– А пам'ятаєш, як раз батько наскочив на тебе, коли ти у шибку тарабанив?
– В косовицю?
– В косовицю.
– Нi, щось такого не пригадую, – i обоє весело розсмiялись.
– Так разом завтра пiдемо?.. Пам'ятаєш нашу клятву? – Ясно i щасливо поглянула на хлопця.
– Де б не були, ми завжди разом. – I Леонiд знову пригорнув дiвчину. Потiм узялись за руки i, гублячи дзвiнкi разки смiху, побiгли переливчастим шляхом удаль. Коли хтось стрiчався на шляху, вони опускали руки, а потiм знову мiцно i надiйно сплiтали їх. Раптом Леонiд зупинився.
– Надiє, здається, мiй старий iде. Ну да, вiн. I треба йому саме в такий час на шляху з'явитися.
– Ой, Льоню, бiжимо назад, – поблiдла дiвчина.
– А може пiдемо назустрiч? Треба ж колись i батькам про нашу любов сказати.
– Льоню, я соромлюсь. Побiгли…
– Нi, ти йди вперед, а я тимчасом дам круга i заскочу до Карпцiв.
Хлопець швидко зник за хатами, а дiвчина нерiшуче пiшла шляхом, на якому самотньо чорнiла чоловiча постать, переганяючи поперед себе довгу тiнь.
Порiвнявшись iз дiвчиною, Полiкарп радiсно привiтався.
– Надiйко! Приїхала! На канiкули, значить?
– Приїхала, – вiдповiла тихо.
– Хто ж тебе привiз?
– Григорiй Шевчик. Вiн був у контрольно-насiнневiй лабораторiї.
– Григорiй Шевчик? Ну, я тепер своєму Леонiдовi дихати не дам. Проворонив тебе… Не бачила його?
– Нi… – Дiвчину як приском обдало. Схиливши голову, не могла промовити нi слова, нi подивитися у вiчi Полiкарповi.
– Ну, чого так спаленiла?.. Все ховаєтесь, все криєтеся вiд старших. Думаєте, наче ми нiчого й не знаємо, нiчого не бачимо. Моя стара – вона оце тiльки почула, що ти приїхала – так i сказала: «Побачиш Надiйку, перекажи, щоб у гостi зайшла. Бо той шибеник – Льонька, значить, – i досi криється з усiм од нас… Тiльки ти, Надiйко, за чуба його таскай, щоб вiн скорiше у вiйськову школу поступав. На ту, як її, алгебру натискай. Бо вiн як почне оце вичитувати «а» плюс «б», то i я догадуюсь – нi «а» нi «б» вiн i досi не втямив. Та й сам на цю алгебру зобижається. А всi другi науки, вчителi кажуть, толком знає… Ну, чого ти, Надiйко?
Дiвчина поглянула на сухорлявого лiтнього чоловiка, i той помiтив, як затремтiли на її вiях молодi сльози хвилювання, вдячностi i радостi.
– Ходiмо, Надiйко, до нас, – ближче пiдiйшов до неї Полiкарп.
– Так Льоня мене шукатиме.
– Хай попошукає, коли батька перелякався. Хай не буде таким хитруном… От коли я молодим був, вiд мене дiвчина i в землi не заховалася б. Хiба тепер парубки? От як ми парубкували… Бувало з Арсеном як вип'ємо по кручку… – Полiкарп, випростовуючи зiгнутий стан, гордовито пiшов по-iз дiвчиною, що вже ледве стримувала смiх.
Коли Дмитро, Василина та Югина увiйшли в колбуд, до них пiдiйшов заклопотаний Варивон.
– Як убрався женишок, – окинув оком нове пальто Дмитра. – Тепер, Югино, твоєму милому вiдбою вiд молодиць не буде.
– Патякай менi, – примирливо промовив Дмитро.
– Нi, нi, Югино, ти слiдкуй за ним – вiн потайний у тебе. ,Вiн не тiльки гречку вмiє сiяти… Дмитре, що ми будемо з людьми робити? Зараз не встигнемо об'явити своїм – скоро вистава почнеться.
– Кого побачимо, тому й скажемо, – спокiйно вiдповiв Дмитро, не знаючи, що Варивон уже всю свою бригаду поставив на ноги.
– Хай буде так. Був я в правлiннi. Твоя радiсть приїхала з району.
– Крамовий? – насупився Дмитро.
– Вiн самий. Знову у нас уповноваженим по сiвбi. Про тебе згадував.
– Вiн згадає, – злiсно процiдив. – Обiцяв i на тому свiтi згадати менi минуле До моєї бригади присiкався?
– Нi. Кушнiр, значить, почав йому скаржитись, що нiяк не може вiддiлити овес вiд вiвсюга – трiєр не одвiває його. Помiркували, поговорили i нi до чого не дiйшли. Тодi Крамовий i кинув, як вiн умiє: «Чого ж ваш агроном. Горицвiт, нi до чого не додумається?»
– Я йому колись додумаюсь, що й думати не заманеться. Отож окорiнилася жаба в нашому районi. Скiльки рокiв сидить i нiкуди не щезне з очей… В тридцятому роцi були присадили його, так знову почав видряпуватися…
– Дмитре, – м'яко торкнулась його руки Югина. – Сiдаймо, Дмитре. Зараз вистава почнеться…
Вибiлене невелике сонце, як тiльки воно зимою умiє, вибiгло з-за хатiв, коли другого ранку Дмитро, з рушницею за плечима i косою в руках, поїхав до Бугу. Дорогою вiн обiгнав кiлькох колгоспникiв своєї бригади, а з Варивонової не зустрiв нiкого. Викручуючи зигзаги помiж деревами, проворно спустився до рiки i здивовано зупинився на льоду. Проти нього бiля фоси височiло три високi стiжки сiна, а в глибинi лугу чорнiло два ключi косарiв.
– Добрий ранок, Дмитре Тимофiйовичу, – радiсно привiтався з ним Леонiд Сергiєнко. – I ви косити? Непогано придумав наш бригадир.
– Вiн придумає, – невиразно промовив Дмитро, i Леонiд не розiбрав, чи насмiшка, чи злiсть була в його голосi. – «Невдоволений видно, що випередили його», – усмiхаючись в душi, вирiшив Леонiд i знову почав згортати у валок тонкi покоси.
Кушнiр, довiдавшися про хитрощi Варивона, довго вичитував йому в правлiннi i пригрозив повiдомити про недостойний вчинок загальнi збори. Бригадир щиросерде визнав свою помилку. А через день у районнiй газетi несподiвано з'явилася невеличка замiтка… про iнiцiативу бригади Варивона Очерета. Листоноша принiс газету прямо на луг, де працювали вже бригади трьох колгоспiв, i Варивон, ледве втискаючи неслухняний смiх, здивовано i обурено говорив Дмитровi:
– I як тебе в газетi не згадали – голови, значить, не прикладу. Всi ж знають, що твоя мисль, а от усе на мене вгатили. I сам не знаю, за що така напасть i почесть?
– Досить, досить менi… I-нi-цi-атор, – насмiшкувато протягнув Дмитро.
– Нiчого не зробиш, бувають помилки, товаришу мислителю. Давай пройдемося до острiвка – там, по-моєму, повиннi зайцi бути. Дмитре, а дуже в тебе на серцi… того? Дуже шкрябає?
– Може б ти помовчав трохи, Бульба непосидюща?
– От i виступай пiсля цього на сценi. Свої проходу не дадуть. Я пiшов у обхiд. Гляди, не промаж. – Варивон, задоволено наспiвуючи пiсеньку, широкими i важкими кроками пiшов до острова. Незабаром його мiцний, басовитий голос обiзвався у високих моложах i, посилений луною, загримiв у кручi.
Не встиг Дмитро зiрвати з плеча рушницю, як очманiлий заєць вискочив iз кущiв i помчав через Буг.
Кров з гулом вдарила в голову, занило бiля вух. Не цiлячись, вистрiлив Дмитро i промазав. Не присiв, а впав на колiно i знову вистрiлив. Заєць, чудернацько блиснувши бiлим пiдбоєм, перекотився через голову i незграбно ковзнувся по льоду.
Дмитро, забувши за все, кинувся вперед. Посковзнувся, але стримав рiвновагу i ще скорiше побiг. Вiн не почув, як засичав i увiгнувся пiд ним яснець, тiльки раптом побачив перед собою живе сяйво кiлькох блискавиць, що, переганяючи одна другу, покручено кололи лiд.
«Бистра!» – обухом гупнула догадка. Хотiв зупинитись i, зразу ж зрозумiвши свою помилку, побiг уперед. Та в цей час, лунко чмокнувши, лiд вислизнув з-пiд нiг.
Дмитровi раптом здалося, що високий берег Бугу пiдскочив i злетiв угору. Пiрнувши з головою в пекучi, як окрiп, хвилi, Дмитро почув, що течiя мiцно вдарила йому в груди.
«Це ж зараз пiд лiд затягне». – Надлюдським зусиллям, усiм тiлом рвонувся з холодної купелi, високо пiднявши руки. Головою i щиколодками лiвої руки вдарився в податливий лiд, а кулак правої, рiзнувши шершаву лiнiю ополонки, вискочив на поверхню. Дмитро це вiдчуває усiм тiлом, напружено борючись проти
