пливли i пливли нiжними золотистими хвилями.
«Важний молодняк», – посторонившись на обочину, пильно слiдкував за живим коловоротом.
– Любуєшся, Степане? – пiдiйшла до нього Ольга Вiкторiвна, струнка чорноока молодиця. Важкi воронi коси вiдхиляли її голову трохи назад, i тому похiдка Ольги Вiкторiвни здавалась гордовитою, мiцною.
– Любуюсь, жiнко… Гляди, рокiв через два у нас молочнi рiки попливуть. Молочнi.
– Тiльки якi то будуть береги? – так сказала, що чоловiк зразу ж посторонивсь i заспiшив на ферму.
– Ти, Ольго, йди додому, а я ще перевiрю одне дiло. Скоро повернуся.
– Може, разом пiдемо?
– Чого там разом? Якось i без головихи сьогоднi обiйдеться. Ти за цiлий день натомилася на буряках. Вiдпочинь, – великодушно пожалував.
– Спасибi, чоловiче. Як ти менi даси кращу землю якоїсь ланки – бiльшого вiдпочинку й не попрошу, – промовила з насмiшкою i строго поглянула на Степана виразними заволоженими очима.
– Та коли ви вже менi спокiй дасте? I дома нема тобi нiякої пiдтримки, – загорячився Степан. – От нехай тебе оберуть головою, побачимо, як ти працюватимеш, якої заспiваєш!
– Та вже якоїсь заспiваю. Нi голосу, нi розуму, мабуть, не втеряю. А тебе тодi поставлю на ланку, на саму пирiїсту землю поставлю.
– Зроби милiсть. Як будуть перевибори, сам твою кандидатуру виставлю. Сам виставлю.
– Що ж, рекомендацiя не з кращих, але спасибi й за це – все-таки рiдня заступиться за рiдню, – усмiхнулась i притулилась до руки чоловiка. – Степане, прослiдкуй за одним трактористом, що бiля Бугу працює. Дуже хитро оре чоловiк: умiє мiлку оранку заличкувати для людського ока кiлькома глибокими скибами.
– Це я зараз зроблю! – повеселiшало слово Степана: не сподiвався, що владна дружина так швидко закiнчить неприємну розмову.
– А я на ферму загляну. Яке там у тебе важливе дiло було?
– Та… – зам'явся Степан.
– Тепер розумiю: ти просто тiкав од мене. Правда, Степане?
– Правда, Ольго! – весело погодився, i обоє засмiялися.
V
Дмитро, дарма що став ширшим у плечах i наче побiльшав на зрiст, легко зiскочив на ще пругку землю i поклав руку на коротко обстрижену гриву. Кiнь, махнувши головою, вткнувся губами в плече бригадира i застиг на мiсцi, трохи пiднявши передню, в бiлiй панчосi, ногу. На розумне синє око золотою сiткою впала тiнь довгої вiї.
Дмитро, примружуючись, любовно оглянув коня, i той легко вдарив його м'якими, темного оксамиту губами в ямку мiж плечем i грудьми.
– Як грається з тобою, Дмитре Тимофiйовичу, а iншого й не пiдпустить до себе, – пiдiйшов вусатий старший конюх Василь Денисович Карпець.
– Бо Дмитро Тимофiйович любить i шанує худобину.
Його по голосу конi за кiлометр пiзнають, – вийшов зi стайнi Варивон Очерет. – Вони музикальний слух мають.
– Знаю, знаю, – замахав руками Василь Денисович. – Ти б що-небудь новiше сказав.
– Новiше? – з удаваною образою промовив Варивон. – Воно б i можна, та, значить, часу нема – на рибалку їдемо.
– Так ти коротко обрисуй картину… Може, мого закупиш? У мене тютюнець як саме здоров'я, – пiддобрюючись, вийняв з кишенi новий портсигар. В очах зник хитруватий блиск, i все обличчя стало однiєю настороженою увагою.
Василь Денисович був поганим грамотiєм: ледве сяк-так читав газету, але всiма новинами крiпко цiкавився. Чiпкий практичний розум швидко схоплював усе, як вiн казав, iз розумної науки про найрозумнiших тварин. В тяжкi часи, коли ворожа рука потруїла бiльшу половину колгоспних коней, Василь Денисович вперше виступив на колгоспних зборах. Скинув свою кудлату та велику, як стiжок, шапку i, важко переминаючись з ноги на ногу, сказав:
– В життi не доводилося ту копiйчину в людей просити, а тепер не постидаюсь. Не постидаюсь, – повторив, начеб хто йому вже дорiкав. – Хто скiльки зможе – кидайте сюди…. Купцем стану. Конi куплятиму.
Мовчки переглянулись колгоспники. Хто мав при собi грошi – кинув у пропахлу потом шапку, а бiльшiсть сказала, щоб прийшов завтра. I пiшов другого дня Василь Денисович з хати у хату, збираючи ту копiйчину, яка справжнього господаря тiльки могла навести на невеселi роздуми. Тодi ж куркульня i пустила їдку насмiшку: «Карпець останнi копiйки : з злиднiв видряпує. Якраз на батiжок хватить».
I от почав Василь Денисович ходити по ярмарках та скуповувати за безцiнь коростявих, шолудивих i запущених коней. Щоранку водив їх купати до трьох ставкiв, вимивав зеленим милом, мазав креолiном i якимись мазями iз трав. I через деякий час виходив коней, як виходжує мати хворих дiтей. Колгосп дiстав добре тягло, а Василь Денисович за один вечiр прогуляв iз конюхами i друзями свою премiю i мало не побив жiнку, коли та почала вичитувати йому.
– Дурна ти баба. Що менi .грошi? То дiло нажитне. Ти сюди поглянь: твого чоловiка в газетi пропечатали. Дивись, яким героєм твiй чоловiк стоїть на картинi. А можуть його i в московських газетах нарисувати. Ти розумiєш, про мене пишуть тепер, як перше про всяких царiв i мiнiстрiв. Ще й краще. Стiльки рокiв на свiтi прожила, а не понiмаєш, що таке життя. Як можна було на радощах не випити. Ти знаєш, що до мене сам наркомзем має приїхати, – в запалi перехвалив себе. – Думаєш, брешу? Дурна ти баба. Гляди, щоб не розiйшовся з тобою на старостi лiт…
Василь Денисович тепер пiдiйшов ближче до Варивона:
– Ну, так розказуй.
– Пояснюй вам, а хто за мене риби наб'є? I за що, не розумiю, вам стiльки трудоднiв записують? Ще й на зборах хвалять. Книг не читаєте, новинками не iнтересуєтесь, – скоса поглянув на Карпця, знаючи, чим можна досадити чоловiковi.
– Так уже i не цiкавимось, – не витримав, зачеплений за живе.
– А на вашому фронтi, брат ти не мiй, що дiється. Наука.
– Да, наука не йде без дрюка. Наука – велике дiло, – погодився Василь Денисович i значущо покрутив цупкого, наче з мiдного дроту сплетеного вуса. – От i в тебе ця научна жилка пре, як дим iз комина. Тямовитий ти чоловiк. Жаль, що не конюхом у мене. Я б тобi навiть стригунцiв довiрив доглядати. Ти б справився, – дипломатично похвалив Варивона, щоб вивiдати яку новинку i потiм, уже з незалежним виглядом, поважно повчати своїх конюхiв.
Але Варивон таку похвалу взяв за насмiшку.
– Так що ти вичитав, Варивоне?
– Кому б iншому – словом, значить, не обмовився б. А вам, так вже й бути, розкажу. Дмитре, пiди здiйми з повiтки нашi рибальськi причандали.
– Авжеж, кому i розказати, як не менi, – сiв Василь Денисович на оббiленiй колодцi.
Iз заливних лугiв стiною насувались вечiрнi сутiнки, затемнюючи дальнiй лiс. На подвiр'я колгоспу в'їхала машина, навантажена бiлими мiшками, i в пахощi розбухлих свiжих бруньок нiжно вплiвся повiв ще теплого, солодкуватого борошна.
– Так ото недавно я вам дав книжку, де писалось про штучне заплiднення худоби.
– Еге ж, не без iнтересу книжечка.
– А ще iнтереснiше в одному закордонному, значить, журналi писалось.
– В закордонному? Ти сам вичитав? – покосився на Варивона, знаючи його вдачу.
– Нi, переклали менi.
