пiсню. Навiть вiдчув її дихання. Зацiпивши зуби, шаленiючи од лютi, з пiдкладкою вирвав мiднi патрони.
Вiйнула вогнем рушниця Свирида Яковлевича, i один пострiл схрестився iз другим. Спантеличена луна збивалася з нiг.
Григорiй перший побачив, що на обочинах шляху бiля дубiв також заворушилися постатi. Нахилився до Iвана Тимофiйовича, i той з розгону увiгнав конi в темiнь лiсу. З неперевершеною майстернiстю правив чоловiк, i кований вiз, звиваючись гнучкою лозиною, гуркотiв по пеньках та корiннi, калiчив молодняк i трощив сухостiй. Вилетiли на просiку, i лiси, побратавшися з зорями, опоясалися червоними смугами, закружляли в розвихренiм танку. Одначе пострiли не вiдставали од пiдводи.
– Зупинись, Iване, – владно промовив Свирид Яковлевич. Навколо стало тихше.
– Ми їх зараз провчимо, – важко скочив iз воза. – Дмитре, до мене… А ви – гайда в Комсомольське.
– Свириде Яковлевичу, я з вами залишусь, – затремтiв голос у Шевчика.
– Дрючком будеш воювати? їдь…
– Не поїду, – ламався од безсилля голос Григорiя. – Руками, зубами буду битися з гадами.
I в цей час пролунали пострiли з сторони Комсомольського.
– Напевне Орленко спiшить на пiдмогу, – сторожко ступив уперед, напохватi тримаючи рушницю.
Через кiлька хвилин, хвилюючись, зустрiлися з комсомольцями. I зразу ж затихла, наче й не було її, стрiлянина. Веселi голоси затокували на просiцi.
– Свириде Яковлевичу, просимо до нас, – запрошував Орленко. – Переночуєте, а вранцi – в район.
– Гаразд.
Дмитро, подякувавши комсомольцям за допомогу i гостиннiсть, почав збиратися додому.
– Переночував би в комсомольцiв. Подивився б, як живуть вони. Та й не зовсiм безпечно зараз iти, – порадив Свирид Яковлевич.
– З охотою залишився б, та знаєте, що буде дома творитися. Я матерi нiчого не сказав, – вiдповiв заклопотано i, пригинаючись, розгонисте увiйшов в гомiнке склепiння дiброви. Усе тiло парубка спiвало гордим завзяттям.
Ця нiч була для Григорiя чарiвним сном. Ще не встигло заспокоїтися серце пiсля пережитого, як знову затремтiло, коли в лiсi засяяли вогнi. Посеред невеликого майдану стояв розлогий дуб, на його гiлках перегойдувалось яскраве сузiр'я, розсiваючи потоки свiтла. Невеликi красивi будинки розкинулися навколо майдану, над ними сплiталися спiви лiсу й ставкiв, якi мелодiйно переливали пахучу воду з одного водосховища в друге.
Повечерявши в заквiтчанiй громадськiй їдальнi, Григорiй лiг вiдпочивати на вузькiй залiзнiй койцi, поруч з трактористом Леськом Безхлiбним. Розмова затягнулася далеко за пiвнiч, вона розпрямляла Григорiєвi плечi й думки. Нове життя, без наймитського приниження, без злиднiв i переднiвкiв, розкривалося в усiй суворiй красi становлення й зросту. Перед свiтанком на пiвсловi замовк утомлений тракторист, а Григорiй тихо вийшов з будинку – пильно почав оглядати колективне господарство. I тепер кожна деталь так радувала, начеб була зроблена його руками. Не вiрилося, що кiлька рокiв назад тут, на безлюднiм мiсцi, лише пiднiмалися першi землянки з нетривкими торфовими покрiвлями.
Дослухаючися до струнного перебору лiсiв, Григорiй уже почував, що сам стає часткою нової надiйної працi.
Вiн незчувсь, як почали роздаватися приполи ночi, як зацвiли барвiнком крутi поля небосхилу, як святково затрiпотiв схiд червоними стягами. Стрiмкими золотими потоками помчало промiння по землi, зганяючи в яруги наполоханi сiрi отари тiней.
Осторонь почувся молодечий безтурботний гомiн. На невеликому, огородженому дубняком спортмайданчику заряснiли голубi майки. Смуглявий, увесь облiплений м'язами, Левко Орленко розкручував «сонце» на турнiку, а справжнє сонце спалахувало ясними прожилками в розкiшному чубi хлопця.
Ось iще ритмiчний рух молодих колгоспникiв, i вони стрiмголов летять до ставу. Грона юних тiл у красивiй напрузi злiтають у плесо, i вода закипає в'яззю шумовиння, до самого дна переповнюється смiхом.
В Григорiя окрилювалась душа. Вiн також побiг до ставу, але в цей час почув бурчання трактора i повернув назад.
– Лесько! – схвильований, пiдiйшов до тракториста. – Скажи: де ви навчилися цьому? Це ж справжню юнiсть побачив у вас. Робота дає радiсть, щастя, а не люте отупiння i злиднi… Хто вас так навчив жити?
Тракторист, ще обсипаний краплинками води, пильно подивився на Григорiя.
– Партiя, Ленiн, Сталiн дали нам життя, – вiдповiв тихо i його не по-юнацьки строгi очi пом'якшали, потеплiли. – Ти не журися: скоро всюди справжнi дiла почнуться. Чув, що товариш Сталiн на п'ятнадцятому з'їздi партiї про колективiзацiю говорив? А слова товариша Сталiна – це саме життя, що вперед поспiшає. На машинi!
Коли трактор, звиваючись, рушив по лiсовiй дорозi, Григорiй рiшуче пiшов розшукувати Бондаря.
– Iване Тимофiйовичу, приймете мене до созу? – зустрiв Бондаря бiля гамазею.
– Пiднялася душа? – засмiявся чоловiк, запрягаючи конi.
– Пiднялася. За одну нiч себе iншою людиною вiдчув. В райкомi Павла Михайловича не застали: виїхав до фрунзiвцiв. Техсекретар, довiдавшися, що Свирид Яковлевич має намiр поїхати в комуну, аж на вулицю вийшов:
– Свириде Яковлевичу, ви ж накажiть товаришу Савченковi, щоб негайно приїжджав. Негайно.
– Чого ти так хвилюєшся?
– Як же не хвилюватися? Павлу Михайловичу треба здавати справи.
– Що!? – вражено глянув на секретаря i зупинився.
– На нову роботу перекидають Павла Михайловича. В окружком.
– В наш?
– Нi. Кудись ближче до столицi. I приємно, Свириде Яковлевичу, i великий жаль. Працювати з Павлом Михайловичем було все одно, що кожного дня на новий щабель пiднiматися. В Йони Чабану мало сльози не котяться, а про його Iляну й не питайте.
– Прекрасний чоловiк жив iз нами, – задумливо хитнув головою Свирид Яковлевич.
Знову дорога закурилася пилом, знову заспiвала вода пiд мостами, закружляли нивки i стрункiсть лiсiв пiдтримувала голубу покрiвлю неба. I ось обабiч дороги розкинулось неполатане, не роз'їдене межами привiлля ланiв.
– Фрунзiвськi поля! – Свиридов! Яковлевичу навiть дихати стало легше.
– Обсiялися вже, – захоплено промовив Iван Тимофiйович. Все чiткiше напливало коло молодого саду, зсередини якого проглянули камiннi будiвлi фрунзiвцiв. А далi над ярами мальовничо розкинувся Майдан Соболiвський, знаменитий першою в районi школою колгоспної молодi. Сюди з усiх сiл з'їжджалася юнь набиратися знань, вивчати агрономiю, правила рiльництва. На чималому спадистому полi школа запровадила правильну сiвозмiну, а на дослiдних дiлянках вирощувала новi культури.
Павла Михайловича застали у школi, де вiдбувалися комсомольськi збори. Вiн зрадiв, побачивши Свирида Яковлевича i Iвана Тимофiйовича, кивнув головою, щоб сiдали поруч iз юнiстю.
Пiсля зборiв Савченко уважно вислухав Мiрошниченка i Бондаря.
– Класи без боротьби не зникають, – коротко вiдповiв. – Куркулiв приборкаємо… А тепер поїдемо до фрунзiвцiв. Потiм заглянемо ще в один колектив. Набирайтеся досвiду. Це здасться i для господарювання i для агiтацiї.
– Павле Михайловичу, – захвилювався Бондар, – а як же бути, що виїжджаєте ви?.. Знову комусь дiло в ненадiйнi руки може попасти.
– Спокiйнiше, Iване Тимофiйовичу. Сказано: куркульню буде приборкано… Бiльшовики не розкидаються словами. Це тобi особливо треба запам'ятати – для дальшої роботи пригодиться.
– Запам'ятаю, – зрозумiв натяк Павла Михайловича i з вдячнiстю подивився на по-юнацькому впевненi i свiтлi очi.
