалась його середина, часом самому на себе хотiлося плюнути з досади, проте висиджував до вечора i лихий повертався додому.
Сьогоднi ж найтяжче було йти. Думав, що пiсля бiйки з Григорiєм дiвчина стрiне його з ненавистю i бiльше нiколи не промовить навiть слова.
На подвiр'ї, бiля квiтника, де тепер пишно цвiли гордовитi жоржини, його зустрiла Марiйка гарячим потиском руки i веселим усмiхом.
– Сину мiй, Дмитре, дiло тепер, здається, на твоє повертає, – прошепотiла й оглянулась навкруги.
– Та невже? – чогось похололо всерединi. Недовiрливо подивився в жовтувате, окреслене дрiбними зморшками обличчя Марiйки; рiзнули свiтом блискучi зуби в прив'ялому обiдку побiлiлих уст, i зупинив погляд на журавлi, що скрипуче вклонявся землi, подзвонюючи баддею.
– Правду кажу, – iдучи до хати, притулилась до парубочого рукава. – Сама наказала менi, щоб Гриця i на порiг не пускала. Що й казать, горобець який маленький, – i то серце має. А вона пам'ятлива. Iди ж до неї, а я пiзнiше навiдаюсь. Бо ще по господарству треба поратись.
«Невже з Грицем порвалося все? – ще не вiрив словам Марiйки. – А хоч i порвалось, може, своїм приходом ще гiрше вражу її?»
Несмiливо увiйшов у хату.
Голубий засмучений погляд тихо зустрiв його i зразу ж погас. Голова похилилась на груди, хвилясте волосся прикривало тiнями помарнiле обличчя.
«Яка ж ти запечалена», – тiльки тепер вiн зрозумiв, як нелегко було Югинi на душi, пожалiв її. I захотiлося знайти таке слово, щоб можна було втiшити дiвчину i не осквернити її почуття, невмiло зачепивши за болючу струну.
Чи не завжди щире вболiвання якимось невiдомим шляхом передається молодим серцям.
– Добрий вечiр, Югино, – пiдiйшов ближче.
– Добрий вечiр, Дмитре Тимофiйовичу, – кивнула злегка головою i подала парубковi теплу руку, темнiшу до зап'ястка. Вiн тепер бачив її страждання, наче в душу заглянув, i таке почуття охопило парубка, що скажи вона: «Iдiть, Дмитре Тимофiйовичу, вiд мене, шукайте собi iншу дiвчину», – вiн би – нi пари з уст – вийшов би з хати, бережучи в собi її образ, сумовитий i тихий, як затуманена осiння даль. Забуваючи, що любить її, забуваючи її слова вiдмовлення, вiн великою рукою, як брат до сестри, торкається її плеча.
– Як же ти помарнiла, Югино, за цей тиждень, – пошепки говорить, помiчаючи набряклi червонi повiки, перетканi тонесенькими голубими жилками. Густосинi тiнi пiд очима поширшали, пiдрiзуючи побляклi щоки.
Дiвчина здригається, закриває очi рукою i, теж забуваючи, що перед нею стоїть Дмитро, не приймає од нього руку, не вiдчуваючи, що грубi пальцi втiшають її як можуть. Коли вона вiдривається вiд нього, їм обом стає незручно, тiльки тепер починають випливати забутi межi, але вже якась хвиля перехлюпнулась через них, як влiтку перехлюпується колосся з одної ниви на другу.
I Дмитро боїться хоча одним необачним словом порушити ту химерно виткану, невiдчутну основу, що тремтить, як сонячне кросно: на широчинi зовсiм непомiтно, а в душi, як у лiсi мiж зеленим галуззям, зазолотиться нiжним усмiхом – i знову нема. Схвильований, вiн пiдводиться з лави i прощається з Бондарiвною, не помiчаючи, як її сум незвично починає бринiти в його словах:
– Всього доброго тобi, дiвчино, – навiть руку боїться зайву хвильку затримати в своїх пальцях, щоб не погасло те чарiвне кросно, що так неждано-негадано виткалось iз дiвочих слiз.
– Всього доброго i вам, Дмитре Тимофiйовичу, – тихо проводить його.
– Не печалься, Югино, не треба, – разом виходять У дверi.
У сiнях темно, i вiн, ще раз торкнувшись її руки, прямує в сутiнки.
За яблунею пливе серп молодика, невдалiк од нього, як сльоза, тремтить синювата зiрка; над криницею лунко дзвенить баддя срiбними сережками, з-за садiв пiднiмається молочний туман, обпинаючи ноги деревам.
Ну от i стоїш ти, Дмитре, на порозi i не знаєш, куди завтра схитнешся – чи по той, чи по другий бiк. Задумавсь i не почув, як з ним поздоровкалась тiтка Дарка, прямуючи до Бондарiв.
– Все зле на вас. Наче свiт клином на однiй дiвцi зiйшовся, – похитує головою вдовиця. – к цього щастя, мовляли люди, хоч греблю гати. Так нi тобi: будуть один одному голову ламати. А якi ж друзяки вiрнi були. Бач, цей у дiвки сидить, а другий посилає Дарку: викличте хоч на хвильку Югину. На старiсть, мовляли люди, зводницею хочуть зробити. Щоб вам пусто було.
В сутiнках насилу помiчає дiвочу постать бiля лiжка.
– Сама у хатi?
– Сама.
– Так оце Грицько, бач, послав стару до тебе. Викличте, каже, Югину, щоб хоч слово промовити. Чи пiдеш, дiвко? У мене вiн чекає.
– Що? – спочатку не розумiє дiвчина.
– Так оце Грицько послав, бач, меншу не знайшов, мене до тебе, – намарне повторює Дарка, бо, поки, вона зiбралася говорити, Югина вже вловила всi попереднi слова. I такими далекими їй здалися i Дарка, i її хата, i Григорiй, наче їх роз'єднали довгi роки i вже встигли влягтися в душi усi Страждання.
– Так ходiмо, чи що?
– Нi, тiтко, нiкуди я не пiду, – хитає головою.
– От i маєш тобi. То така була любов, мовляли люди, до гробової дошки… Що ж йому сказати?
– Скажiть, – тихо, але твердо бринить голос дiвчини, – не насмiятись йому над моєю честю. Хай собi шукає дорогу до Федори чи до кого захоче. А у нас йому нiчого робити, – зупинилась i, чуючи, як голова йде обертом, сперлась руками на бильця i ще твердiше вiдказала: – Можете сказати – хай забуде i не тривожить мене. Так i накажiть йому.
– Он воно що, – здивовано повертає голову Дарка.
– Тiльки попрошу вас, – пiдходить дiвчина до вдовицi i бере її кiстлявi пальцi в свої, – не обмовтесь нiде, що вам сказала. Нi словом, нi пiвсловом. Хай воно травою поросте, щоб не перемивали по кутках моїх кiсточок, не плескали дурно-пусто язиками.
– Та хiба ж я, мовляли люди, сама не знаю В свiтi для дiвки немає гiршого за отi поговори. Зi мною i зiтлiє, – нахиляючи голову, поспiшає до хати i строго вiдчитує Григорiя.
– Спасибi й за це, – чужим, одерев'янiлим голосом вiдповiдає Шевчик, береться за шапку i виходить на подвiр'я.
Все його тiло ниє, наче цiлий день крутив цiпом. Вiн ще не вiрить, що Югина розлюбила його, поривається йти до Бондарiв, та бiля ворiт, повертає додому i згодом чвалає на вуличку, до болю знайбму, сторониться в затiнку вiд людей. А думка весь час повторює одне i те ж:
– Це ти, враже, наговорив на мене i батькам i дiвчинi. Ще стануть твої поговори поперек горла тобi.
Як злодiй, крадеться до завiтної хати, але на нього хмурими мовчазними очима дивляться чорнi вiкна. I парубок, здригаючись вiд кожного звуку, стоїть бiля плота на подвiр'ї, надiючись, – може, Югина вийде у двiр. Яким бридким здається вiн сам собi. Без болю не може згадати iм'я Федори. Вiн вперше так гостро вiдчув непоправимо горе, вiдчув, наскiльки вспiв зрiднитися з Югиною, i тремтить вiд кожного подиху вiтру. Здається, хтось ходить за його спиною?.. Нi, нiкого.
За яблуневим садом вище дерев пiднiмається туман, i молодик самотньо дзвенить по загрубiлому небесному льоду. А потiм закочується за хмару.
