упертими очима.
– Просимо до хати, – з гiднiстю вклонився Дмитровi i Сергiєвi.
У великiй свiтлицi Данила Петровича Навроцького тiсно вiд книжок, вазонiв, ящикiв i полумискiв. Зеленi вогники сходiв м'яко пiднiмалися над вогким чорноземом. мiдними злитками суглинку i попелястим супiском, вiд якого так свiжо вiє лiсовим корiнням.
– Не вмiщається все моє господарство в хатi-лабораторiї. Прийшлося викурити свою бабу iз свiтлицi, – викресали смугу мерехтливих iскор розумнi примруженi очi Навроцького. – Стара! Ти там щось приготуй для гостей! – гукнув, не розчиняючи дверей до другої кiмнати. Сiвши за стiл, вiн, наче птах iз клiтки, виглядав з- за двох високих стосiв книжок.
«Бiблiотека бiльша, нiж у мене», – з пошаною окинув поглядом Дмитро саморобнi книжковi шафи.
Розмова потекла невимушене. Рухливий, невеличкий Данило Павлович, немов щиголь, завзято перескакував вiд одного ящика до другого, пояснював, що i як у нього посiяно, якi дослiди йому вдалися, а на яких спiткала невдача. I мова в господаря, легка, мов птах, була пересипана науковими термiнами, цитатами. Дмитро цупко вбирав найпотрiбнiшi слова, мiркуючи, що можна розповiсти Варивоновi, аби той передав яку новину Григорiєвi Шевчику.
Одначе, коли розмова зайшла про жито, Данило Петрович одразу ж насторожився, найоршився, i слово почало падати мляво, обережно.
– Вивiв пару кущикiв. Але ще треба перевiрити, бо може розщепитися. Мої дослiди з житом тiльки в ембрiональному станi.
– Даниле Петровичу, хоч покажiть своє зерно.
– Та… – зам'явся Навроцький i раптом веселiше додав: – Восени я висiяв його в грунт…
– Усе висiяли? – недовiрливо i з острахом подивився згори вниз Дмитро, стежачи за кожною змiною рухливого обличчя.
– Та кiлька зернин залишилося, – промовив нерiшуче, i тiнь невдоволення зморшкувате лягла на чоло.– Всього-на-всього кiлька зернин. Бережу їх, як зiницю ока.
– Дайте хоч одним оком поглянути на них, – стрепенувся Дмитро, чуючи, як починає ворушитися в ньому гнiв.
– Вони десь у Юрiя, синка мого, а вiн саме поїхав на курси.
Було явно видно, що обережний селекцiонер хитрує, i Дмитро, млiючи вiд хворобливого поту i млосного стугонiння кровi, ледве стримував себе, щоб не сiконути пекучими, злими словами.
Не такою вiн уявляв собi зустрiч з Навроцьким. Завжди, стрiчаючись з новими людьми, чекав од них чогось надзвичайного, того, чого часто бракувало йому. I такi люди залишалися для нього друзями на все життя, хоча б вiн їх бачив раз на вiку. Коли ж його сподiвання не здiйснювалися, переживав боляче, начебто украли в нього найцiннiшi скарби.
– Даниле Петровичу, я вам свою гречку покажу. Теж зерно, хоч на виставку вези.
– Гречку? – насторожився i зацiкавився. – А де вона?
– Дома. Я з лiкарнi.
– Дома? – недовiрливо поглянув на Дмитра. – Ага! А моє жито в Юрiя. Вiн з ним найбiльше дiло має. Бригадир! Та ще який бригадир! У Москву, думаєте, даремно на Другий Всесоюзний з'їзд колгоспникiв- ударникiв їздив? – почав розхвалювати сина, щоб якось змiнити напрямок розмови.
– Бригадир? – уже шаленiє Дмитро. – I зерно ховає од вас? Чи ви заховали це жито вiд людського ока? Як одноосiбник, заховали!
– Це ти про мене!.. Це я тобi одноосiбник?! – вiдхилився назад Навроцький, i його землисте обличчя поплямилось рум'янцем. А потiм почало блiднути.
– Ну, не одноосiбник, а ворсинки поганенькi є, – пригадав давнi слова Вiктора Снiженка.
– У мене ворсинки? Поганенькi? – задихався од обурення Навроцький, а очi його, мов два буравчики, презирливо свердлили Дмитра.
– Коли б не було, не загратувалися б своїми дiляночками. Велике дiло квоктати над цими мисочками, як курка над гнiздом, – покосився на мережанi полив'янi полумиски.
– Це я над мисочками квокчу? Ти, ти, товаришу… ти… вульгарний механiст!
Дмитро здивовано глянув на старого i несподiвано розсмiявся, але тому було не до смiху.
– Вiн мене мисочками попрiкає! Я цiлий бiй витримав з бабою, поки вона своє добро пiд мої дослiди вiддала. А в тебе, знаю, всi черепки на миснику красуються… Бач, одноосiбника, iндивiдуальника, сучий син, знайшов. А що ти за один будеш? Чому ти менi свою гречку не показуєш? Приїхав розуму випитувати в старого? Об'їхати хочеш? Останнє забрати хочеш? Знаємо ми таких хитрих! Не вперше бачимо! Не подобаються мої мисочки – скатертю дорiжка! Аякже! Плакати буду за ним! – застрибав по хатi Данило Петрович, театрально вимахуючи дрiбними кулачками. – Стара! Покинь там поратися. Гостi у нас обiдати не будуть, їм спiшити треба! На свої мисочки!
В цей час широко вiдчинилися дверi i, наздоганяючи клуби морозу, в свiтлицю радiсно вскочив сизий вiд холоду Варивон Очерет.
– Даниловi Петровичу низький уклiн,– вклонився i шанобливо пiдiйшов до старого.– Сердечне радий вас бачити. Дуже радий!
Навроцький щось забурмотiв, висмикнув руку з мiцних пальцiв Варивона, притих.
– А тут наче наукова дискусiя почалася?
– Та… почалася. Уже й закiнчилася, – промовив Навроцький, не можучи знайти собi мiсця.
– О, та у вас вiдомий бригадир Горицвiт гостює! – здивовано скрикнув Варивон, наче тiльки тепер помiтив Дмитра. – Що то значить новатор новатора почув. Ви знаєте, яку вiн гречку вивiв? Одначе до вас учитися приїхав!
– Та… приїхав… А ви хто будете?
– Бригадир Варивон Iванович Очерет. Спецiалiзуюсь i росту на просi. I непогано виходить – каша родить!
– Очерет? Це той, що взимку отаву косив? – повеселiшав Навроцький.
– Той самий! – закивав головою Варивон i насмiшкувато поглянув на Дмитра.
– До мене теж по зерно приїхав? – строго запитав Навроцький Варивона.
– Що ви, Даниле Петровичу, – промовив iз здивованням. – I в помислах таке не ворухнулося. Навiщо зобижати чоловiка: знаю – мало у вас зерна.
– Це ти правду кажеш, – схвально закивав головою. – Але хiба це iншi розумiють? Вони мене зразу в одноосiбники записали. Я самий перший в тридцятому роцi вступив у колгосп. Куркульня усi мої вiкна перестрiляла. Раз, не застукавши мене дома, сполосувала жiнку ножами. А мене одноосiбником… Та я за нове життя живцем серце iз грудей вийму! – з кожним словом пiдвищував голос, завзятiше воював проти удаваних ворогiв i сам кращав у своїх очах. Але розмити почуття досади не мiг.
– к несвiдомi елементи, – спiвчутливо пiддакнув Варивон, ледве стримуючи смiх: усю пересварку Навроцького з Дмитром вiн почув ще знадвору. – Помогти чоловiковi не поможуть, а настрiй зiпсувати – категорично зiпсують. Я вам, Даниле Петровичу, подарунок привiз – одну книжку дiстав.
– Про сiльське господарство? Наукову?
– Наукову, – витримав паузу Варивон.
– Це ти молодця, Варивоне Iвановичу. Молодця. Яка ж у тебе книга?
– Про вiддалену гiбридизацiю.
– Варивоне Iвановичу, це правда? – вражено застиг на мiсцi Навроцький, i куточки його уст затремтiли радiсно i –якось жалiсно, по-жiночому. Аж Дмитро здивувався.
– Чиста правда! – ефектно вийняв iз внутрiшньої кишенi пальта невелику, в зелених берегах, книгу.
– Варивоне Iвановичу, голубчику! – зовсiм обм'як од радостi чоловiк. – Це ж не книжка, а мрiя! Мрiя моя! Я теж про гiбридизацiю думаю, – ухопився обома руками за подарунок i притис його до грудей.
А Дмитро у подивi нахилився вперед: в тремтливих од хвилювання пальцях Данила Петровича вiн пiзнав свою книгу.
– Спасибi, спасибi, Варивоне Iвановичу, – забiгав по хатi Навроцький i кудись непомiтно сунув подарунок. – Скiльки я розшукував її. Хотiв уже до Києва їхати – засiсти в бiблiотецi i переписати вiд
