– Коли б скинути iз моїх плечей десяток рокiв, – часто хвалився Василинi, – ти б побачила перед собою не того наймита, що у Варчукiв та Данькiв натщесерце до метеликiв у очах махав косою. Студента, командира чи артиста побачила б.
– Ти й зараз лучче всякого артиста. Ну, а «бульбу» напевне i в театрi так не затанцюють, як ти зi своїми артистками, – смiялась дружина. – Тiльки, прошу тебе, не грай у «Суєтi» – всiх позаморював реготом. Та ще як додаси своє…
– Спiвавторство, значить.
– Теж менi спiвавторство. То замiсть «в гуртi» – «в бригадi» скаже…
– I нiхто на свого бригадира не обидився, тiльки ти одна така причепа… Де мої очi були, коли на тобi женився? Нiяк не второпаю… А правда ж – «бульба» здорово у нас виходить?
– Вже й тебе успiли Бульбою прозвати…
За крутим вигибом стало темнiше; тут тiнi падали прямо на шлях, i вiтрець роздмухував у їхнiх нерiвних вiчках тремтливi блiдосинi вогники.
Ось на невеликому, напнутому як лук, мiстковi, що з'єднував обочину шляху з високим насипом, з'явилася струнка дiвоча постать. Пригнувшись, щоб не зачепитися за рiзьбу пухнастого гiлля, дiвчина виходить на дзвiнку дорогу. I ясно стрепенулася пiсня, широка, задушевна, як сама юнiсть. Здалось: i дерева, i снiги зазвучали, налилися живими звуками i струмками прозорого вiтру i красою вечорового сяйва.
«Надiя… – хвилюючись, зупинився Леонiд i для чогось скинув шапку. – Надiйка!» – I вiн, забуваючи за все, кинувся веред.
Пiсня i дiвоча постать наближалися до нього, наближалися великi неостудженi зорi i широкий принадний свiт, по хвилях якого, розбризкуючи золотi краплини, плюскотiв лукавий розгонистий мiсяць.
Нiчого не чуючи за стуком власного серця, хлопець добiгає до дiвчини.
– Надiйко!
– Льоню!.. – в радiсному переляцi обертається дiвчина, зметнувши важкими темними косами.
Дужi руки несподiвано пiдхопили її, i вона зразу ж опинилася на мiцному парубочому плечi.
– Ой, Льоню! – скрикнула, а потiм розсмiялась.
– I чого б це я по чужих плечах ковзався? Що за звички iнститутськi? – строгим баском забуркотiв Леонiд. – Ану злазь менi зараз, – рiзко гойднувся.
– Ой, Льоню! – I дiвчина ще мiцнiше обвилась руками навкруг парубочої шиї. Леонiд обережно поставив її на снiг, усмiхнувся.
– Здрастуй, Надiйко. Вреднюча моя.
– Здрастуй, Льоню. Радiсть моя.
пї чорнi вiї двома крильцями вiйнули вгору, i великi, щасливi, iз вогким блиском очi так дивилися на хлопця, як тiльки молодiсть умiє. На щоках двома втиснутими зернятками тремтiли невеличкi ямки.
– Чого ж ти не подзвонила, коли приїхала на станцiю? Я б тебе, як сонце, зустрiчав би.
– Саме нашi колгоспники були в мiстi.
– От жаль… Пам'ятаєш, як минулого року приїжджав по тебе?
– Пам'ятаю, Льоню. Тодi така заметiль, така заметiль крутила День як нiч став. Нiколи не думала, що доїдеш.
– Це я б не доїхав? Та ще за тобою?
– Ой, хвалько. Ти тодi валянцi такi привiз, що я з головою в них пiрнула.
– Путящi валянцi – батька мого. Пам'ятаєш, як ми зi станцiї повертались?
– Швидше вiтру летiла. А пам'ятаєш, як нашi санчата перекинулись бiля дубини?
– Перекинулись, кажеш? Нi, щось не пригадую такого.
– Пригадуєш, пригадуєш. Тiльки признаватись не хочеш. Знаю тебе.
– I охота згадувати про таке, чого й не було… Надiйко, а менi аж не вiриться, що це ти. Дай хоч роздивлюся… Похудiла нiби трохи на студентських харчах, витягнулася i ще кращою стала. – Пригорнув дiвчину, поцiлував у вуста, щоки i пасмо пахучого волосся, на якому вже блищали пухнастi ниточки паморозi.
– Як я скучилась, Льоню, за тобою, – тихо промовила, i очi її стали сумнiшими, а на щоках затремтiли рум'янцi.
– I я, Надiйко. А цi днi як не свiй ходив. Навiть до телефонiсток почав пiддобрюватися, цукерки i горiхи носити, щоб вони, коли ти подзвониш, не твоєму батьковi, а менi сердечне комюнiке передали. Бо з твоїм старим ми знову погарикались. Боюсь, що вiн такого зятя i на порiг не пустить.
– А за що ж ви?
– За електростанцiю, Надiйко. Твiй батько таким скупим став… Ми насiлися, щоб на острiвку електростанцiю побудувати, а твiй, заощаджуючи копiйчину, понадiявся на iвчанцiв. Мовляв, вони збудують i нам ток пiде. Ну, iвчанцi збудували електростанцiю, але малопотужну. От ми й напали на твого.
Я зопалу його скупим рицарем назвав. Так навiть i не здоровкається тепер.
– Нiчого, Льоню. Пересердиться i почне станцiю будувати. Я його знаю… Льоню, а як у тебе з учобою? Працюєш не регулярно? Лiнуєшся? От я вiзьмусь за тебе.
– Приїхав контроль на мою голову.
– Знаю твою вдачу. Математику, напевне, на самий кiнець залишаєш?
– Не полюбляю її, – зiтхнув.
– А без математики не бути тобi командиром.
– Нi, я її таки вгризу… Вже намiчається перелом.
– Довго вiн у тебе намiчається.
– Ех, Надiйко, аби це ти менi алгебру викладала, – i аж примружився вiд уявного щастя.
– Тодi навчив би ти?
– Очей би не зводив…
– З алгебри чи з учительки?
– 3 обох, з обох… Ой, Надiйко, менi ще треба збiгати до своїх комсомолят. Я швидко-швидко. I тодi пiдемо з тобою аж до Бугу. Пам'ятаєш, як ми в минулому роцi ходили? Тодi така сама мiсячна нiч була. Пам'ятаєш?
– Пам'ятаю.
– Там тепер уже день i нiч електростанцiя рокоче, не дає водi заснути. А над нею червона зоря сяє. Побачиш її – i аж далечiнь розступиться перед тобою, i зорi Кремля засiяють тобi. Знаєш, як у Лєрмонтова: «И звезда с звездою говорит».
– Як серце iз серцем. Правда? – притулилася до плеча милого, а той огорнув її надiйними руками. – Бiля зарогу електростанцiя?
– Еге ж. Там, де ми колись пiд човном вiд дощу ховались. Пам'ятаєш?
– А потiм, як повертались, наш човен на бистрi перекинувся, i ми на березi сушились бiля багаття. Пам'ятаєш?
– Нi. Щось я цього не пригадую. То ти вже видумуєш. Побiжу я. Проведу тебе до розстання. Там зачекаєш мене.
– Льоню, а чого тобi так спiшно треба? Це так ти скучив за мною? – удавано нахмурила обличчя i гордовито вiдхилилась од хлопця.
– Дiло є. Завтра вдосвiта ми траву коситимемо на лузi. Наш бригадир таке надумався… Хороше це дiло, Надiйко. Живе, – навiть не помiтив розгнiваного виду дiвчини.
– Зимою косити!? I я з вами пiду. Громадитиму! – зразу забула, що хотiла розсердитись на Леонiда.
– З дороги вiдпочила б.
– Устигну. Соромно вiд своїх комсомольцiв вiдставати. Там їх певне всiх i побачу?
– Усiх. Я тебе на раннiй зорi розбуджу, як колись у жнива.
– Сама встану.
– Сама? Ну, для чого тобi в чоловiка хлiб вiдбивати? Я з тобою хочу разом пiти.
– Тодi приходь. Не забув, у яке вiкно стукати?
– Хiба таке забудеш? До кiнця вiку не забуду.
