на перекошене безсиллям, злобою i страхом обличчя.
– Марто, – огидно клацають зуби.
– Боїшся? – мстивими i радiсними очима дивиться на обм'яклу ненависну постать.
– Мовчи, дурепо… Чуєш, ти що собi затiяла, – вiдхиляється Лiфер, немов захищаючись вiд удару.
– Так слухай, чоловiче, що я тобi скажу: ми розводимось з тобою. Я iду з Нiною жити до тiтки Дарки… Цить. Коли ж їй хоч словом заїкнешся, все викажу. Згода?
– Згода, – пошепки i хрипко, немов крiзь сон, вiдповiдає.
– Сьогоднi ж пiдемо до сiльради, – владно наказує вона i почуває, як уся оживає, неначе виходить з землi. Пропадем пропади цей чорний свiт злоби й карбованця. Вона повертається до своїх людей.
– Сьогоднi, – безнадiйно махнув рукою i, заточуючись, увiйшов у сiни. – А скажеш пiсля розводу слово – не жити нi тобi, нi дитинi, – засичав на порозi.
ХLVIII
Марiйка тепер переривалася вiд роботи. Iще де тi вишневi смуги свiтанку, а вона, зготувавши на попелищi снiданок, будила дочку й обоє ледве не бiгли вулицями на поле.
Саме копали картоплi. По шляхах тепер поскрипували обшитi лубом васаги, наповненi шершавими землянистими плодами, а на полях курилися голубi димки. Вони все крутiше i крутiше пiдiймались до Забужжя i десь над самим скелястим берегом рiки зливалися з хмарами. Та не радували зараз Марiйку нi пахучi димки, нi веселий скрип обважнiлих возiв. Найнявшись копати за мiрку, вона так орудувала лопатою, наче хотiла всю землю пiдважити. Потiм, перегинаючи стан, швидко вибирала чорними, зазiленими пальцями картоплю i знову натискала на вiдполiроване руками держало. I їла не присiдаючи – боялася згайнувати якусь хвильку. Непосильною роботою змучила i себе i дочку. Вона навiть вiдмовилася жити в Горицвiтiв: думалось, що тодi Iван менше буде дбати про хату. Щовечора, повернувшись додому, незмiнне запитувала чоловiка:
– Ну як?
Все здавалось, що Iван мало дбає про своє гнiздо; нападала на дружину i бурхливо виливала свою злiсть та бiль, аж клекотали i шипiли слова, вириваючись з її худих грудей.
– Оце полаєшся, то й виросте назавтра палац, – обережно, насмiшкуватим голосом втихомирював її Iван Тимофiйович.
– Коли б не твiй соз, не мучилася б нi я, нi моя дитина, коли тобi мучитись захотiлось… Ти хоч би снiпкiв трохи зробив.
– Авжеж, саме пора. Голому тiльки одного картуза бракує.
Лише в хвилини просвiтлення Бондариха розумiла: не поставити їм хати цього року – загорьованою картоплею не те що дерева не заробиш, а навiть самого необхiдного дрiб'язку не купиш. Однi тiльки вiкна вставити чого варт. Але знову i знову, в який раз, прикидала в головi, як їм вилiзти з нещастя. Десятки думок, одна змiнюючи другу, розкочувалися то в лiси, то в поле, то на ярмарок i поверталися до її попелища свiжозрубаним деревом, мiшками картоплi, синiми вiкнами, на яких саме сонце промiнням вимиває шибки. Все надiялась, що станеться якесь диво: i лiс, i скло, i залiзо подешевшають, а картопля подорожчає. Сподiванки, оживаючи перед очима, не раз радiсно стискали її серце.
В недiлю побiгла i на ярмарок, i в лiсництво. Та тiльки так розтривожилась, що ледве не захворiла: її зарiбками не скоро достукаєшся теплого притулку, не скоро побачиш над хатою хустину веселого диму. Запечалена i втомлена вагою зiм'ятих нездiйснених сподiванок, поверталася iз лiсу на своє попелище.
Навiть тут, серед полiв, вона чула тоскнi i тривожнi пахощi обвугленого, потрiсканого дерева i перепаленої глини.
«Коли б не твої сози, Iване, жили б ми, як люди живуть. Ще, гляди, не того дочекаєшся…»
На перехрестi по-осiнньому задуманих дорiг ланцюгом розтягнулися лiги, навантаженi ще вогким, необвiтреним деревом. М'яким сяйвом переливалися бiлокорi берези, розплiтаючись бiля корневища потрiсканими вiчками, червонiли серцевинами м'язистi берести. Немов зачарована, Бондариха не могла одвести зору вiд деревин.
«к ж щасливi люди на свiтi. Комусь зразу ледве не цiла хата везеться». Наздогнала сивого, неначе вишневим цвiтом осипаного чоловiка. Вiн впевнено i неквапно ступав по дорозi, тримаючись рослих коней.
– Добрий день, – з острахом i трепетом торкнулася рукою до дерева.
– Доброго здоров'я, – глянув з-за плеча чоловiк такими голубими i юними очима, що, коли б не сивина, подумав би: юнак стоїть перед тобою.
«Данило Самойлюк, голова iвчанського созу», – зразу пiзнала Марiйка, i такий її жаль, туга i злiсть охопила, що вона зразу ж круто повернула з дороги на поле i пiшла обнiжками до села.
«Бач, поступив у соз – i наче помолодшав. А чого ж йому? Люди все зроблять, а ти тiльки командуй. Сказано: де є такi граблi, щоб од себе гребли. Один мiй такий дурень набитий, що навiть з себе останню сорочку комусь вiддасть. А люди як обертаються».
«Я йому зараз усе, усе вичитаю, – нападала на Iвана. – Розумнi голови бач, як собi лiс таскають. А ти сиднем сидиш, лежнем лежиш. А Самойлюк, партiєць, справдi собi палац Збудує». Вона нiтрохи не сумнiвалась, що лiс везуть головi iвчанського созу i лаяла його в думках гiрш Iвана, бо Iван хоч за правду допоминається, а той собi усе гуртовою худобою возить.
Ось уже i її подвiр'я. Вона бачить: Iван з Югиною сидять на дровiтнi, читають газету. I це ще бiльше виводить її iз себе.
«Найшли час почитувати. Чом не вченi! Доктора!»
– Чи там у газетах про нашу хату нiчого не пописують? – Взявшись у боки, вона, сама того не помiчаючи, стає в театральну позу i аж свердлить чоловiка очима. – Оте ти так дбаєш за наше життя? Що ж, хай жiнка хоч розiрветься, а вiн, як сорока у кiстку, в газетки заглядатиме. Аякже, начальство, голова созу, велике цабе. Оце б ще тiльки галiфе надiти i пошпацiрувати по селi.
– Мамо, тато ж цiлий тиждень з роботи не виходив.
– А я виходила? Так я хоч картоплi приробила, а що твiй тато заробив? Одних ворогiв понаживав. Скоро через твого тата в село i носа не виткнеш.
– I ото не заболить у тебе язик? Хоч би яку перемiну видумала, а то товче i товче одне й те саме.
– I товктиму. Не наравиться? Он твiй хвалений Данило Самойлюк прямо пiвлiсу собi на маєток за один раз повiз. А ти досi й ломаки не притягнув.
– Ото i треба було б на твою спину добру ломаку притягнути.
– Тягни, тягни. Ох, i послала менi доля чоловiка. Лучче б я була утопилася ще маленькою. Ти й так мене до смертi своїм созом доведеш.
I Iван Тимофiйович зразу ж змiнився. Коли говорили про нього, вiн мiг терпiти, але як рiч заходила за соз, то пробачте, щоб вiн промовчав.
– Марiйко, – майже пошепки, блiднучи, промовив вiн.
– Чого ти на мене кричиш? – зразу ж заверещала жiнка. З гiркого досвiду вона знала, що шепiт чоловiка нiчого доброго не вiщує. – Хiба я не правду про твої сози кажу?
– Марiйко, – ще тихiше промовив Iван Тимофiйович i ступив крок уперед.
– Не кричи ти на мене! Не кричи! – подалась назад. В цей час на вулицi зафоркали конi, заскрипiли лiги, i до ворiт Бондаря пiдiйшов Данило Самойлюк.
– Привiт, господарю! Приймай гостей! – весело гукнув з-за тину.
Марiйка на мить остовпiла, а потiм тихо i злiсно процiдила:
– Ах ти ж, стерво незугарне, очi безстиднi. Собi лiс «возить, ще й людей об'їдати заїхало. Найшов багатiїв. А Iвановi що ж? Останнє заставить на стiл покласти. Ще й за чаркою в кооперацiю пошле. Ой, i чоловiчок, ой, i чоловiчок попався!
I раптом, наче крiзь сон, вона чує неквапну мову Самойлюка:
– Почули ми, Iване Тимофiйовичу, про твоє нещастя. Зiбралися гуртом, помiркували про нашi дiла i
