Приїхавши додому, Варивон розшукав комiрника, i пiзнього вечора обсiє пiшли до зерносховища.
– Чого ти таку нетерплячку пореш? – обурювався дорогою комiрник, якому Варивон навiть повечеряти не дав.
– Важливе завдання є. Поки що це секрет. Але завдання державного характеру.
– Державного характеру? – зразу подобрiшало перепечене морозом зморшкувате обличчя.
Дома Варивон висипав на стiл насiння i довго розглядав зерна вiвса i вiвсюга.
– Нiчим тобi не вiдрiзняються, значить, нi формою, нi розмiром.
– Нiчим, – пiддакнула Василина, схилившись над столом. – Вiвсюг тiльки шершавий, а овес гладенький-гладенький.
– Що гладенький, то гладенький. А чого ж трiєр не розбирає цього? Непутяща машина. Треба собi кращу збудувати.
– Конструкцiї Варивона Очерета, – розмiялася Василина.
– Iменно так, стара. Що ж його вигадати? Сiдай, стара, i разом подумаємо: одна голова добре, а двi – ще гiрше.
– А ну тебе!
– Що, не подобається тобi твiй чоловiк?
– Варивоне, ну, не мели.
– А ти менi й досi подобаєшся. Iнодi зиркнеш оком на якусь молодичку, а згадаєш про тебе. Спитати б чого? Начеб ти щодня не вичитуєш менi за мою любов поораторствувати на загальних зборах своєї сiм'ї.
– Ти ще бiльше поораторствуй, то й дiтей розбудиш.
– Еге, лякай, начеб я своїх очеретенят не знаю. Вони як робити, то робити, як вчитись, то вчитись, як їсти, то, значить, на свого батька рiвняються, як спати, то теж так, що й гарматою не добудишся. Василино, давай заспiваємо. Коли спiваю – думки в мене так легко пливуть, наче по якiйсь канвi невидимiй. От воно може зразу ж i про вiвсюг надумаємося.
– Охрипла я, Варивоне.
– Усе в тебе сьогоднi, як в турецькому меджлiсi… Ну, що ж його придумати? Ти, Василино, теж мiзкуй, бо не буде тобi спокою, аж поки винахiд не виллється, як говорять ученi голови, в гармонiйну форму. Жаль, що ти пищика схопила. Щоб менi бiльше не ходити на рiчку шмаття прати, а то зовсiм голосу позбудешся. Пам'ятаєш, як ми пiсля жнив поверталися з поля? Як заспiвали: «Ой, зима, зима ще й мороз буде…»
– I не спам'ятались, коли й в село в'їхали. Кiнчили пiсню, оглянулись, а навколо вже люди стиснулись, – просвiтилося радiстю вибiлене першими снiгами спокiйне обличчя Василини.
– Артисти, що й казати. – Варивон пiдiйшов до радiо. – Знову дiти поралися. Доведеться їх ще ремiнцем повчити. Напевне трансформатора перепалили. – Полiз пiд стiл, де стояли сухi батареї, навпомацки перевiрив контакти, повеселiшав.
Злива музики зразу ж затопила всю простору теплу хату, i вже, стогнучи, просилась на привiлля, наповнене симфонiєю вечiрнiх зiр, iскристого снiгу i пругкого синього вiтру.
– Чайковський, – тихо пiдiйшла Василина до столу. – Мiй любимий композитор.
Варивон сiв поруч з дружиною. Задумавсь. Уже, мов погожий осiннiй день, вiдпливла музика i молодо бризнула дiвоча пiсня, а Варивон не вiдривав широкої руки од наморщеного чола. Думки, скупчуючись, тепер лише краєчком черкались пiсень, пiднiмались над ними, як зелене руно над землею…
– Василино! Iдея! Подай-но сукняну ковдру, – раптом вигукнув i нетерпляче пiдбiг до лiжка. Ковдру вiн так приладнав до скринi, що вона похило опустилась на землю. Аж блiднучи од хвилювання, сiйнув жменю зерна по ковдрi i напружено застиг, поки овес не осипався на пiдлогу. На ворсистому сукнi забiлiло кiлька зернин, їх i почав Варивон похапливо вибирати твердими пальцями. Потiм пiднiс до свiтла i захоплено вигукнув: – Василино! Нi одної зернини вiвса не залишилось на моєму трiєрi – самий вiвсюг. Ну, як тобi трiєр конструкцiї Варивона Очерета? Подобається?
– Подобається, – почала Василина розглядати зерна вiвсюга.
– А сам винахiдник подобається? – запишався Варивон. – I пiсля цього не догадаєшся щось на стiл поставити? Не буде з тебе справжньої господинi. Нiколи не буде… Як це менi патент на винахiд придбати? – I на обличчi Варивона вiдобразилась така нарочито перебiльшена задума, що Василина розсмiялась на всю хату.
– Смiйся, смiйся, а винахiд хоч i кустарний, одначе толк принесе. Це, дивись, знов у газетi твого чоловiка пропечатають. Дмитро тодi лусне iз завидкiв. Ну, менi пора ще до своїх хлопцiв, – швидко почав збиратися Варивон. – Треба сказати, щоб завтра всi по хворост їхали.
Але Василинi i догадуватись не треба було, що Варивон аж горить вiд нетерплячки розповiсти усiм про свiй дослiд. Та навiть словом не обмовилась: знала – не любить чоловiк, коли хтось наперед угадує його думки.
В правлiннi Варивон зразу ж похвалився своєю спробою Кушнiревi й для бiльшого доказу урочисто вийняв з однiєї кишенi жменю вiвса, а з другої – пучку вiвсюга. Кушнiр зрадiв, але дiловито перемiшав обидвi купки зерна i перевiрив дослiд на своєму пiджаковi; коли ж на темних ворсинках заколихалися розбризканi вiвсюжинки, вiн, навiть не обтрушуючи їх, пiдбiг до телефону й подзвонив у райземвiддiл.
– Це дiло усiм, усiм колгоспам згодиться! Удосконалимо твiй почин. Як не ми – народ удосконалить. Бо цей вiвсюг у печiнках нам сидить. Правду кажу?
– Хiба ж ви можете коли щось не так сказати, – перебiльшив заслуги свого голови i, чекаючи на розмову з районом, заскромничав, неначе молоденька ланкова.
III
Вночi палата густiше пахнула мiцним розпареним настоєм лiкiв. Iнодi в тишi на низьких нотах сплескував окрик хворого i стихав, як дальнiй занепокоєний гомiн осiнньої хвилi.
Не спалось Дмитровi. Пожадливо вдихав рiзке повiтря, прислухався до туго нап'ятих поривiв вiтру, а перед очима коливалась i коливалась роботяща весна.
Вiн ждав її, як сама земля; радiв, угадуючи її легку, розгонисту ходу, i тривожився, хмурився, вiдчуваючи, що десь бiля самого обрiю причаїлися мертвотнi приморозки i круговерть суховiїв. Вони врiзалися не тiльки в колгоспнi масиви, а й в його тiло. I полегшено зiтхав, коли чорнi видiння змiнювалися трепетним, як птиця, розгоном зеленого поля, голубими озерами льону, рожевими хустинами гречки.
Серед усiх думок найбiльше виплескувалась, струмувала одна: яке ж виростив жито Навроцький?
«Зерна такi, хоч на оберемок клади», – смiялися очi Варивона, i перед Дмитром знову пiднiмалося поле, мов гай, мудро похитуючи новим могучим колосом, пересiваючи до самого кореня сонячний дощ.
«А який же вiн, цей Навроцький? Чи зумiє по-справжньому дiлом повернути? Не огородиться од широкого свiту крихiтними вiкнами-дiляночками, як деякi завiдувачi хат-лабораторiй? Нi, не може такого бути. Нiяк не може».
Вдивлявся в темряву, уявляючи образ невiдомої людини. Чужа судьба уже ставала частиною судьби Дмитра, зрiднялась iз ним, як рiдняться солдати в бою. I радiсно було, що десь, зовсiм недалеко, за заснiженими шляхами, вiдкрився його однодумець зi своїм неповторним сяйвом, напруженим творчим розмахом, з живою мислю; вiдкрився, мов нова зоря, тiльки свiт її не сотнi рокiв iшов до землi, а зразу ж проснувся радiсними i хвилюючими промiнцями.
I, вже засинаючи, твердо вирiшив: «Завтра ж поїду до Навроцького. Побачу, як вiн господарює. Попрошу зерна для свого колгоспу. Хоч i скупий вiн, а щось таки вдiлить. Мусить вдiлити».
Ця думка i в снi м'якою усмiшкою перекочувалась на гордовитому, оброшеному потом обличчi Дмитра.
Вранцi пiсля снiданку вiн пiдiйшов до дебелої сестри-хазяйки з добрими лiнивими очима, характерними для спокiйних розповнiлих людей.
– Одужуєте, Дмитре Тимофiйовичу? – радiсно зустрiла його, i двi борозенки побiгли вiд уст до пiдборiддя.
– Зовсiм одужав, Ганно Петрiвно.
