втихомирити незадоволення…
– А ти що скажеш? – роздумливо похитав головою пiсля непривiтної мови Докiї.
– Самi знаєте, Степане Михайловичу, – захвилювалась Югина, аж краска зiйшла з лиця i на ньому затремтiли вигнутi сердечком ямки. – Нелегко, та радiсно високi врожаї дiстаються. Добираєшся до них, як до найдорожчого скарбу. Мозолем i потом, i серцем пiдiймаєш той буряк. Цiле лiто кланяєшся сапцi, сонце опереджуєш в полi. I коли пiдтримують, допомагають, цiкавляться тобою – ще краще хочеться зробити. От вiзьму я колишнє – своє господарство. Добре ми всi працювали, а такої вiдради, як тепер, нiколи не знала: про тебе заговорили, твоя праця в кiнокартинах людей веселить i життя веселить. Хай iще ми небагато того дiла зробили, але вже i нам щасно на душi. Ранiше одна радiсть була: ти зiбрав гарний врожай. А тепер до неї ще й ширша добавилась: увесь народ тебе, як мати дитину, прямо на руках пiдносить, любить, допомагає та й твоєї поради дослухається. I треба бути пiчкурем чи безпросвiтним сиднем, щоб не зрозумiти цього…
Спасибi, що так свого голову возвеличила, – усмiхнувся Кушнiр, хоча й добре розумiв, що останнi слова не його стосуються.
– Ой, нi! Це не про вас таке говориться. Хто ж не знає, що ви день i нiч працюєте в колгоспi, справно працюєте. Тiльки те, що нашим ланкам надiлили не ту землю, зобидили нас. Ну, а. досада не проходить зразу, особливо у нас, у жiнок, – всмiхнулась так, як часто умiла: неначе зверхньо глузувала сама iз себе.
I цi слова розвеселили Кушнiра.
– Так. Винен я, – погодився. – Тепер усiм, чим зможу, пособлятиму вам. Добрива трохи бiльше вiдпущу, не постидаюсь передати… Дуже вiрно ти, Югино, про людську радiсть сказала. Це таке дiло. Коли били мене за вiдставання колгоспу, ну, сидiв, прямо тобi, як у дерево защемлений. Голову в плечi вбереш, таким маленьким-маленьким, як горобеня, хочеш зробитися, щоб зовсiм не бачили тебе. Не бачили. А тепер, коли почали спинатись на ноги, по-iнакшому, веселiше на свiт, на людей дивишся. I голос в тебе впевненiшим стає, наче в диктора, що першим день починає. I хода твердiша. Вже й посмiятись з когось iз легкою душею можеш, i гримнути на когось не побоїшся… Що вам зараз потрiбно? Що?
– Треба завтра чи пiслязавтра на торiшнi бурячища вивезти курей.
– Хто так порадив?
– пздила до старшого агронома.
– До Васильєва? – зразу прояснiв Степан Кушнiр. – Хороший агроном. Душа-чоловiк.
– Дуже порядна людина, – кивнула головою Югина. – Все мiркує, як би йому лише в одному колгоспi працювати. «Квiтучий сад тодi з села зробив би» – каже. Вам привiт передавав i лаявся, що з шлейфуванням спiзнюєтесь.
– Шарпають його на всi боки. Напевне, i тепер очi од безсоння розпухли i стали червоними, як у кролика. Нелегкий хлiб у чоловiка, – розважливо промовила Докiя. – Це тiльки об'їздити всi колгоспи, та й то скiльки днiв потратиш. А вiн не : такий, що лише з брички на поля поглядає та в правлiння телефоном дзенькає, зведення вичитує… Роботяща людина.
– Чому ж вiн радить так рано вивозити курей?
– Каже, що це поможе знищити розсадники довгоносика, i потiм кури вже не будуть зривати молодих листкiв буряка, а лише шукати шкiдникiв.
– Добре. Завтра ж пошлю майстрiв полагодити торiшнi курники, а пiслязавтра вивозьте птицю на поле. Для вас, як добрий зять тещi, на всi поступки пiду. На всi!
– Теж менi добрий зять, – усмiхнулась Докiя, знаючи скупiсть Кушнiра.
– Тiльки годi вже сердитися. Годi. Об'являю перемир'я. Не так-то легко менi за всiм допильнувати. А ще коли свої починають довбати, зобижатись… Всього доброго вам, – попрощався з жiнками i пiшов до правлiння колгоспу.
– Чи не наш Андрiй городами чеше? – зупинилась Докiя. – Так i є. От шалений хлопчисько. Знову, певне, до батька бiгав. – Покрученою стежкою, помiж високо зжатим бадиллям кукурудзи, швидко бiг невеликий проворний хлопчик, i Югина радiсно пiшла назустрiч своїй дитинi.
– Мамо! Наш тато не скоро повернеться додому. З дядьком Варивоном пiдуть на Буг бити остями рибу.
– От невгомоннi. I не вiдпочинуть пiсля роботи. Яка там тепер у повiдь риба?
– пї багато в цьому роцi рибалки б'ють, – довгасте, бiляве, уже пропечене сонцем i вiтрами обличчя хлопчика було зосереджене, i в чорних очах, так само як у Дмитра, приховувалась стримана радiсть, а батькiвський з горбинкою нiс трепетав рожевими, трохи пiдрiзаними посерединi нiздрями.
– Як тобi не совiсно, Андрiю. Це ти цiлий день по полях гасав!
Помовчав хлопець. Обличчя стало ще бiльш зосередженим.
– Нi, мамо, я тiльки пiсля пiзнього обiду пiшов, – поглянув на матiр. I в очах погасли свiтлi горошинки.
– А за Ольгу забув?
– Нi, не забув. Якого свистуна iз верболозу вирiзав, – усмiхнувся хлопець, виймаючи з кишенi двобiчного свистка. – Тепер повна хата в нас музики буде. От жаль, що мене тато на рибалку не взяли.
– Ех ти, рибалко. З миски тобi ще рибу ловити, – любовно охопила мати рукою сина, i той поважно вiдхилився назад, оглянувся, чи не побачив хто – пригортають, наче маленького.
А шо вiн уже був не маленьким, а поважним i шануючим себе господарем – це, крiм матерi, знали усi: i школярi, i вчителi, i рибалки, i, особливо, шофери. Пiдсвiдоме наслiдуючи батька, вiн мiг з таким гордовитим виглядом пройти по селу, що й найзапеклiшi забiяки не наважувалися зчепитися з ним. Андрiй навiть з батьком часто говорив незалежним, розсудливим тоном.
Помiтивши пристрасть сина до машин, Дмитро зайшов у школу, запитав учителя, як учиться його школяр.
– Прекрасно, Дмитре Тимофiйовичу. Блискуча пам'ять у хлопця. Тiльки зосереджений не по роках. Що гасає по машинах – не бiда. Йому це навiть у користь: мiж людьми може говiркiшим ставатиме, – i розсмiявся. – Пригадав я, Дмитре Тимофiйовичу, одну пригоду в себе в класi. Пояснив якось новий урок i питаюся:
– Дiти, зрозумiло?
– Зрозумiло, – веселим хором вiдповiдає моя малеча.
– А хто перекаже?
I раптом тиша в класi. Завмерло все.
– Так хто ж розкаже урок?
– Я! – швидко пiднiмає руку синок Варивона Очерета. – Дивлюсь на нього, а на обличчi хлопця стiльки дитячої радостi, смiхотливої хитростi i якоїсь непевностi, що нiякий артист цього не передасть. I раптом мiй школяр, лукаво блиснувши очима, замiсть уроку випалює: «А мої мама сьогоднi пекли пирiжки з ожиною. Смачнi, смачнi» – i швидко сiдає на мiсце. Ця вiдповiдь була такою несподiванкою для мене, що я ледве не покотився зi смiху. Та й в класi аж шибки затряслися. Пересмiялись усi. Бачу, Андрiйко пiдiймає руку, нахмуривсь i каже серйозним-пресерйозним голосом: «Василь Очерет трохи неточно вiдповiдав». I розповiв увесь урок. Та як розповiв! З такими доповненнями, про якi я нi словом не обiзвався.
– Ти ж звiдки це знаєш?
– В мого тата книжки є…
Раз пiсля закiнчення учбового кварталу Андрiй принiс кулька з цукерками i печивом. Усе розподiлив на п'ять частин i почав дiловито обдiляти домашнiх.
– Андрiю, якi в тебе одмiтки? – поцiкавився Дмитро.
– Одноманiтнi.
– Як це так?
– Усi – вiдмiнно.
Поспiшаючи до правлiння колгоспу, Степан Кушнiр побачив, як з бiчної вулицi вийшла його дружина; зробивши вигляд, що не помiтив її, заклопотано попрямував у протилежний бiк: зараз нарватися «на домашнiй контроль» найменше, що бажалось. Може вiн i проскочив би в зелену, обсаджену тополями вуличку, але в цей час її затопив табун молодняка: телята, з по-осiнньому вогкими очима, погойдуючись,
