– Це ти вже, значить, перебiльшуєш. Насолив вiн i тобi, i селу немало, але, подивишся, наче старається, в усе заглядає. На зборах завжди виступає.
– Хитрий лис. Умiє в очi оману пустити i словом, i видимiстю дiла. Ти не помiтив, що цей крамар тримається серед людей, як справжнiй пан. Яка бундючнiсть, пиха. Вiн ще й досi думає, що навколо нього самi дурнi, затурканi, скрученi злиднями дядьки, а вiн велике цабе.
– Така жилка є. Що ж – начальство.
– Та не це мене найбiльше обурює. Обурює те, що нiчого нема в нього святого. I коли вiн на зборах починає говорити про любов до своєї землi, Батькiвщини – це для мене такою образою вiє, що кулею вилiтаю з колбуду. Вiн так говорить цi слова, наче насмiхається з усього найдорожчого нам. А от по формi все правильно, всi слова рiвно лягають. Гучним реченням вiн таку порожнечу прикриває, що аж ножем тебе в грудях рiже. Тут тiльки душею фальш можна почути.
– Може й так, – погодився Варивон. – Я теж не раз почував, що так говорити про найдорожче не можна. Це насмiшкою звучить… За що ж вiн напав на тебе?
– За гречку. Захотiв, щоб я насiння своєї бригади змiняв на сортове. От i тут у нього все витримано по формi: мовляв, за пiдвищення врожаю, за гатункову гречку борюсь. А насправдi це одна досада нам. Я по зернинi вiдiбрав мiсцевi сорти, якi у нас найкраще родять. Ну й пiшла колотнеча… От дурний, що погодився бригадиром стати. Будь воно, те бригадирство, тричi неладне. Печiнки не гриз би собi, менше було б клопоту. Робив би потроху, та й годi.
– Хм. Некрасиво це в тебе виходить. Вiдсидiтись за чиїмись плечима легше всього. А тобi за корою грiх заховуватися: землю знаєш як свої пальцi. Колгоспники поважають тебе. Тiльки мовчазний ти на людях страшно. Вовкуватий.
– Покинь ти менi проповiдь читати. I без тебе на душi оскомина ходить. Тут чоловiк до радостi, як пагонець до сонця, тягнеться, а йому очi приском печуть… Ти знаєш, як почав менi Крамовий мораль вичитувати, ледве витримав, щоб не потягнути його iстиком.
– Iще чого бракувало. Тримай себе, Дмитре, в руках, бо за дурну вдачу чорт зна куди можеш попасти.
Вiн менi наукою почав на людях очi пекти, а сам в тiй науцi як баран в книзi розбирається. Тiльки й щастя того, що добре говорити умiє, пiд усе пiдведе хитророзумнi висновки, заб'є баки розумними цитатами, що й справдi, подивишся збоку, наче правильно чоловiк говорить.
– Чим же воно кiнчилось?
– «Я, – каже Крамовий, – викличу нашого зава хати-лабораторiї, i вiн тобi доведе, якi сорти треба сiяти». Найшли кого викликати, вiдповiдаю. Шевчик з якого часу на мене зуби точить. Ви контрольно- насiнньову лабораторiю запитайте…
– Викликали Григорiя? – зацiкавлено запитав Варивон i аж гребти перестав, щiльно притискаючи весло до обшивки.
– Викликали, – несподiвано усмiхнувся Дмитро. – Вислухав вiн Крамового, подивився поверх мене на стiну i почав тобi вичитувати, прямо наче iз книги: «У наших краях є кiлька мiсцевих популяцiй, що дають кращi врожаї, нiж вiдомi гатунки. Iз них ми будемо створювати високоврожайнi новi сорти. Товариш Горицвiт стоїть на вiрному шляху», – знову подивився поверх мене… Не сподiвався на такий захист… Тихше пiд'їжджай до берега. Ат, чортi Повiльнiше греби.
Пiсля необережного плеску весла попереду лунко вдарила щука, i розколихана вода загойдалась в хисткому жовтуватому вiдсвiтi лiхтаря. Дмитро, перехопивши обома руками остя, напружено вдивляється в прибережну смугу води. Ось мiж чорним покрученим корiнням вiн помiчає витягнутий навскiс, грубим кiнцем до поверхнi, темний штурпак. Вiдчуваючи, як холоне всерединi, Дмитро трохи подається вперед, на мить застигає i раптом блискавичним ударом вганяє остя в глибiнь.
– Поов! – злякано i неголосно обiзвалась рiка. Варивон закам'янiв на кормi, до болю стискаючи вiдполiроване руками весло. Здається, поволi-поволi товариш пiдiймає довге держало. Звиваючись, по водi лунко вдарив темний хвiст, i Дмитро кидає в човен остя з нахромленою щукою.
– ксть! – схоплює рибину обома руками Варивон i здiймає її з гострих крицевих стрiлок. – Добрий щупачок попався. Поплюй, Дмитре, щоб удача була.
– Не треба, – всмiхається Дмитро i стирає з чола холоднi бризки, що злилися з дрiбними краплинами поту.
Знову ледве чутно плюснуло весло, i човен безшумно, як тiнь, поплив понад берегом. Блiдувате сяйво колишеться по водi, зрiдка освiтлюючи вербовi котики i пучки трави. Не скоро Дмитро помiтив темний навскiсний обрис i легким та сильним ударом пустив остя помiж плетиво прибережних корчiв. Мiцно забилася риба в глибинi, метнулась од берега, аж потягнула чоловiка за собою. Гойднувся човен, i хвиля хлюпнула через верх.
– Чорт! – вилаявся Дмитро i з напругою потягнув до себе остя.
– Оце так щука! – в захопленнi вигукнув Варивон, коли велика риба, напiвпересiчена остям, почала дужими ударами хвоста, неначе коряком, вихлюпувати воду з човна. – Дмитре, погреби ти. Хочеться i собi попробувати рибальського щастя.
– Не витримав? – обережно переходить на середину. Захитався човен, i Варивон, тримаючись руками за борти, перелiз на мiсце Дмитра. I коли Дмитро кiлька разiв безшумно провiв веслом, побачив як пiд човен почав пiдпливати чорний обапол. Варивон, також думаючи, що це дерево, недбало опустив у воду остя, i враз сильний удар перехилив човна. Глухо i мiцно вистрiлила рiка, i величезна щука прожогом метнулась на бистрiнь.
– Ах ти, дiдько лисий! Ну хто б мiг подумати? – вилаявся Варивон. – Ох, i щука ж була! Ну деревина- деревиною. От жаль. Аж серце, значить, пiд горло пiдкотилось. Ах ти, чортова вiра. Ну що було б догадатися! Прямо не риба, значить, а брус.
I Дмитровi було шкода, що втекла така здобич, проте почав заспокоювати друга:
– Дарма. Така щука могла б i нас, i човен перекинути. Навряд чи витягнули б її. Хватить для нас ще цього добра.
– На таку рибину рiдко коли нападеш. Ох, i щука! Всiм щукам щука. Прямо як пiдвалина! – нiяк не мiг заспокоїтися Варивон.
– Скоро ти вже скажеш, що вона як хата була.
– Добрi тобi смiшки з чужої лемiшки… Ех, i щука… За лiском човен пiшов по зелених затоплених лугах, i кучерявi завитки трави, широколистi пучки кваску, освiтленi хистким сяйвом, здавалось, ворушились i пiдiймались вгору. Тут Варивон убив кiлькох окунiв i двi щучки.
Пiзньої ночi поверталися друзi додому. За човном бiгли темнi береги, тихо зiтхала i охкала вода, врозтiч кидалися зорi. I увесь свiт, притихлий та багатий, доброю задумою сповивав натомлене тiло Дмитра, заспокоював натривожене серце, розганяв докучливi думи i невдачi. I уже пересварка з Крамовим вiдпливала в далеку далечiнь, як отой пiдгнилий, похилений стовпець на загатi. I не буденний дрiб'язок, а ширший i вiдрадний свiт входив у мiцнi груди чоловiка.
– Про що думаєш, Дмитре?
– Як тобi сказати? I нi про що, i про все. Бувають такi хвилини. Не помiчав?
– Бувають. Як визорiло, – поглянув Варивон на небо. – I година тиха, хоч мак сiй.
– Свiтанок скоро. Це ми вже в село не пiдемо. Заночуємо в колгоспному дворi, щоб завтра не припiзнитися на сiвбу.
– I я так було подумав… Переганяєш мене, Дмитре, в посiвi!
– Мало на що перегнав. От з сiвбою гречки боюся, щоб не запарився. Вередлива рослина, як перебiрлива дiвчина. Трохи знаю, як бiля неї ходити…
– Бiля дiвчини. Так, ця наука складна, особливо коли бiля вередливої…
– Помовч, бо зараз хвостом рибини по твоїх пащекуватих губах звезу… Одна досада – наперед знаю: не дасть менi Крамовий до пуття гречку посiяти, – знову похмурнiв.
– Чому так думаєш?
– Вiн буде гнатись за виконанням графiка посiву, натискати, аби скорiше зерно в землю кинути. А гречку треба сiяти, сам знаєш, в таку годину, щоб вона пiд «запал» не попала, бо iнакше всю твою роботу як корова язиком злиже. Ну i почнеться тяганина. Крамовий очi виїсть, що треба було не тi гатунки сiяти. I вийдеш винен кругом. Ех, коли б забрали вiд нас того чортового свистуна.
