воскових прожилках свiжої соснової пiдлоги. «Весна прямує». Знову заболiло серце. Поморщився i лiг на лiжко. Варивон у задумi сiв на краєчок крiсла.
– Що, болить?
– Якийсь дiдько серце розпирає.
– Ти ще побiльше злися, то може якраз на посiвну з лiкарнi випустять.
– Через три днi буду дома, i передай Югинi: хай не приїжджає.
– Марiя Iванiвна сказала, що тобi ще два тижнi треба лежати.
– Вона може й не те наговорити. За це й грошi получав.
– Ну, як ти собi хочеш, а я скажу їй, хай за тобою слiдкує i як ти на медицину нападаєш. Марiя Iванiвна i так зобижається на наших односельцiв, що непосидющi такi. Ще пригадує, як Свирид Яковлевич – вона тодi санiтаркою була – з усякими досвiдами не давав їй спокою. Словом, нiхто тебе без дозволу лiкаря не привезе.
– Ти привезеш.
– Та нiзащо в свiтi, нiзащо! Хоч i вредна ти штучка, але хочу, щоб iще прожив на свiтi. Саме на життя повернуло.
I цi слова хвилювання пройшлися по кожнiй жилцi Дмитра. «Саме на життя повернуло, – вiддалося у серцi: – це ж так пiсля довгої зими селяни, радiючи, говорять: саме сонце на весну повернуло».
– Це ти правду кажеш, – хитнув головою.
– Ще б неправду, – зручнiш умостився на крiслi Варивон. – Отак, коли працюєш, по шию своїми дiлами, значить, зайнятий, то все, здається, iде просто, звично. Ну, робиш, сваришся з ледащуватими, тягнешся до передових, ниву, як дiвчину, викохуєш, потроху рибалиш, потроху пащекуєш, потроху, є грiх, в чарку заглядаєш. А коли оглянешся назад – ого-го яку дорогу ми пройшли, через якi гори перевалили. То ранiше у мене одна була сорочка i в будень i в свято. Так i згнивала вона, по ниточцi розлазилася на плечах од поту i солi. За версту вiд тебе потом тхнуло. Так би й життя моє згнило у Варчукiв та Денисенкiв, як ота наймитська сорочка! I нiхто б про тебе доброго слова не сказав. Здох, мовляв, замороку принiс – складайся на дошки, щоб домовину зробити. А тепер я господар. Помiж людьми живу… Оце ще зима, а я думками весну випереджаю, – все мiркую, як би такий урожай проса зiбрати, щоб усi сусiди роти пороззявляли. Навiть у снi бачу такi зерна проса, немов коралi. А всi коло нього тiльки ахкають. I ти також.
– Воно ж i видно, що всi заахкають, як один мишiй вродить. Снiгозатримування провiв…
– А ти помовч… Ет, i настрiй зiпсував – уже i говорити, значить, не хочеться, – аж зiтхнув Варивон. I зразу в очах погасли вогники, а слово стало мляве, неначе цiдилося крiзь позiхання.
Дмитро дорiкнув себе за зайве слово: чоловiк про життя почав говорити, вiрно говорити, i так по- дурному обiрвати його думки.
– В завiдувача контрольно-насiнневої лабораторiї був? – запитав пiсля мовчання.
– Був. Зразу ж пiсля районної наради агiтаторiв заскочив. Кондицiйнiсть твоєї гречки найвища. Першої групи! Непогане ти дiло, Дмитре, зробив. В колгоспникiв з Iвчанки, як побачили твоє насiння, аж очi загорiлись. А вони толк розумiють. Господаровитi. Коли б нам до них дотягнутися. Не буду хвалити тебе, а такої гречки нi в кого нема.
– Ну, так уже й нi в кого, – аж захвилювався, i рум'янець нерiвними смугами прорiзав жовтизну на щоках. – Чував, Дмитре, що в Жданiвцi один колгоспник, Данило Навроцький, новий сорт жита вивiв – таке велике, хоч на оберемок його, як дрова, клади. Прямо не зерна, а стрючки!
– Оце б собi кiлька таких насiнин дiстати. Для дослiдiв! – загорiлись очi в Дмитра.
– Не дiстанеш! – рiшуче запевнив Варивон. – У нього зерна було трошки. Частину висiяв, а частину роздав агрономам i рiльникам-агротехнiкам.
– А може щось таки залишилося? – з надiєю поглянув на товариша.
– Не вiддасть же вiн тобi останнє.
– Варивоне, а може продасть якусь пучку, на мою гречку змiняє?
– Про грошi – i не кажи, а от гречкою може й роздобриш його. Хоча навряд: не схоче розлучитися з найбiльшим скарбом. Та й зажимистий трохи цей Навроцький.
– Уже всi справки навiв?
– Та ще не всi.
– Ех, Варивоне, задав ти менi задачу. Вредний, кажеш, дядько?
– Трохи на тебе схожий! Ну, пора менi в дорогу. Що тобi привезти?
– Заскоч в книгарню – може щось нове є. Лисенка, Лисенка попошукай! В журнали не полiнуйся заглянути – чи нема де його статтi. Iнтересно пише… широко думає чоловiк.
– Це не з тих, що в грядочку, як в могилу, все життя втаскає. Широке поле, нас бачить… Ще тобi чого?
– Привезеш з села трохи вiвса, того, що з вiвсюгом.
– Вiвсянку будеш варити? Вона для хворих корисна, – зразу брикати почнеш, – ожив Варивон. – Чи трiєрувати думаєш?
– Думаю.
– У лiкарнi? – засмiявся.
– У лiкарнi.
Варивон вийшов надвiр, в задумi насвистуючи якусь мелодiю. «Чортiв Горицвiт! дуже просто – вiзьме i найде спосiб, як очистити овес од вiвсюга. Чи не соромно буде, коли хворий тебе випередить? Що його, значить, зробити?» – зручно прилiг на сани, i добрi конi понесли його в широкi iскристi далi зимового надвечiр'я.
Село здалеку зустрiло Варивона веселим гомоном i смiхом: на широку, перерiзану мiсячним стовпом ковзалку висипала молодь. Пiд ковзанами шипiв i попискував лiд, з пагорбка однi за одними летiли гомiнкi санчата, шаленим коловоротом мчало фургало, i увесь прозорий вечiр зачаровано кружляв навколо рум'яної юностi. Утiкаючи вiд хлопцiв, на берег зi смiхом вибiгло кiлька дiвчат.
– Варивон Iванович! – раптом пiзнала одна свого бригадира.
– Варивон Iванович! Варивон Iванович! – загомонiло навколо, басовито обiзвалась луна, i молодь кинулась на греблю. Не добiгаючи до Варивона, три ланкових, мов по командi, вирiвнялись в одну лiнiю i гордовито, задьористо попливли легкому бiлоруському танцi «Бульба». Ось вони зiгнулись, начеб сапаючи картоплю, молодцювате стрепенулись i почали обмотувати живою вервечкою хлопцiв та дiвчат, збиваючи їх у тiсний клубок. Величезний кущ живої «бульби» докружляв до свого бригадира i весело розсипався на греблi.
– Спасибi нашiй бульбi, що так рясно зародила, бо воно, конєшно, тому що, що ж на сьогоднiшнiй день, – пiдвiвся на санях Варивон i став у позу розгубленого оратора.
Хтось передчасно пирснув, але парубочий кулак обережно зупинив нетерплячого.
Варивон дiловито прокашлявся, оглянув усiх i серйозно продовжував:
– Воно рiч, з одного боку, все-таки така, постiльки по-скiльки, позаяк взагалi зокрема i частково, бо часто-густо трапляється, зустрiчається сеє, теє, другеє i сяк-так; ну, але, з другого боку, начебто нiчого, та, власне кажучи, мало говорячи, на цьому можна й кiнчати…
Гребля заколивалась од смiху.
– Варивоне Iвановичу, пiслязавтра репетицiя буде?
– Аякже! Тiльки в лiсi проведемо.
– Оце добре! – усмiхнулась Степанида Сергiєнко, сподiваючись, що за словами Варивона Iвановича криється якийсь жарт.
– Репетицiя в лiсi! – загомонiло навкруг.
– Точно. Таку репетицiю влаштуємо, що урожаєм запахне: будемо возити хворост для снiгозатримування.
– Варивоне Iвановичу, попередити всiх їздових? – виступив наперед Леонiд Сергiєнко.
– Усiх, Льоню, особливо горицвiтiвських: сам знаєш – хворий бригадир. А дiвчатам треба буде мати плести. Да такi красивi, як придане. Чи ви тiльки танцювати та ковзатись умiєте? – жартiвливо нагримав на своїх ланкових.
– Ми i їсти вмiємо, – прибiднюючись, лукаво вiдповiли тi. – В свого бригадира науку проходили.
– А-а-а! Тодi я за нашi дiла не боюсь. Ну, летiть, зозулi, на коток.
