вирiшили якось пособити тобi. Худоба ж своя є, райземвiддiл виписав наряд у лiсництвi, а люди дружнi. Оце й привезли тобi лiс. Будуйся на радiсть нам, на страх ворогам i тим вражим синам, що завидують нам… О, та ти вже цiлуватись лiзеш, наче я тобi дiвчина. Ну, давай почоломкаємося. – I сивi кучерi Самойлюка переплелися з вигорiлим, як перестояне сiно, чубом Бондаря.
Гурток iвчанських созiвщв тiсно обступив двох голiв, i всi були радi, що, як зумiли, допомогли своєму чоловiковi.
– Люди добрi, люди добрi, – з сльозами на очах кинулася Марiйка до iвчанцiв. – Заходьте ближче. Та ви ж це десь франку i не ївши. Спасибi вам, люди добрi. Я ж це казала Iвану: хто тебе порятує, як не свої… созiвцi, значить. От i справдилось моє слово, – значущо i строго подивилась на чоловiка.
– Да, да, моя баба як у воду дивилась – усе надiялась, що вiд колективу прийде нам виручка, – зразу ж погодився Iван Тимофiйович i насмiшкувато поглянув на жiнку. А та схвильовано i зверхньо кивнула головою, начебто не вона, а Iван сумнiвався в силi колективу. Тепер Марiйка i справдi починала вiрити, що в душi увесь час стояла за соз. Ну, а що словом iнодi розпiкала чоловiка – так це ж тiльки на користь iшло. Швидко метнулась на вулицю, завмираючи, оглянула деревини, полiчила їх i, по-дiвочи обкрутившись, кинулась до клунi. Звiдти з перебiльшеним пiдкресленням винесла двi пляшки з горiлкою – їх старанно приховувала для майстрiв, якi мали будувати їй хату.
«Чортова баба. I хоч би тобi словом обмовилась», – здивовано поглянув Iван на Марiйку, яка вже, граючи очима, ставила їжу на стiл i хвалила свого чоловiка, як вiн пiклується созiвськими дiлами:
– Прямо i поїсти не має часу чоловiк. Що ж, соз дiло нове – всюди треба хазяйським оком доглянути… Ой, спасибi вам, люди добрi, щоб i ви, i вашi дiти з щастям не розминались. Iване, побiжи в кооперацiю, бо дорогi гостi, созiвцi нашi, цiлий день у дорозi проморились. Ще одна чарка не завадить.
Очi її щасливо оглядали кремезну постать чоловiка, сивоголового Самойлюка i всiх iвчанцiв. її аж пiдмивало щось сказати i про свою роботу в созi, але, поки чоловiк не пiшов за ворота, не наважувалась розкрити уста.
XLIX
– Ти ж не барись, Степане. I не дуже накладай – треба, щоб вiдпочили конi.
– Нi, нi. Я вльот притягну оту клiтину хворосту, – Степан Кушнiр куцими пальцями вхопився за вiжки i вже хотiв вискочити на полудрабок, але, побачивши в глибинi подвiр'я нового, наче з воску вилитого, воза, спитав Бондаря:
– Вже наготували шефам подарунок?
– Аякже. Самих найкращих яблук вибрали. Обоє пiшли в глиб подвiр'я. Нiжний повiв саду, заглушивши дух пожарища, хвилями розтiкався по всiй садибi. На повному возi з добiрною антонiвкою веселим рисунком, як зорi, уляглись червонобокi яблука.
– Напевне, Югина вкладала? Чується її рука, – мiцно вдихнув Кушнiр пахучий настiй.
– Югина. У неї вже й дружба за-в'язалася з заводськими дiвчатами, тими, що привозили нам суперфосфат в подарунок. Листуються. А це наче змовились: заводськi запросили дочку до себе на Жовтневi свята, а вона їх у село.
– Хай поїде. Бiльше життя побачить. Хай з Варивоном, з Варивоном поїде, – раптом прояснився Кушнiр. – Вони як виступлять, як виступлять з танцями» то i в мiстi не надивляться на них. А то тiльки в нас i в нас виступають шефи.
– Пошлемо їх на свята. Ну, рушай, Степане, бо вже сонце донизу котиться.
– Рушаю, рушаю, – Кушнiр вискочив на воза i, пiдiбраний та гордовитий, поїхав вулицями до лiсу. Селом вiн притримував буланих – хотiлося, щоб бiльше людей бачило, на яких конях їде вiн, споконвiчний наймит. А конi – це була найбiльша слабiсть Кушнiра.
Ще в дитинствi закладався з парубками або пастухами, що промчить на якому-небудь необ'їждженому скаженому жеребi. I, дiйсно, якимось дивом вискакував на здибленого, з одичавiлими, налитими кров'ю очима, коня, клiщем вчеплювався в гриву i мчав бездорiжжям по чистому полю. Часто закривавлений i розмальований синцями, але незмiнне веселий, завзято накульгував до пастухiв i захоплено розповiдав.
– Ох, i чорт, ох, i чорт цей жереб. Tax метляв, так метляв мною, наче по кiсточцi хотiв рознести. А потiм бачить, що нiчого не зробить – пiдвiвся на заднi ноги i почав осiдати. Надумавсь перекинутись на спину i придушити мене. От хитрюга чортова. Ну, мусив я галушкою летiти на якесь деревляччя. Лукавий, лукавий кiнь. А летить, як сокiл. Аж дихнути не можеш. Лялечка – не кiнь. Така холера, що нiхто на ньому не втримається. Золото – не кiнь. I нiхто не вдержиться на ньому, хiба що я трохи та дiд Синиця.
I завжди однiєю з найприємнiших розмов для Кушнiра була розмова про коней. Тепер любов до них прокинулась з новою силою, i не раз вiн люто нападав на декого з созiвцiв:
– Тобi б, чоловiче, на черепахах їздити. Як запаскудив конi. Стрiлки не розчищенi, очi не промитi, хвости як бабина щiтка у глинi. Я куркульську худобину бiльше жалував, чим ти нашу, гуртову. Страшно несвiдомий ти елемент.
– Татку, татку. Вiзьми й нас! – назустрiч Степановi бiгла його чорнява Надiя в супроводi невеличкого високочолого Леонiда Сергiєнка. Позаду дiтей на сiрiй дорозi залишались димчастi мережки дрiбних ступнiв.
– Нема часу iз вами возитися.
– Дядьку Степане, вiзьмiть нас. Я конi поганятиму, а потiм у лiсi будемо з Надiйкою хворост збирати, – бiлоголовий Леонiд пильно дивиться на Кушнiра довгастими зосередженими очима.
– Сiдайте вже, причепи. Трохи провезу. Давай, Льоню, руку.
– Я сам.
– I я сама.
Дiти цiпко вчепилися ручатами в полудрабок i зi смiхом, двома клубочками, скотились на дно воза. Стрепенулись, немов горобенята од пилу, i умостилися бiля Степана.
– Дайте менi вiжки. Я вже поганяв, – дiловито вчепився Леонiд у свiжi, iще iз iскристими прожилками мотузки.
– Еге ж, тату, вiн поганяв. Ми iз дядьком Полiкарпом аж до Бугу їздили. Бiля парому конi чогось налякалися i Льоня ледве з воза не вискочив.
– Щось я цього не пам'ятаю, – невдоволено поглянув на дiвчину.
– Татку, а правда – в нас конi не вiдберуть?
– А хто ж може вiдiбрати?
– Це Данькiв Iван казав, що нашi конi i коростявi, i скоро здохнуть, i їх у нас вiдберуть. Так Льоня йому духопеликiв надавав. Сам ти коростявий, – каже. – I нiхто у нас худоби не вiдбере, бо вона созiвська. А ти, куркуленко поганий, а… як то, Льоню?
– Агiтацiєю займаєшся, – поважно промовив Леонiд. На краю села дiти поскочувались з воза i навзаводи помчали додому. Хлопчик швидко перегнав дiвчину, почекав її. Потiм дiти взялися за руки i, щось спiваючи, гордовито пiшли по серединi вулицi.
Обминувши Варчукiв хутiр, Кушнiр в'їхав у рожеве надвечiрнє чорнолiсся. Дорога, переплетена тiнями i промiннями, неначе казка, тягнулась в освiтлену даль, в широке вiкно тихої просiки. По-новому оглядав Кушнiр лiсовi, прихорошенi багрецем картини, i усмiшка теплилась в його очах i на устах. Здавалось, наче все поширшало i просвiтилось навколо нього. Вiн знав, що гiркi турботи не давлять йому плечi, – все далi i далi вiдходять вiд його серця. Вiн розумiв i причину цього. Коли в декого iз созiвцiв думки ще були переполовиненi, хитливi, то вiн усiм своїм єством вростав у новi дiла i ясно вiдчував, як розкривається перед ним широке життя.
– Ти знаєш, що товариш Ленiн про сози писав? – раз на зборах комiтету незаможних селян напався з запалом вiн на Гната Карпця.
– Товариш Ленiн про сози нiчого не писав, – поправив його з президiї Крамовий.
Кушнiр на мить оторопiв, з ненавистю поглянув на Крамового.
– Чого б то я говорив таке, що не знаю? Не може такого бути. Товариш Ленiн наперед нам життя
